3D-фільм про життя кінця 1950-х. Уривок із «Вбивство п’яної піонерки» Сергія Оксеника
Роман розповідає про несподівано тихе село Варварка, що стає центром загадкових подій, сплетених у кримінальний клубок, який доведеться розплутувати героям роману. За злочином стоїть не лише людина, за злочином — радянська система, безнадійно загрузла в брехні. Хто ж залишається по-справжньому чесними, то це діти, приречені невпинно дорослішати в непростому, зрадливому світі дорослих. Це роман про маленьку людину на тлі доби, про дружбу, про стосунки в родині, яка так само підлягає впливу системи.
«Вбивство п’яної піонерки» — це свого роду квиток на 3D-фільм про життя кінця 1950-х, густо насичений запахами, звуками, плюскотом ріки, шурхотом босих ніг по річковому піску. Так ніби відкривається вікно в далеке минуле (а для молодого читача — в минуле батьків і дідусів), а звідти — запахи дитинства, смажених бичків, печеної картоплі, розпеченого пилу, зелених сусідських яблук.
«Вбивства п’яної піонерки» — це:
- багацько жартів, трішки ностальгії та щонайменше дві детективні історії;
- історія про хитке радянське правосуддя та крадійство курей у Варварці;
- роман про дитинство Вовки та Юрки у загадковому і дуже звичному селі на Миколаївщині.
Сергій Оксеник про потенційного читача роману: «Досвідчений читач рідко купується на вказівку на кшталт “Книжка для дітей похилого віку”. Він сам, читаючи, дуже швидко, хоч подеколи й підсвідомо, намацує в тексті концепцію адресата і робить її ще одним інструментом у розумінні тексту. Адресат не заважає читанню так, як, наприклад, бездарність, занудство, повчальність і політична доцільність. А недосвідчений читач, він…»
Фрагмент
Батько дуже не любить, коли двері в якусь із кімнат зачинено.
— Ми одна сім’я, — каже він піднесеним тоном, ніби читає «Стихи о советском паспорте», — нам нічого приховувати одне від одного й перетворювати наш великий будинок на кілька тісних кліточок.
Коли до нього вночі приїздять гості, то, звісно, ціла сім’я прокидається.
Ну, а цієї ночі — й поготів: ніхто і заснути ще не встиг. Тільки світло згасили. Малий почав тихо канючити, щоб я йому спинку почухав. Уже і спати хотілося, тому я пошепки
йому сказав:
— П’ять хвилин — і спати!
— Шість, — відповів він, — перевертаючись на інший бік.
— Чотири, — сказав я.
— Ну, добре, п’ять.
— Ще одне слово — і буде три. Або взагалі не буде.
Десь так воно й вийшло. Я і хвилини не почухав його, як ми обоє здригнулися, почувши, як хтось торгає вхідні двері. Нічого собі! Невже злодії?
Почув і батько. Він босий і в самих трусах підійшов до дверей і голосно спитав:
— Хто?
— Одкрий, Васю! — почули ми з двору голос Ревміра.
Як і слід було чекати, калітка перед тим не клацала, Тобік не гавкав. І Ревмір, ясна річ, не стукав — просто хотів зайти. Якби батько не зачинив дверей на ніч (а він цього раніше не робив; оце тільки в останні вечори), то так би Ревмір і зайшов.
— Є разгавор.
— Ревміре, ми спати вже лягли. Може, завтра поговоримо?
— Васю, нада січас! Серйозне дєло.
— Що случилося? — зовсім іншим голосом запитав батько.
— Та… Открий, щоб я на всю вулицю не кричав. Бо це таке…
Батько не менш як півхвилини мовчав, потім відчинив двері. Провів Ревміра до кухні й засвітив лампочку.
— Дітей треба погукати, — сказав Ревмір так, що ніби і сперечатися було годі. Та батько наш не такий: його не візьмеш на понт.
— Кажи вже, Ревміре, — і так усіх побудив, то ще й дітей тобі піднімати…
— Та вони ж не сплять, — єхидно каже міліціонер. — Тільки що ходили на кухні — я бачив.
— То це ти спеціально зазирав у вікно, щоб діждатися, коли ми вже спати ляжемо?
— Нічого я не дожидався. Були діла. Давай, Васю, піднімай малих. Це їх касаєця.
— Що «їх касаєця»? Не тягни кота за хвіст, Ревміре. Кажи вже, що таке вибухнуло, що треба людей серед ночі будити?
— Та от… — здався Ревмір. — В отдєлєніє прийшло заявлєніє на твоїх хлопців.
— Що?!
І мама вже бігла зі спальні з криком:
— Вовка! Юрка!
Я ледве чутно шепнув малому на вухо:
— Ми нічого не знаємо, нічого не бачили.
— Мугу, — по-котячому промурчав він.
— Підемо тільки тоді, коли батько покличе, — шепнув я.
— Мугу…
— Так, ти почекай і не втручайся, — почули ми батьків голос.
— Як «не втручайся»? Як «не втручайся»? Я мати! Я повинна знати, що вони накоїли!
— Вони нічого не накоїли. Ми ще не знаємо, чого Ревмір прийшов. Сядь отут і сиди!
— Та ні, к сожалєнію, накоїли, — сказав Ревмір. — Ото ж і треба їх допитати.
— Так, Ревміре, ти от що. Ти хочеш їх допитати? То виклич до міліції. Їх і мене. Зрозумів? Вони неповнолітні. Це тобі відомо?
— Вась, ну, я ж не той, щоб оце так узять і потягти дітей
у міліцію! Я ж чого зайшов… — почав Ревмір.
— Чого ти зайшов?
— Ну, щоби по-сусідськи побалакать і все вирішить.
— А по-сусідськи балакай зі мною. Ти ще мені нічого не сказав: ні хто написав заяву, ні що в ній, ні до чого тут мої діти. А вже лякаєш. Це так повинен розмовляти участковий?
Чи ти устав читав давно?
— Вась. Ти на власть не кричи! Ти не забувай, з ким разговарюєш! — Ревмір попер танком, як було зрозуміло з голосу.
— Ти не власть, Ревміре! Ти дільничний міліціонер. Чи, може, ти вже став начальником відділення?
— Я при сполнєнії служебних…
— Якщо ти при сполнєнії, то де документи? Де заява, з якою ти мене зобов’язаний ознайомити? Я повторюю: або ти будеш балакати по-людськи, або я зараз подзвоню Степану Пилиповичу і розкажу йому, як ти вдираєшся серед ночі в хату, не постукавши у двері, й називаєш себе властю. Як там у нього домашній? 34-42?
Запала мовчанка. Трубки з телефона батько не знімав. Напевно, він чекав, що скаже Ревмір.
— Як це я не постукав? — почав той уїдливо. — А хто ж тоді постукав? Чого ти двері відкрив, якщо ніхто не постукав?
— Ага! Ти, значить, хочеш таким шляхом. Добре. У мене в хаті троє свідків, які чули, як ти намагався відчинити двері без дозволу господарів. А коли не вийшло, почав стукати.
Що далі? «Властю» ти себе не називав? І тут батько зняв телефонну трубку і почав крутити диск.
— Ну, шо ти, Вась, лізеш у бутилку! — геть злякався Ревмір. — Ну, ми ж сусіди! Нам же тут жити й жити! Уявляєш, як жити, коли із сусідами пересорився?
Батько мовчав. Він набрав тільки три цифри і, я думаю, палець у диску так і тримав. Інакше я почув би. І Ревмір не витримав і заговорив:
— Ну, написав Хрущ на твоїх дітей, що вони в нього похітілі ключі від хати. Ну, должен я розібратися? Чи як?
— Хто такий Хрущ? — спитав батько.
— Ну, Агент! Що, ти не знаєш, що його фамілія — Хрущ?
— Тю, — сказав, ніби плюнув, батько. — Ніколи не знав, як його прізвище. То що там мої діти в нього похерілі?
— Похітілі! Ключі від квартири.
Кілька секунд була цілковита тиша, а потім батько розреготався. А тоді й мама підтримала — правда, невпевнено, стримано.
— Ох, Ревміре! Ну, ти й розвеселив мене. І що ж він пише: як саме, де, при яких обставинах?
— Цього я не можу тобі, Васю, сказати.
І раптом батьків голос загримів так, що посуд у буфеті в залі взявся дрібними дрижаками:
— А я тобі можу сказати, Ревміре. Вони його зловили на вулиці, натовкли йому пику, вичистили кишені, в тому числі й ключі від усіх його квартир. Ти чого до мене прийшов?
Ти хочеш, аби я зараз при тобі вибив бубни синам своїм за те, чого вони не робили? Щоб я повірив у цю казочку: «не можу тобі сказати»? Ти чого добиваєшся? Якби я був на місці міліціонера, я б уже обісцявся. Від страху. Коли мій батько так говорить, мухи падають із небес на землю.
— Нє, про побили там нема ні слова, Васю! А про вкрадені ключі — є. От і всьо. Треба, щоб вони віддали ключі, і я закрию дєло.
У Ревміра теж є характер. Ну, принаймні голос його звучав так, ніби він хоче це довести. Коли міліціонер пішов, батько вимкнув світло і повернувся до кухні. Він побачив, як сусід зайшов до себе додому, як засвітилось у нього вікно. І тоді я почув:
— Ідіть сюди, — це було до нас із малим.
Ми враз вийшли до кухні. Рука моя потяглася до вимикача, та батько сказав:
— Не вмикай. Він зараз стоїть біля вікна в темній кімнаті й дивиться сюди. Розказуйте.
Так, наче є одна якась історія. От розповів про курочку Рябу — і все гаразд. Усе зрозуміло. Але ж то казка. А казка має початок і кінець. Тобто зав’язку, експозицію, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку.
А тут що? У житті так не буває. Тому казка й не життя. Що розказувати? З якого місця? А головне: якщо зараз розповісти батькам правду, з’ясується, що й Агент, і Ревмір казали (чи там писали) правду. Що ми з моїм малим украли ключі.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно