0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Анастасія Стефурак: «Дивує, коли кажуть, що художник малює всюди. Мені потрібна самотність для творчості»
Молода художниця-ілюстратор, книга малюнків якої «Прислів’я українські» буквально підірвала Інтернет, має чіткі уявлення про те, як повинна виглядати сучасна книга. Її перша робота з дипломного проекту переросла у бестселер, виданий у «Видавництві Старого Лева», і вона не зупиняється у творчих пошуках, знаходячи нові можливості фаху, який обрала. Кореспондентові «ВЗ» Анастасія Стефурак розповіла про те, якими засобами створює потрібну їй реальність, наскільки відповідально малювати для дітей та чому деякі книги не потрібно ілюструвати.
 
- Настю, як ти зацікавилась книжковою ілюстрацією, і як взагалі малювання прийшло в твоє життя?
 
- У дитинстві моя улюблена тітка малювала мені «розмальовки» - контури малюнків, а я їх розфарбовувала. Потім зрозуміла, що сама хочу малювати. Мама постійно купувала мені різні книжечки про мистецтво. Тож ніхто не здивувався, коли я під час навчання у школі пішла в художній гурток. Тобто уже в першому класі я розуміла, що хочу бути художником. У мене ще було бажання займатися музикою, щоправда, у музичній школі мене вистачило лише на рік. У художній школі провчилась п’ять років. Робила свої «зошити», скріплюючи скобами листки, на яких малювала все що завгодно. Читала, до речі, що ледь не всі художники у дитинстві такі мають (усміхає­ться. – Ю. Т.-Ч.). Професійно до мети мене наблизив вступ в Академію мистецтв, де я займалася графікою.
 
- Бувало таке, що читала книгу і в уяві мимоволі вимальовувалась ілюстрація до сюжету? Або ж з’являлася краща ідея для малюнків, ніж в ілюстратора?
 
- Уже в школі я любила малювати Андерсена – Русалоньку та Дюймовочку. У пам’яті закарбувалась Русалонька у виконанні котрогось із радянських художників – уся в синіх, холодних і, я б сказала, печальних тонах. До речі, я в той час мала і книжечку з прислів’ями. На одній з ілюстрацій була дівчинка з піонерською зіркою-значком. Тож постійно прислів’я асоціювалися з чимось застарілим, радянським. Це стало однією з причин, чому я захотіла працювати саме з ними.
- Що ще підштовхнуло тебе до теми українських прислів’їв?
 
- Останнім часом великої популярності набули ілюстрації у поєднанні зі шрифтовими написами. Я переглядала багато вінтажних фото і одного разу натрапила на зображення чоловіка, що їхав на пенні-фартингу – велосипеді, де одне колесо більше за інше. Мені надзвичайно сподобалася ця кумедна картинка, у голові само собою виринуло: «Яке їхало, таке здибало». Зрозуміла, що класно було б зробити цілу книгу з прислів’ями. Адже це унікальна річ, що ідентифікує нашу націю, культуру, традиції. Хотіла, щоб те, що робитиму, було універсальним і зрозумілим як для молоді, так і для старшого покоління. Щоб мій дідусь у Микуличині, побачивши книгу, сказав, що це файно (сміється. – Ю. Т.-Ч.). Коли настав час визначатися із темою диплома, вагалася між прислів’ями та ілюстраціями до віршів Ліни Костенко, бо люблю її поезію. Оскільки я досі не натрапляла на сучасне оформлення україн­ських прислів’їв, зупинилася на них. Моїми керівниками були Юрій Крукевич та Василь Косів. Прислів’я можна класно подати, тут є гра слів, яку є змога буквально зобразити. Кожне з них – цікава коротка історія, і її повністю можна відтворити в малюнку.
 
- Чи очікувала, що твоя робота викличе такий фурор?
 
- Коли працювала над «Прислів’ями», не думала про це. Малювала їх з легкістю, насолоджуючись процесом. Але друзі, яким показувала, були в захваті. Мені захотілось діз­натися думку чужих людей, не лише в Україні, а й за кордоном. Виставила роботи в Інтернеті. Через два тижні співробітник розповів, що про мене написали на одному з ресурсів. Я йому спершу не повірила. А потім, коли мої малюнки почали поширюватися у Facebook, була дуже здивована. Зізнаюсь, не очікувала такої реакції. Саме на цій хвилі «Видавництво Старого Лева» першим запропонувало співпрацю.
 
- Перед «Прислів’ями українськими» були якісь серйозні проекти?
 
- Для дипломної роботи на 4-му курсі я проілюструвала книгу Рея Бредбері «4510 за Фаренгейтом». Працювала тоді в іншому стилі, ніж зараз. Зобразила портрети героїв у поєднанні зі шрифтовими написами. На обкладинці були постаті, які утворювалися з попелу. Спеціально для цього спалювала папір та сканувала попіл, опрацьовуючи зображення.
- Які ще «прийоми» застосовуєш, щоб отримати бажане зображення?
 
- Якщо бракує якогось зоб­раження і ти не можеш знайти його на спеціальних ресурсах в Інтернеті, то вихід один – сфотографувати самотужки. Або відсканувати. Наприклад, сканую зошити, бо потрібна текстура в клітинку. Роблю текстури сама – крейдою, фарбою – і теж сканую. Зараз працюю над книгою «Мій дідусь був вишнею» Анджели Нанетті для «Видавництва Старого Лева», і на одному з етапів сканувала… листя з вишневого дерева.
 
