"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

AMOR LIBRORUM: Микола Шейко
Микола Шейко – директор «Видавництва Старого Лева», у минулому – медіа-менеджер часопису та видавництва «Критика», гендиректор видавничого дому «Галицькі контракти» та гендиректор «Українського тижня». Розпитували про враження від Євромайдану та вивідували видавничі таємниці й плани ми удома в самого «Старого Лева».
 
Богдана Неборак: Перше питання – у контексті Євромайдану. Наскільки мені відомо, Ви також їздили до Києва. Що Ви можете сказати як видавець: який вплив мала політична ситуація останніх місяців на видавничу справу, зокрема на «Видавництво Старого Лева» – чи підвищилися продажі? Чи поєднані взагалі Євромайдан та видавнича справа зараз в Україні?
 
Микола Шейко: Дуже важко сказати – поєднані вони чи не поєднані. У нас останні два місяці були цілком успішними у продажах. Грудень – узагалі найуспішніший місяць за обсягами продажів за усю одинадцятилітню історію видавництва. А січень, у порівнянні з січнем минулого року, дозволив нам збільшити продажі майже удвічі. Оскільки цьогоріч в зимовий період ми виявилися непогано готовими саме з різдвяними книжками, то наші продажі в січні-грудні були дуже хорошими. Скажімо, ті ж «Тринадцять історій» розпродалися значно швидше, ніж ми планували, у видавництві їх вже просто немає, можливо, є десь залишки у магазинах. Наш спільний проект з «Львівською хвилею», «Казки під подушку», розпродався за два тижні. Але чи можемо ми це пов’язувати з Майданом? Хіба що тим, що наші книжки є в Бібліотеці Майдану.
 
На мою думку, Майдан змінює ідентифікацію української книжки, підвищує інтерес до неї. Теперішні події якимось чином мали би вплинути на те, що після перемоги українська книжка буде дуже затребувана там, в тій частині України, де інтерес до українських видань був, можливо, не менший, але незабезпечений та неорганізований. Тобто людина, яка там живе, не завжди мала можливість українську книжку купити. Цього року ми мали досвід Одеської книжкової виставки «Зелена хвиля», вона відбувалася влітку. Книжки, які ми туди привезли на чотири дні, розійшлися за два дні! Довелося якимись неймовірними способами передавати книжки на третій день, але те, що передали, розпродалося, і на четвертий все-таки не залишилося нічого. І купували ці книжки в першу чергу одесити. Тож інтерес до української книжки в усіх частинах України є. А Майдан пробуджує самоусвідомлення величезної частини українського суспільства, тому він мав би розбудити інтерес і до української книжки.
 
Б.Н.: Після Помаранчевої революції вийшла низка книжок, присвячених революції та її аналізу. Як Ви думаєте, чи повинні виходити такі книжки після Майдану? Чи готові Ви видати таку книгу у своєму видавництві? Це повинна бути книг для дорослих чи радше для підлітків?
 
М.Ш.: Мені зараз дуже важко уявити книжку про Майдан, крім найпростішого варіанту, який напевно вже готується і дуже скоро вийде. Це щось на кшталт «Люди Майдану», історії безпосередніх учасників. Поки що дуже важко уявити щось інакше. Яким би воно мало бути і про що би воно мало бути? Очевидно, що розповідь мала би бути і для дорослих, і для дітей – але по-різному: інакше для дорослих і зовсім інакше для дітей. Чим став цей спротив, ця революція для суспільства – нам ще осмислювати і осмислювати, і навряд чи ми можемо зараз визначити для себе якісь чіткі критерії, що ось Майдан змінив це, потім це, а потім це. Поки що важливо зафіксувати якомога більше того, що реально відбувалося, і не забути. А ті життєві історії, які ми читаємо з дня на день в соціальних мережах, підтверджують, що на Майдані є неймовірні історії людських доль, історії вчинків, історії, які поєднують людину, її вчинок та інших людей з різних країн світу. Найголовніше – це не втратити, не забути. Ми, звичайно, були б готові видати таку книжку. Важливо, щоб вона була не тільки актуальною, але й талановито написаною. Якщо це буде цікаво – то я буду першим, хто лобіюватиме цей проект в усіх можливих варіантах.
 
