0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
3D-фільм про життя кінця 1950-х. Уривок із «Вбивство п’яної піонерки» Сергія Оксеника
Роман розповідає про несподівано тихе село Варварка, що стає центром загадкових подій, сплетених у кримінальний клубок, який доведеться розплутувати героям роману. За злочином стоїть не лише людина, за злочином — радянська система, безнадійно загрузла в брехні. Хто ж залишається по-справжньому чесними, то це діти, приречені невпинно дорослішати в непростому, зрадливому світі дорослих. Це роман про маленьку людину на тлі доби, про дружбу, про стосунки в родині, яка так само підлягає впливу системи.
 
 
«Вбивство п’яної піонерки» — це свого роду квиток на 3D-фільм про життя кінця 1950-х, густо насичений запахами, звуками, плюскотом ріки, шурхотом босих ніг по річковому піску. Так ніби відкривається вікно в далеке минуле (а для молодого читача — в минуле батьків і дідусів), а звідти — запахи дитинства, смажених бичків, печеної картоплі, розпеченого пилу, зелених сусідських яблук.
 
«Вбивства п’яної піонерки» — це:
  • багацько жартів, трішки ностальгії та щонайменше дві детективні історії;
  • історія про хитке радянське правосуддя та крадійство курей у Варварці;
  • роман про дитинство Вовки та Юрки у загадковому і дуже звичному селі на Миколаївщині.
 
Сергій Оксеник про потенційного читача роману: «Досвідчений читач рідко купується на вказівку на кшталт “Книжка для дітей похилого віку”. Він сам, читаючи, дуже швидко, хоч подеколи й підсвідомо, намацує в тексті концепцію адресата і робить її ще одним інструментом у розумінні тексту. Адресат не заважає читанню так, як, наприклад, бездарність, занудство, повчальність і політична доцільність. А недосвідчений читач, він…»
 
Фрагмент
 
Батько дуже не любить, коли двері в якусь із кімнат зачинено.
 
— Ми одна сім’я, — каже він піднесеним тоном, ніби читає «Стихи о советском паспорте», — нам нічого приховувати одне від одного й перетворювати наш великий будинок на кілька тісних кліточок.
 
Коли до нього вночі приїздять гості, то, звісно, ціла сім’я прокидається.
 
Ну, а цієї ночі — й поготів: ніхто і заснути ще не встиг. Тільки світло згасили. Малий почав тихо канючити, щоб я йому спинку почухав. Уже і спати хотілося, тому я пошепки
 
йому сказав:
 
— П’ять хвилин — і спати!
 
— Шість, — відповів він, — перевертаючись на інший бік.
 
— Чотири, — сказав я.
 
— Ну, добре, п’ять.
 
— Ще одне слово — і буде три. Або взагалі не буде.
 
Десь так воно й вийшло. Я і хвилини не почухав його, як ми обоє здригнулися, почувши, як хтось торгає вхідні двері. Нічого собі! Невже злодії?
 
Почув і батько. Він босий і в самих трусах підійшов до дверей і голосно спитав:
 
— Хто?
 
— Одкрий, Васю! — почули ми з двору голос Ревміра.
 
 
Як і слід було чекати, калітка перед тим не клацала, Тобік не гавкав. І Ревмір, ясна річ, не стукав — просто хотів зайти. Якби батько не зачинив дверей на ніч (а він цього раніше не робив; оце тільки в останні вечори), то так би Ревмір і зайшов.
 
— Є разгавор.
 
— Ревміре, ми спати вже лягли. Може, завтра поговоримо?
 
— Васю, нада січас! Серйозне дєло.
 
— Що случилося? — зовсім іншим голосом запитав батько.
 
— Та… Открий, щоб я на всю вулицю не кричав. Бо це таке…
 
Батько не менш як півхвилини мовчав, потім відчинив двері. Провів Ревміра до кухні й засвітив лампочку.
 
— Дітей треба погукати, — сказав Ревмір так, що ніби і сперечатися було годі. Та батько наш не такий: його не візьмеш на понт.
 
— Кажи вже, Ревміре, — і так усіх побудив, то ще й дітей тобі піднімати…
 
— Та вони ж не сплять, — єхидно каже міліціонер. — Тільки що ходили на кухні — я бачив.
 
— То це ти спеціально зазирав у вікно, щоб діждатися, коли ми вже спати ляжемо?
 
— Нічого я не дожидався. Були діла. Давай, Васю, піднімай малих. Це їх касаєця.
 
— Що «їх касаєця»? Не тягни кота за хвіст, Ревміре. Кажи вже, що таке вибухнуло, що треба людей серед ночі будити?
 
— Та от… — здався Ревмір. — В отдєлєніє прийшло заявлєніє на твоїх хлопців.
 
— Що?!
 
І мама вже бігла зі спальні з криком:
 
— Вовка! Юрка!
 
Я ледве чутно шепнув малому на вухо:
 
— Ми нічого не знаємо, нічого не бачили.
 
— Мугу, — по-котячому промурчав він.
 
— Підемо тільки тоді, коли батько покличе, — шепнув я.
 
— Мугу…
 
— Так, ти почекай і не втручайся, — почули ми батьків голос.
 
— Як «не втручайся»? Як «не втручайся»? Я мати! Я повинна знати, що вони накоїли!
 
— Вони нічого не накоїли. Ми ще не знаємо, чого Ревмір прийшов. Сядь отут і сиди!
 
— Та ні, к сожалєнію, накоїли, — сказав Ревмір. — Ото ж і треба їх допитати.
 
— Так, Ревміре, ти от що. Ти хочеш їх допитати? То виклич до міліції. Їх і мене. Зрозумів? Вони неповнолітні. Це тобі відомо?
 
— Вась, ну, я ж не той, щоб оце так узять і потягти дітей
 
у міліцію! Я ж чого зайшов… — почав Ревмір.
 
— Чого ти зайшов?
 
— Ну, щоби по-сусідськи побалакать і все вирішить.
 
— А по-сусідськи балакай зі мною. Ти ще мені нічого не сказав: ні хто написав заяву, ні що в ній, ні до чого тут мої діти. А вже лякаєш. Це так повинен розмовляти участковий?
 
Чи ти устав читав давно?
 
— Вась. Ти на власть не кричи! Ти не забувай, з ким разговарюєш! — Ревмір попер танком, як було зрозуміло з голосу.
 
— Ти не власть, Ревміре! Ти дільничний міліціонер. Чи, може, ти вже став начальником відділення?
 
— Я при сполнєнії служебних…
 
— Якщо ти при сполнєнії, то де документи? Де заява, з якою ти мене зобов’язаний ознайомити? Я повторюю: або ти будеш балакати по-людськи, або я зараз подзвоню Степану Пилиповичу і розкажу йому, як ти вдираєшся серед ночі в хату, не постукавши у двері, й називаєш себе властю. Як там у нього домашній? 34-42?
 
Запала мовчанка. Трубки з телефона батько не знімав. Напевно, він чекав, що скаже Ревмір.
 
— Як це я не постукав? — почав той уїдливо. — А хто ж тоді постукав? Чого ти двері відкрив, якщо ніхто не постукав?
 
— Ага! Ти, значить, хочеш таким шляхом. Добре. У мене в хаті троє свідків, які чули, як ти намагався відчинити двері без дозволу господарів. А коли не вийшло, почав стукати.
 
Що далі? «Властю» ти себе не називав? І тут батько зняв телефонну трубку і почав крутити диск.
 
— Ну, шо ти, Вась, лізеш у бутилку! — геть злякався Ревмір. — Ну, ми ж сусіди! Нам же тут жити й жити! Уявляєш, як жити, коли із сусідами пересорився?
 
Батько мовчав. Він набрав тільки три цифри і, я думаю, палець у диску так і тримав. Інакше я почув би. І Ревмір не витримав і заговорив:
 
— Ну, написав Хрущ на твоїх дітей, що вони в нього похітілі ключі від хати. Ну, должен я розібратися? Чи як?
 
— Хто такий Хрущ? — спитав батько.
 
 
— Ну, Агент! Що, ти не знаєш, що його фамілія — Хрущ?
 
— Тю, — сказав, ніби плюнув, батько. — Ніколи не знав, як його прізвище. То що там мої діти в нього похерілі?
 
— Похітілі! Ключі від квартири.
 
Кілька секунд була цілковита тиша, а потім батько розреготався. А тоді й мама підтримала — правда, невпевнено, стримано.
 
— Ох, Ревміре! Ну, ти й розвеселив мене. І що ж він пише: як саме, де, при яких обставинах?
 
— Цього я не можу тобі, Васю, сказати.
 
І раптом батьків голос загримів так, що посуд у буфеті в залі взявся дрібними дрижаками:
 
— А я тобі можу сказати, Ревміре. Вони його зловили на вулиці, натовкли йому пику, вичистили кишені, в тому числі й ключі від усіх його квартир. Ти чого до мене прийшов?
 
Ти хочеш, аби я зараз при тобі вибив бубни синам своїм за те, чого вони не робили? Щоб я повірив у цю казочку: «не можу тобі сказати»? Ти чого добиваєшся? Якби я був на місці міліціонера, я б уже обісцявся. Від страху. Коли мій батько так говорить, мухи падають із небес на землю.
 
— Нє, про побили там нема ні слова, Васю! А про вкрадені ключі — є. От і всьо. Треба, щоб вони віддали ключі, і я закрию дєло.
 
У Ревміра теж є характер. Ну, принаймні голос його звучав так, ніби він хоче це довести. Коли міліціонер пішов, батько вимкнув світло і повернувся до кухні. Він побачив, як сусід зайшов до себе додому, як засвітилось у нього вікно. І тоді я почув:
 
— Ідіть сюди, — це було до нас із малим.
 
Ми враз вийшли до кухні. Рука моя потяглася до вимикача, та батько сказав:
 
— Не вмикай. Він зараз стоїть біля вікна в темній кімнаті й дивиться сюди. Розказуйте.
 
Так, наче є одна якась історія. От розповів про курочку Рябу — і все гаразд. Усе зрозуміло. Але ж то казка. А казка має початок і кінець. Тобто зав’язку, експозицію, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку.
 
А тут що? У житті так не буває. Тому казка й не життя. Що розказувати? З якого місця? А головне: якщо зараз розповісти батькам правду, з’ясується, що й Агент, і Ревмір казали (чи там писали) правду. Що ми з моїм малим украли ключі.
 
Вам може бути цікаво
Ганна Яновська: «Ця книжка виникла внаслідок абсолютно химерного параду подій»
Безсмертя
«Казки під ялинку» – ідеальна книга для сімейних вечорів
«Феміністки не носять рожевого та інші вигадки». Історія Емми Вотсон
Творити від нуля до безкінечності: рецензія на збірку Марії Титаренко
Книжки під подушку й під ялинку: 10 порад від Старого Лева
stary_lev Стежити
дописів читачів