- Не знаю, чи насправді це так, але коли дивишся на твоїх мальованих персонажів, здається, що кожен другий – твоя копія…
 
- (Сміється. – Ю. Т.-Ч.). Із себе їх не змальовую. Проте уже не вперше це чую. Часто трапляється, що якісь персонажі схожі на своїх творців, і я бачу це наочно по роботах інших художників. Багатьом митцям до вподоби зображати конкретні типажі облич. Я люблю, коли у моїх героїв великі очі й тонкі губи.
 
- У яких стилях та напрямах ти б хотіла себе ще спробувати?
 
- Мені імпонує магічний реалізм. Мій улюблений ілюстратор – Ґабріель Пачеко, який і є представником цього напряму. Люблю книгу Іво Розаті «Водяник і його фонтан». Там магічна істота живе у соціумі, в звичайному місті серед людей. Обожнюю такі поєднання. Я бачу світ в картинках. Дуже хочу знайти такого автора, з яким би ми були на одній хвилі і створили щось спільне. Окрім цього, мені подобається анімація – хотіла б коли-небудь створити свій мультик.
- Відчуваєш певну відповідальність, адже створюєш ілюстрації саме до дитячих книг?
 
- Можливо, це буде з мого боку досить гучна заява, але здається, що більшість художників не думають про дітей, коли для них малюють. Вони просто працюють із задоволенням. Малюють те, що їм подобається, малюють для себе, маленьких. Звісно, є такі, хто, мабуть, читає наукові психологічні книги, присвячені впливу ілюстрацій. Багато хто малює те, чого їм самим у дитинстві не вистачало. Задумувалась над тим, чи змінюється в ілюстраторів підхід до творчості, коли у них з’являються свої діти. І чи вони створюють малюнки з думкою про те, як би це сприйняла їхня дитина… Щоправда, це все теж відносно, бо ж не будеш зображати навмисне чудовисько милим, якщо воно все-таки негативний персонаж у книжці.
 
- Є якийсь автор, якого ти б хотіла проілюструвати?
 
- Шукаю таких – їх не так багато. Свого часу мені сподобалася книга «Мій дідусь був виш­нею», от і працюю над нею. Є, до речі, такі книги, які, на мій погляд, і не варто ілюструвати. У них настільки багаті описи, що автор своїми словами сам малює персонажів, події, явища. Створивши малюнки, художник вже буде нав’язувати читачеві своє бачення. Бо ж ілюстрація – це теж митцеве сприйняття тексту, відтворене крізь призму його уяви. Дитячих книг це, звісно, не стосується такою мірою, як дорослих.
 
- Чи можна ілюстрацією зіп­сувати текст?
 
- Таке буває рідше, аніж коли ілюстрація, навпаки, рятує текст. Часом буває, що відома тобі книга, яка вже є вдома на полиці, настільки чудово оформлена, що хочеться її придбати тільки через це. Часто саме задля естетичного задоволення, а не читання, люди й купують книги з красивими малюнками.
 
- Зараз небагато молодих ілюстраторів звертаються до класики…
 
- Класична ілюстрація зай­має свою нішу, але паралельно є і щоразу з’являються та розвиваються інші напрями в ілюстрації, техніки виконання. Неабияк популярна комп’ютерна графіка і поєднання різних технік, неочікуваних ефектів. Це теж сучасне мистецтво. Скажімо, книжка «Очі» Івони Хмелевської, де на кожній сторінці зображена пара очей з отворами, але, гортаючи їх, читач бачить кожен раз різні об’єкти.
- Чи потрібна тобі самот­ність для творчості? Скажімо, змогла б малювати як портретисти в центрі міста, за якими спостерігають десятки пар очей?
 
- Мене дивує, коли кажуть, що художник малює всюди. Я так не можу. Мені потрібно зосереди­тися, знайти певний настрій. Буває, сиджу і уявляю частину твору, який треба зобразити. Наприклад, дідусь сидить з хлопчиком під вишнею. Заплющую очі і ніби стою поряд. Уявляю, як сонячні промені падають на них через крону дерева. Як, можливо, гуси бігають довкола. Як віє вітер і куйовдить героям волосся. Мушу «спіймати» потрібну хвилю. А люди, що ходять збоку, не сприяють цьому.
 
- А творчі кризи у тебе бувають?
 
- Так, як і у кожного. Попри це, у голові паралельно з’являється безліч ідей, які стосуються інших проектів. Думаю, причина в тому, що я, наприклад, трохи «перетримала» ідею, образ, і він вже не є таким легким до відтворення. Нещодавно вийшла книга «Йорген+Анна=любов» Вігдіс Йорт, до якої я створювала обкладинку. Коли її читала, одразу занотовувала все, що підказувала мені уява. Потім, зважаючи на усі виділені аспекти, намалювала кілька ескізів, одразу упіймала настрій книжки. А то довелось би перечитувати книгу знову, шукаючи потрібний «ключ».
 
Юлія Тунік-Чорна
 

 

 

Вам може бути цікаво
Дитячі та підліткові книжки Старого Лева, які вийшли у лютому
«Лев’ячі розваги» в березні у львівській Книгарні-кав’ярні!
Український Майдан, російська війна. Хроніка та аналіз Революції Гідності
Винницький Михайло
Книгарня-кав’ярня Старого Лева на Галицькій святкує перший День народження!
Літературні подкасти, або Де говорять про книжки?
stary_lev Стежити
дописів читачів