Б.Н.: Минулого року «Видавництво Старого Лева» розширило профіль – ви почали видавати літературу для дорослих. Розкажіть про цю серію, яким чином з’явилася ідея видавати дорослу поезію?
 
М.Ш.: Зараз складно сказати, яким чином з’явилася ідея. Ідея завжди з’являється з життя. Першого січня видавництво входить у новий рік з планом – як нам видається, дуже чітким, розписаним за місяцями, авторами, за художниками – за усім. А потім життя вносить в цей план корективи.
 
Щодо дорослої серії поштовхом для нас стала книжка Юрка Іздрика. Минулого року Іздрика «прорвало»: на його сторінці в інтернеті стали щоденно з’являтися вірші, і, головне, якість цих текстів була стабільно дуже високою. Тож в якийсь момент вирішили, що з цього варто би було зробити книжку. Звернулися з пропозицією до автора. Очевидно, потрапили саме в той час, коли Іздрик був у хорошому гуморі – він погодився майже відразу. Книжка була створена дуже швидко, і досить швидко вийшла. Відразу було зрозуміло, що його вірші живуть разом із графічними композиціями, які він робив до кожного вірша в інтернеті. Розривати це було неможливо і книжка стала кольоровою. Відтак вона задала форму всієї поетичної серії.
 
Наступною була пропозиція від Соломії Чубай та довгі перемовини щодо книжки Грицька Чубая «П’ятикнижжя». Ну а далі все було просто: наступні книжки, нові автори, проекти, ідеї.
 
Цього року «доросла» серія буде значно розширена. Розкрию кілька секретів: це буде і серія перекладних книжок: ми збираємося видати кілька закордонних бестселерів (не новинок), крім того – кілька новинок від сучасних українських письменників, з якими ми вже маємо попередні домовленості.
 
Буде продовжена поетична серія, але ще не знаю, хто буде першим цього року: маю таку підозру, що і 2014-й рік ми почнемо новою книжкою від Іздрика. Дуже сподіваюся, що вдасться видати збірку Василя Герасим’юка, з яким маємо попередню домовленість. Шкодую, що нам не вдалося знайти автора-упорядника, який допоміг би нам зробити книжку до ювілею Шевченка. Мені це видавалося своєрідним мистецьким проектом, в якому мав бути «Щоденник» чи автобіографічні уривки з творів, вірші, картини Кобзаря, спогади про Шевченка та ремінісценції наших сучасників про вплив Шевченка на них особисто і на суспільство загалом та їхні думки з приводу того, навіщо сьогодні Шевченко. Зробити цей великий мистецький проект нам, на жаль, поки що не вдалося.
 
Б.Н.: Вертаючись до Іздрика: на власний страх і ризик Ви вирішили видати книгу поета, дуже популярного в інтернет-просторі. На що Ви розраховували і що отримали? Наскільки читачі Іздрика були готові купувати його вірші у класичному форматі друкованої книги?
 
М.Ш.: Як кажуть у Західній Україні: «Вже ся скінчив» (усміхається). Щойно ми завершили з Юрком переговори про нову книжку. Я не хочу додруковувати першу збірку. Дві тисячі примірників поетичної книжки, котрі продалися в Україні за вісім місяців – думаю, це хороший показник і свідчення того, що поезію читачі люблять і хочуть купувати. До того ж треба віддати належне Іздрику, він не відмовлявся від жодних пропозицій стосовно поїздок до Житомира, Києва, Львова, Франківська для того, щоб промоціювати книжку, розповідати про неї, зустрічатися з читачами. Це теж забезпечило успіх книжки. Хоча, цей успіх не можна порівнювати із результатом «П’ятикнижжя», перший наклад якого продався за 2 тижні. І це для мене як для видавця-початківця було насправді шокуючим.
 
Б.Н.: Ваше видавництво, мабуть, перше серед українських запровадило таку новацію: співпраця з кав’ярнями. Ваші стенди можна побачити в більшості кав’ярень мережі Local. Наскільки успішний та виправданий такий маркетинговий хід?
 
М.Ш.: До чого ми прийшли в результаті культурної політики нашої держави протягом останніх двадцяти років: традиційні канали продажу книжки повністю себе вичерпали. По перше, майже всі українські мережі книгарень стали російськими за власністю, за винятком мережі «Є». По-друге, культурна політика держави призвела до того, що книжкові магазини залишилися навіть далеко не в усіх містах, що вже казати про містечка чи села. Туди книжка просто не потрапляє, хіба що завдяки зусиллям окремих подвижників. По-третє, мовна політика в державі побудована настільки «продумано», що українську книжку в більшості регіонів України просто неможливо знайти, попри інтерес читачів і споживачів.
 
Відтак ми змушені були почати шукати якісь нові канали продажів. І першими, з ким почали про це розмову, стали наші партнери – компанія !Фест. Врешті дійшли до того, що кілька місяців минулого року найкращою «книгарнею» для книжок Видавництва Старого Лева була Копальня кави. В певні місяці там продавалося наших книжок більше, ніж у великих книжкових мережах, які налічують чимало магазинів.
 
Наступним кроком стали продажі книжок у «некнижкових» мережах – супермаркетах, в тому числі навіть геть далеких від продажу книжок, скажімо будівельних. Відтак на сьогодні один з найбільших продавців української дитячої книжки від ВСЛ – мережа супермаркетів «Ашан». Крім того, наші книжки можна знайти в таких несподіваних місцях як Львівські Майстерні шоколаду по всій Україні, автозаправки ОККО. Такі вони – «гримаси» вітчизняного ринку.
 
Але найбільші сподівання у мене, як видавця, на стрімке зростання інтернет-продажів. Принаймні, за останній рік продажі книжок ВСЛ тільки через наш сайт зросли більш ніж в 10 разів. Це змусило нас зайнятися розробкою нового сайту, модернізацією системи продажів.
 
Ще одна дивна реалія нашого ринку – повна відсутність реальної статистики і маркетингової інформації. Ми входимо на ринок і намагаємося робити якісь маркетингові кроки, не маючи реальної картини видавничого ринку, як і будь-яке інше видавництво. Ніхто не вивчає загальну картину, тенденції розвитку. Лише поодинокі потуги, які не дають змоги вибудовувати щось системно. Схожа картина, до речі, була певний час тому на медійному ринку, де я працював раніше. Але там принаймні хоч якісь інструменти існували для вимірювання ринку, а на підставі цього – вибудовування стратегії, аналізу тенденцій тощо.
 
Коли я переглядаю щорічні польські огляди «Книжковий ринок в … році» чи російську аналітику ринку - мовчки заздрю. Але це дуже довга розмова. Сподіваюсь, колись і в нас все зміниться.
 
Б.Н.: Як відбувається Ваш процес читання? Що з новинок української літератури Вас вразило останнім часом?
 
М.Ш.: Для того, аби систематизувати своє читання, я пробую планувати на рік. Планую принаймні 20-30 книжок, які хотів би прочитати протягом року.
 
Про враження безпосередньо від останніх місяців говорити складно, тому що всю увагу забирала стрічка новин.
 
Але якщо говорити про враження останнього часу: я досить пізно прочитав «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, лише минулого року, після «Ангелуса». Роман хороший, якщо читати повільно, невеликими порціями. Я доволі «специфічно» ставлюся до творчості Оксани Стефанівни, але цей твір мені дуже сподобався. Він змушує багато про що думати, аналізувати. На відміну від, скажімо, «Червоного» А. Кокотюхи, який мені видався просто белетризованою формою певних історичних, а для західноукраїнців – переважно загальновідомих, фактів чи міфологем. І справа не обсязі, звичайно. З «неукраїнських» вражень останніх місяців варто згадати «Коротку історію тракторів по-українськи» М.Левицької і вкотре перечитаного Джуліана Барнса.
 
