Андрій Цаплієнко: «Жодне набуття території не варте навіть однієї смерті»
У межах Книжкового Арсеналу відбулася перша презентація роману–антиутопії «Стіна» військового журналіста Андрія Цаплієнка. Книжку–спробу передбачити майбутнє України автор презентував у компанії історика Володимира В’ятровича та видавців українського й російського текстів – Мар’яни Савки («Видавництво Старого Лева») та Дмитра Кириченка («Брайт Букс»). Говорили про те, що занепадають цивілізації завжди однаково, що маленька брехня з часом виростає у велику, що парадокс посмодерну – у самоцензурі та виборі «зручної інформації».
Цивілізація проти Орди
«Стіна» налічує 576 сторінок в українському виданні і 440 – в російському, бо остання трохи більшого формату, – почав розмову Андрій Цаплієнко. – Роман народився на лінії фронту, з кількох розмов із хлопцями військовими, яких я давно знаю, поважаю і щиро люблю, це мої друзі. Ми розмірковували про майбутнє України і Росії: чим завершиться війна? Про те, хто переможе – не сперечаємось. Перемога за нами, бо це цивілізаційна перемога. Але як саме розвиватиметься Україна? І взагалі, чому Росія так вчепилася в нас пазурами і не відпускає у вільне майбутнє? Ця книга про спробу відгородитися стіною – матеріальною і ментальною – прогресивної цивілізації від світу орди.
Якщо говорити про техніку написання роману, то творився він, як кажуть, «на колінах» під час поїздок на фронт. Їжджу туди щотижня по 10 годин туди і назад. Бувало, сідаю в машину, відкриваю ноутбук і пишу піврозділу по дорозі на фронт, а завершую – на звортньому шляху. Мабуть, ці «хвилі» написання відчуваються в текстах, коли я намагався відійти від репортажів, що були першочерговим завданням, і «занурювався» у віртуальну реальність роману».
По той бік Стіни
«У романі чітко видно, де закінчується журналіст Адрій Цаплієнко і починається й письменник, – розповіла Мар’яна Савка. – Це механіка літературного твору, це зав’язка й інтрига, що тримає читача в напрузі. На багатовимірност і, звісно ж, на таємниці, якою зв’язані історичні пласти, будується твір. І мені дуже імпонує те, що герой цієї книги неоднозначний. Хотілося б згадати реакцію Ірини Геращенко на цей роман, яка зауважила, що нам дуже потрібна моральна стіна, що заблокує доступ «скоморохів» та «ряджених» Русскай Вєсни в наш український простір. Думаю, у Андрія все ж є сподівання, що його герой стане на шлях світла»
«Головний герой роману – людина з іншого боку Стіни, зі світу агресора, що в силу логічних обставин перетворився на Дике Поле, – розповів Андрій Цаплієнко. – Це суспільство приречене на самознищення, наче ракова пухлина, якій потрібно знову і знову з’їдати живу матерію, щоб розширюватись до безконечності. А коли далі множитися немає можливості – вона зжирає сама себе. Ось така алегорія. Проте я абсолютно переконаний, що Росія живе за цим принципом: за рахунок чужої території, чужих життів і паразитування на чужій історії та культурі.
«Головний герой роману – людина з іншого боку Стіни, зі світу агресора, що в силу логічних обставин перетворився на Дике Поле, – розповів Андрій Цаплієнко. – Це суспільство приречене на самознищення, наче ракова пухлина, якій потрібно знову і знову з’їдати живу матерію, щоб розширюватись до безконечності. А коли далі множитися немає можливості – вона зжирає сама себе. Ось така алегорія. Проте я абсолютно переконаний, що Росія живе за цим принципом: за рахунок чужої території, чужих життів і паразитування на чужій історії та культурі.
Герой шар за шаром знімає пласти історії в спробі розібратися, що сталося з його країною. І розуміє, що усе почалося з невеличкої брехні. Адже якщо в ідею держави закладається бодай дрібна брехня – вона кодується на брехні, обростає нею і рано чи пізно це призведе до колосальної проблеми... Тобто мій герой – людина розумна, людина, що зберігає знання і шукає шлях. Це такий мікс лікаря, філософа і актора. Проте реальність Дикого Поля, довколишня чорнота, тягне його назад і з цього полону не вирватися. Хоча, можливо, в наступній книзі щастя посміхнеться йому».
«Якось Стівен Спілберг сказав: «Щоб створити класну історію потрібне кохання і катаклізм». У «Стіні» – кохання на тлі катаклізму. Головна героїня є іронічною жінкою і якось говорить герою, мовляв усе найважливіше у нас з тобою відбувається в підземеллях. Їхня любов й справді розвавається під землею і в цьому також присутній певний символізм», – зауважив автор.
Коли фантастика стає реальністю
«У середовищі істориків слово «фантастика» – це майже лайка як протиставлення «факту», – зауважив Володимир В’ятрович. – Проте як читач я великий любитель фантастики і вдячний Андрію за те, що розвиває цей літературний жанр в Україні, адже він є важливим фактором формування суспільної свідомості. Аля мене цей роман не є антиутопією. Судіть самі: між Україною та Росією височіє непроникна стіна, при цьому Україна – частина цивілізованого світу, а Росії як держави вже неіснує, натомість утворилися окремі анклави, що воюють між собою. Погодьтеся, це – утопія. Окрім літературної цінності, ця книжка буде важливою для учасників теперішнього протистояння: для наших хлопців, що захищають нас з вами на лінії фронту. Вони зараз є нашою Стіною. І ця книга дуже добре ілюструє від чого вони нас захищають. Можливо, Андрій Цаплієнко стане українським Жулем Верном, який зумів зазирнути в майбутнє».
«Російськомовну версію книги я розглядаю як постріл в наших ворогів», – зауважив письменник. «Думаю, завдяки Інтернету, книгу прочитають в усіх кутках світу, – додав Дмитро Кириченко. – І так, це радше утопія. Вона гіперболізує те, що ми маємо зараз, аби спрогнозувати, що буде з нами згодом. І зрозуміло одне: якщо ти негідник – у тебе жахливе майбутнє, якщо ти сповідуєш низькі цінності, множиш нещастя й сієш страх – тебе чекає Дике Поле. Від такої особи хочеться триматися подалі. Наш сусід є такою особою, він прийшов до нас з війною. Думаю настав час нам розплющити очі. Саме для цього і є ця книжка».
«Мабуть, найфантастичнішим сюжетом історії є те, що влада Дикого Поля приховує правду від людей, – сказав Володимир В’ятрович. – Тоді як реальність набагато страшніша: доступ до правдивої інформації в Росії є, проте ніхто не хоче її дзнатися». «У цьому й полягає парадокс постмодерного суспільства: цензура більше непотрібна, – додав Цаплієнко. – Людина сама собі цензор і відкидає незручну для себе інформацію».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно