0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Абсурд як спосіб закрити травму – у розмові з Алешем Штеґером
Алеш Штеґер – поет. Його роман «Прощення», що вийшов українською у «Видавництві Старого Лева», так само наскрізно поетичний. У рідній Словенії його книжки стають бестселерами, у світі він збирає зали на літературні читання. Він утримує тонку межу між абсурдом і реальністю, щоби пояснити своє бачення минулого. Під час Книжкового арсеналу в Києві ми зустрілися поговорити про літературу, національні травми та способи роботи з ними.
 
Марія Бліндюк, Читомо. Перекладачка Мар’яна Климець
 
На столі у вазі стоїть гілочка м’яти. Алеш Штеґер розповідає, що після війни на Балканах антропологи дещо помітили. У Боснії тіла переховували, щоби замаскувати злочини. Але місця масових могил зазвичай заростали полями м’яти. Ця рослина була індикатором цих місць. Лікувальна трава, що так приємно пахне, насправді приховує найбільшу жорстокість. Цей образ став основою для одного вірша Алеша Штеґера. Історія залишає по собі глибокі шрами, і відчуття віктимності не дає їм загоїтися, раз у раз витискаючи сльози новими згадками. Герої роману «Прощення» вагаються: найбільше задоволення – по-християнськи пробачити чи харчуватися «претензіями замість кранської ковбаси»?
 
Прощення як звільнення
 
У словенській мові слово «odpusti» (назва роману в оригіналі – Читомо) має ще одне значення – «звільнення». Його етимологія також пов’язана зі словом «відпустити». Людей визначає минуле й проблема, пов’язана з ним: як із минулого вийти й позбутися його, щоби жити далі? Робота з пам’яттю особлива, тим паче зі спогадами про трагічні події. Забуття й нівелювання цих подій – також робота пам’яті. І тут потрібно наголосити на значенні слова «забуття» – не просто забути, а свідомо замовчувати й не ділити цей досвід з іншими. Але якраз такий підхід небезпечний, оскільки забуття провокує повторення.
 
Прощення – це основа християнської цивілізації. Нам фактично нав’язана ця ідея.
З нею ми зростаємо. Але якщо заглибитися, стає зрозуміло, що прощення нам чуже. Певною мірою ми можемо прийняти певні факти й усвідомити, що деякі речі неможливо повернути. У фразі «я пробачаю» є зверхність до реальності. Ми носимо травми в собі й нероздільно з ними пов’язані. З іншого боку, концепт прощення вимагає від нас стати якоюсь вищою істотою, яка здатна пробачати. Такі парадокси конструктивні для літератури.
 
Прощення між поколіннями
 
Проблематика прощення визначає словенське суспільство й людство загалом. Ця тема розділяє не тільки тих, хто вижив (і учасників злочинів), а і їхніх нащадків. Я довго думав, як написати про такі історії травм, із якої позиції їх розповідати. У Словенії було написано багато про повоєнні злочини – але це завжди думка опозиції. А мені хотілося б написати книжку, де обидві позиції були б демасковані.
 
Для такої роботи існує англосаксонський підхід – детальне й скрупульозне вивчення архівів. Я частково вдавався до нього – працював із документами, але, як на мене, це надто безпечний підхід для читача. Мені як письменнику цікавіше підійти до описів травм в інший спосіб – вільніший та більш творчий.
 
 
Я переконаний, що мистецтво здатне перемагати травму. Але для цього мистецтву потрібна певна стратегія. Реалістичне повторення історії – недієва робота з травмою. А от творчий підхід, навпаки, вивільняє більше енергії. Тому я також вивчав ідеї Рональда Хаббарда (засновник саєнтології та науковий фантаст – Читомо) – цікаво, що в наш час офіційну релігію може заснувати автор художньої літератури.
 
Звісно, його книжки більш футуристичні, мені цікавіші інші наративи. Ядром саєнтологічної науки є віра в те, що люди – це душі інопланетян, які потрапили на Землю й були там убиті. Мені це видалося хорошою метафорою: душі людей, які загинули під час масових убивств, реінкарнуються в наступні покоління.
 
Прощення через абсурд
 
Я обрав стратегію абсурду, тому що ця тактика викликає в читача враження, що він володіє текстом, списуючи все на вигадку. Існує декілька видів абсурду, і головна функція класичного – здивувати. Я ж використовую абсурд як різновид соціально-політичної активності. Наприкінці читач, який сприймав усе за суцільну фантазію, усвідомлює, що цей абсурд набагато реальніший, ніж сама реальність. Тут я не скажу більше, ніж автор «Майстра та Маргарити».
 
Навіть якби я хотів порівняти себе з Михаїлом Булгаковим, це було б не найрозумнішим рішенням. Часто люди порівнюють себе з великими майстрами. Я літературу розумію як постійне продукування їжі. Ми харчуємося літературою одне одного, а потім вона з’являється в інших інтерпретаціях. З іншого боку, усі ми – індивідуальні сузір’я.
 
Коли я працював над романом «Прощення», читав багато матеріалів і філософських творів, що в процесі впливали на текст. Одними з найважливіших стали твори Богуміла Грабала.
 
– Існує думка, що зараз посилилося світове зацікавлення Центрально-Східною Європою. Чи зачіпає цей тренд Словенію?
 
– Мені здається, що кожен ринок має свої закони. Словенія переживає певне відродження, відповідно – входить у світовий культурний контекст і стає впізнаваною серед закордонних читачів. Багато перекладається й читається. Мені здається, що Україна перебуває в схожій ситуації. Річ у тім, що до 90-х про нас ніхто нічого не знав. Автори й тепер перебувають у різних історико-культурних площинах.
 
– У сучасній словенській літературі можна виокремити центральні теми?
 
– Думаю, у Словенії немає головної теми, але можна говорити про світові глобальні явища. Наприклад, зараз уся книжкова індустрія переходить до рук жінок: і написання, і видавання книжок. А ще в літературі активно педалюється тема рівноправності й терпимості. Інше питання полягає в тому, наскільки кінцевий продукт буде власне літературою, а непросто відбитком проблематики часу.
 
 
– На кого варто звернути увагу зі сучасних словенських авторів?
 
– Словенська літературна сцена досить жвава, там присутні різні голоси. З тих, на кому хочеться наголосити – Драго Янчар та Борис Пахор, які перекладені українською. Також я б радив трилогію Лойзе Ковачича «Newcomers» («Прибульці» або «Переселенці»). Цікаві й молоді письменники: Мойца Кумердей, Горан Войнович та Ана Шнабл.
 
– Критика також високо оцінює ваш поетичний доробок. Як ви себе більше ідентифікуєте – більше тяжієте до поезії чи прози?
 
– Уся моя література виростає з мого поетичного переживання світу. Я починав як поет. Усе це – метаморфоза різних способів писання.
 
Мене цікавить і взаємодія літератури з іншими видами мистецтва: музикою чи візуальним мистецтвом. Таке поняття, як чисте мистецтво не може просто існувати, воно завжди переступає межі й грається з небезпечним і прихованим.
 
Тут виникає інша проблема: якщо хочеш себе презентувати в іншій іпостасі, щодо тебе відразу виникають сумніви. У часи інтернету люди хочуть чітко знати, з ким вони мають справу.
 
– Під час виборів в Україні було помітно, наскільки часто культурні діячі форсували свої політичні переконання. Мистецтво поза політикою чи її дзеркало?
 
– Раніше я позиціював себе як абсолютно аполітичного автора, для якого мистецтво було автономним полем індивідуальності. Останні 10 років мене дедалі більше приваблює соціально-політична заангажованість, зокрема роман «Прощення» бачу саме таким проектом. Мені знадобилося багато років, щоби виростити в собі стрижень і навчитися говорити про певні речі.
 
Ми живемо в такий час, коли багато людей говорять про те, у чому вони не розбираються. Я не маю жодного наміру йти в політику. Моя функція в багаторічному спостереженні за певними явищами. Я – єдиний член політичної партії Алеша Штеґера, і її очільник вимагає, щоби я написав наступну книжку. Я виконую його накази як свідомий член партії.
 
 
– Це ваша перша книжка, перекладена українською. Що б іще хотілося видати тут?
 
– Швидше це питання до моєї перекладачки. Хотілося б, щоби це була антологія поезії та збірка оповідань, де опрацьована воєнна тема. Думаю, остання сильно кореспондує з українською дійсністю.
 
– Наскільки вам знайомі українські автори?
 
– Ще 15 років тому Україна для нас була terra incognita. Зараз ситуація абсолютно змінилася. У цьому велику роль відіграв німецькомовний культурний простір, саме через нього до нас почали говорити українські автори. Я свого часу співпрацював із німецьким видавництвом «Zurkampf», де також видавалися Сергій Жадан, Юрій Андрухович та Оксана Забужко – репрезентативні автори, які працюють над просуванням України у світі. А зараз співпрацюю з австрійським видавництвом «Haymon Verlag», де виходять книжки Андрія Куркова та Оксани Забужко. Останнім часом з’явилася більша зацікавленість і навіть певна чутливість до авторів з цієї країни та України загалом. Чому раніше такого не було?
 
Вам може бути цікаво
Ларс, Ґабріель, Франческа: повчальні історії про людей
Бабусі, дідусі й котусі: Як 36 і 6 котів компаньйонами стали
Коли ти не Ясь, але теж любиш машинки та велосипеди
Тараса Шевченка перетворять на самурая у новому фільмі
Якщо купите «Книжку про сміття»
Літературний клуб Навиворіт: підлітки обговорять «Ларс. LOL» та «Руки розбійника» у Києві
stary_lev Стежити
1882 дописів 43047 читачів