Б.Н.: Хто Ваші улюблені автори?
 
М.Ш.: Кость Москалець – усе, що він написав, від першої його книжки і до «Вечірнього меду». Автором 2013 року для мене став Прохасько – я перечитав «БотакЄ», прочитав «Одної і тої самої» плюс те, що виходило в інтернеті протягом року. Мені дуже імпонує його бачення світу, той ракурс, під яким він дивиться на світ, його ставлення до людей і середовища. (Тут можна відкрити ще одну таємницю 2014-го – до наступного Форуму Видавців має вийти продовження історії про 13 кротенят).
 
За останні роки для мене чимось дуже несподіваним стала спроба вивчити, усвідомити, осмислити для себе сучасну українську поезію.
 
Я за освітою російський філолог, маю 15 річний стаж викладання в школі. Але потім була робота в медіа, переважно ділових, часу на літературу бракувало… Читав переважно зарубіжну прозу, нон-фікшн (бізнес-література, психологія, трохи філософія). А десь в 2009-2010 році оцифрував збірку Ліни Костенко (Вибране, 1989 року), активно поширював її у соцмережах (з дозволу О.Пахльовської, з якою мав нагоду спілкуватися, працюючи в Українському тижні). Тоді раптом і прокинувся інтерес до сучасної української поезії. Чесно зізнаюся, що для мене це був новий материк. Я відкривав для себе не лише «київську школу» після спілкування з М.Воробйовим чи М.Григорівим, але й І.Римарука, Г.Чубая, М.Вінграновського, Ю.Андруховича, В.Неборака, В.Герасим’юка, М.Кіяновську, М.Савку, Г. Крук і багатьох інших. Словом, цілий всесвіт. Багато віршів викладав на своїй сторінці в фейсбуці. Може, й тому з’явилося бажання започаткувати поетичну серію і видавати в тому числі й улюблені вірші.
 
Особливістю свого читання можу назвати те, що я практично не читаю книжки актуальні, котрі щойно вийшли і про які всі говорять. Не люблю читати під впливом суспільного резонансу, вважаю за краще почекати, поки книга відлежиться. Тому не поспішаю читати, скажімо, «Месопотамію» С.Жадана чи «Лавр» Є.Водолазкіна.
 
Насправді я ніколи не намагався виокремити для себе улюбленого письменника (крім К.Москальця). Мені подобаються окремі твори у різних авторів. Скажімо, щось подобається у Дереша – один з перших романів, далі мені видається, що він повторюється або повторює когось (це не звинувачення, а лише моя думка). Подобається «Депеш мод» Жадана, але значно менше інші твори, наприклад «Ворошиловград». Наново відкрив для себе Бруно Шульца після того, як він вийшов у перекладах Андруховича.
 
Грицько Чубай, починаючи від роботи над рукописом, став для мене відкриттям як особистість, хоча з поезією був знайомий.
 
Із зарубіжних авторів люблю також Б.Грабала, свого часу перечитав майже всього Я.Вишневського, А.Стасюка, кілька романів О.Токарчук. Багато читаю англійців і американців. Чимало російської літератури. З найбільших вражень останніх років – Л.Юзефович, Л.Елтанг, П.Санаєв, М.Шишкін, О.Варламов.
 
Треба, напевно згадати філософів-психологів-політологів, яких читаю досить багато. Але список займе надто багато рядків…
 
З українських зараз у мене на читалці «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук. На черзі Іваничукова книжка про Шашкевича. Мені цікаво подивитися на творчість Р.Іваничука останніх років, порівняти з періодом «Мальв» чи «Манускрипту з вулиці Руської», котрі читав багато років тому.
 
Можна і далі перераховувати величезну кількість добрих авторів, які мені особисто подобаються. Але переконаний, що читання – це доволі інтимний процес, де поради чи думки іншої людини не мають (не повинні мати?) серйозного впливу. Кожний обирає сам…
 
І ще. Час від часу читаю детективи – коли мозок відмовляється працювати, долає втома. Люблю в першу чергу класичні детективи, наприклад, Рекса Стаута.
 
Б.Н.: Відомо, що багато українських авторів видають свої книги у різних видавництвах, нам не притаманна західна традиція постійної співпраці з єдиним видавництвом. Однак помітна тенденція, що харківські видавництва приваблюють все більше авторів – київських, львівських, франківських. Чи є у планах Старого Лева цю монополію розривати та плекати своїх авторів?
 
М.Ш.: На жаль, у нас справді немає сталої традиції співпраці автора з одним видавництвом, як це є у цілому світі. До прикладу, ми підписали угоду із Катею Бабкіною. Вона написала дитячу книжку, і ми її видаватимемо найближчим часом. Але я свідомий, що Катя не стане нашим автором з усіма своїми творами. У неї є свій видавець, який давно повірив у неї, презентує її творчість.
 
Харків’яни (в першу чергу «Фоліо» і КСД) монополізували ринок за рахунок своїх масштабів. Видавництво, яке випускає протягом року тисячі найменувань книжок, монополізує книжковий ринок за рахунок більших економічних потужностей, оперативності, і, очевидно, має змогу запропонувати автору такі умови, які його більше задовольняють, ніж, скажімо, наші. Попри те, що наше видавництво протягом трьох останніх років майже удвічі збільшує кількість виданих (і проданих!) книжок, наше «удвічі» в порівнянні з ними є поки що недостатнім.
 
Звичайно, дуже хотілося б, аби у нас з’явилися автори, котрі працюють тільки з нами, асоціюються з ВСЛ. Втім, серед авторів дитячих книжок у нас є такі – зокрема, Сергій Гридін, який є автором тільки Видавництва Старого Лева, ми видали чотири його книжки. Прагнемо, аби і серед авторів «дорослих» книжок в нас з’явилися «свої».
 
Б.Н.: Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» за останні два роки продали права на видання власних книг на Захід, в Америку і навіть у Японію. Чи збираєтеся Ви виходити на західний ринок, чи можливо такі спроби уже були?
 
М.Ш.: Перший такий контракт у стадії підписання – на видання книги Мар’яни і Тараса Прохаськів. Звичайно, з нашими найближчими сусідами, поляками. Для нас це новий процес, котрий ми тільки починаємо і сподіваємося, що таких книжок буде з кожним роком більше.
 
Натомість наше видавництво намагається видавати хорошу якісну закордонну літературу українською мовою. На початку розмови я показав вам уривок із книги Саллі Ґрін «Напівлихий». Ця книжка стартує з продажами в сорока трьох країнах в один день, 3 березня. Ми виграли тендер на видання цієї книжки в Україні. Для нас це новий досвід, новий жанр – фентезі. Сподіваюся, що ця книжка досягне успіху тих фентезійних бестселерів, які сколихнули світ за останнє десятиліття. Вона матиме кілька частин, поки що заплановано три книжки, щороку виходитиме наступна, а після третьої у прокат вийде голлівудський фільм за мотивами першої.
 
P.S. Поки інтерв’ю готувалося до друку, новинка ВСЛ, перша книжка, яка вийшла у 2014 році, «Зірки і макові зернятка» Романи Романишин і Андрія Лесіва (творча майстерня «Аграфка») увійшла до списку переможців Болонського книжкового ярмарку 2014 у номінації OperaPrima. Це перша українська книжка, яка перемогла на найбільшому міжнародному ярмарку дитячої книжки, що цього року відбувся в 51-й раз.
 
Богдана Неборак
 
Фото: Нік ГОРБАНЬ
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage