Жити вже зараз. Про важливість підліткової книги
21.01.2015
Куждін Олександр
Так сталося, що моєму старшому синові нещодавно подарували дві дитячі книги «Видавництва Старого Лева». Це був досить несподіваний для нього випадок, який стався з ним після участі у всеукраїнському конкурсі «Книжковий марафон». І хоча книги є дитячими і мали б бути подарунком для мого тринадцятирічного сина, вони стали справжнім одкровенням саме для мене.
Одну з них – повість для тинейджерів «Не такий» - йому презентував сам автор, Сергій Гридін, з яким мій син познайомився у Фейсбуці. Іншу книгу надіслали з самого «Видавництва Старого Лева», і це був «Щоденник Адріана Моула» англійської письменниці Сью Таунсенд. Як не дивно, але обидві книжки виявилися про любов (чи це мені так здалося?). Принаймні, після прочитання саме цих книг я відкрив для себе ще одне означення любові. У свої 38 років, маючи дружину й чотирьох дітей, я зрозумів, що любов – це, перш за все, відповідальність. Хоча, якщо розуміти любов як відповідальність, тоді чи не кожна дитяча книжка буде про любов. Однак я хотів би поділитися враженнями саме про ці два видання.
Власне, читати книжки своїх дітей – це давня моя звичка, яку я вважаю дуже корисною для їх виховання. Вона не лише дає нам можливість спілкуватися на основі знайомих мені та їм сюжетів, чи обмінюватися думками стосовно долі героїв, яких знають і вони, і я. Таке спільне читання зближує і допомагає не лише стати на один рівень з дитиною, а й долучити до цього спілкування щойно набутий досвід головного героя. А отже – актуалізувати для дітей через щойно прочитаний твір і мій життєвий досвід та авторитет.
Хоча цього разу все було по-іншому. Читання цих двох дитячих книжок було більш повчальним не для дитини, а для мене. І, незважаючи на те, що це різні книги, вони, доповнюючи одна одну, говорили на спільну тему. А почалося все з книги Сергія Гридіна.
***
Про відносини героя книги «Не такий» з оточуючими людьми можна сказати словами Екзюпері: «Як віддаляє нас одне від одного наш внутрішній світ!» І хоча це справедливо не лише по відношенню до Дениса Потапенка, проте саме з нього можна писати портрет цілого покоління підлітків, які, хоча й зіткнулися зі схожими проблемами, однак у повній самотності пробивають собі дорогу серед однолітків. Вони відчувають схожі образи, радіють подібним перемогам, і взагалі, торують собі шляхи у цьому бурхливому житті, думаючи, що вони нікому не потрібні і самі-самісінькі на цілому світі, бо ж більше нема нікого, хто був би настільки «не таким», як всі ці майже однакові, байдужі й черстві люди. Власне Денис у своїх очах і є «не таким». Однак він навіть не здогадується, скільки поряд з ним таких як він, що всього лише трохи ліпше вміють ховатися під маскою дорослого цинізму.
Я відчував у юності майже те саме, що і герой книги, проте лише прочитавши цей твір зміг осягнути ті почуття, що донині лишалися незрозумілими та невисловленими. Чомусь здається, що ця книжка є дещо автобіографічною. Якщо це так, то така здатність до саморефлексії просто зобов’язує автора бути письменником. Адже так важливо допомогти дитині розібратися в собі, «розкласти по поличках» почуття і мотиви вчинків. Так важливо, коли ти можеш допомогти порадою дитині, чия ще нестійка психіка вперше стикається з холодною ворожнечею «дорослого» світу.
Саме у такий час, коли всі намагаються позбиткуватися з твоїх «зайвих кілограмів», дуже важливо, щоб хтось показав тобі, що вся ця жорстокість і байдужість однолітків є лише ширмою, за якою ховається їх власна закомплексованість та перші душевні травми.
Щоправда, зазвичай у такому віці авторитетів для підлітків не існує. Принаймні, це точно не батьки і не родичі. Хіба що старший брат. Або знов-таки старший сусід, що має якісь яскраві успіхи у житті (бажано у якомусь суто чоловічому спорті). Чи кіногерой. Але точно не близькі.
І так народжується ця дивна ситуація, коли дитина раптом помічає, що чи не єдиним її порадником – ненав’язливим та безпристрасним – є книга. І її автор стає найбільшим моральним авторитетом, до думки якого хочеться дослухатись, копирсаючись у своїх почуттях та душевних муках. А якщо цей автор, як Сергій Гридін, дає конкретні рецепти, як перемогти свою слабкість чи заховатися від самотності, ти починаєш йому вірити…
І все навколо змінюється! Зміни починаються з розуміння, що мрієш ти не про відплату одноліткам за образи, а про щось більше, важливіше. Наприклад, підтримати матір, коли батько пішов з дому. Чи захистити таку саму, як і ти, однокласницю – іноді нібито сіреньку й самотню, іноді наче позірно незалежну, проте, насправді, рідну для тебе душу. Нарешті ти відчуваєш справжню цінність дружби. Вперше закохуєшся, чи в тебе вперше закохуються, хоча ще вчора ти думав, що таке щастя – не для тебе…
Власне, багато чого трапляється, коли ти починаєш довіряти тій вчасній пораді якоїсь доброї людини або доброї книги. Головне – ти стаєш сильним. І річ не у кількості відтискань від полу. Твоя сила – в бажанні захистити, вберегти, втішити, не образити, зігріти увагою. Вона в готовності взяти на себе відповідальність за іншу людину, в критичну мить стати поруч, встигнути схопити на руки, притиснути до себе й не дати зробити той фатальний крок з даху багатоповерхівки. Вона в бажанні ділитися з іншим своєю вірою в добро, впевненістю в майбутньому, бажанням по-справжньому жити вже зараз.
І в тебе за спиною раптом розправляються крила. З тебе виростає людина, яка одного дня не злякається стати на повен зріст проти свавілля і неправди не лише в своєму класі, а й піднятися на захист гідності свого народу чи своєї країни, вийти на Майдан, чи підставити плече осиротілому біженцю з розбомбленої Донеччини, або стати на захист Вітчизни поруч з побратимами-добровольцями, що, як і ти, «в дитинстві читали гарних книжок». Адже саме так – зі сторінок повісті, з долі її героя у твоє життя приходить слово, і з тебе самого, якогось «не такого» справжня Книга творить Людину.
***
Стосовно іншої дитячої повісті – «Щоденник Адріана Моула» – хочу сказати, що це також дуже сильна книга про любов. Причому про любов справжню, побудовану не на пристрасті, а на щоденному зусиллі і увазі до ближнього. Про любов, котру людина приводить у цей світ, долаючи власну нехіть та слабкості, або… не долаючи їх, і скочуючись до такого гранульованого егоїзму, до якого найкраще підходить означення «анти-любов». Навіть частини книги достатньо, щоб зрозуміти всю пронизливу самотність, ба навіть більше – «екзистенційну занедбаність» головного героя. І стає абсолютно ясно, що бідолашному Адріану нема чого сподіватися на підтримку своїх близьких. Це розуміє кожен читач, але не сам Адріан Моул. Наївна дитина, що ховається за іміджем «інтелектуала», навіть не бачить, у якому світі тотальної нелюбові він живе. Власне, це його, мабуть, і рятує від вчинків, яких так бояться батьки всього світу від своїх дітей у перехідному віці. Адріан не тікає з дому, не стрибає з даху, не починає нюхати клей. Він просто живе, але це, виявляється, «ой, як не просто».
Причому не можна навіть сказати, що він живе якимись надіями на майбутнє. Тобто він має певні плани, проте жодного разу у своєму щоденнику не прохоплюється тим, як бачить своє щастя, чи якої прагне долі. Звичайно ж, він часто згадує свою кохану Пандору, і в них, зрештою, навіть встановлюються якісь стосунки.
Ці діти, як з’ясовується згодом, вміють по-справжньому любити, краще за дорослих. Зрештою, вся історія їх дружби – це історія того, як можна навчитися любити. І як би не склалися потім стосунки цих дітей, вони вже збагатили одне одного справжнім коханням. Справжнім, а не тим замінником, про який так багато сьогодні пишуть і яким торгують вроздріб чародії з «фабрики мрій».
Власне, мабуть проблема знецінення справжньої любові якраз у цьому: надто багато про неї пишуть, знімають, співають і кажуть ті, хто зеленого поняття не має, що воно таке. Адже, коли чогось у світі стає надто багато, воно знецінюється (економісти називають це явище інфляцією).
З любов’ю таки мусить бути інакше. І бабуся Адріана, яка дарує багато любові усім, хто близький її серцю, полишає читачеві крихту надії, що доля Адріана може скластися по-іншому. Адже не народився ж він тільки для того, щоб бути єдиним у родині, хто здатен любити! Та й подарований батьком велосипед є спробою авторки переконати нас у тому, що його батьки не зовсім пропащі люди і теж вміють любити.
Адріан не помічає за подіями та вчинками справжніх мотивів людей. Не знаю, чи був у цьому авторський задум, щоб дати герою таке символічне прізвище, адже Моул англійською значить «кріт». Але він дійсно як сліпий – не помічає, що він такий майже один у своєму колі спілкування. Він є, зрештою, таким собі «Маленьким Принцем» сучасності, доля якого – самотність.
І не важливо, що в бідолашного Адріана не було серед друзів мудрого Лиса, якого можна було б спочатку приручити, а потім навчитися від нього, як це – «бачити серцем». Зате хлопець був найактивнішим читачем міської бібліотеки, і коли він не знав, де шукати поради, він просто брався за книжку.
І, здається, саме з книг він зрозумів один секрет любові. Справжня любов не шукає свого. І навіть те, що вона набуває у цьому житті, вона віддає іншим. Ось чому ті добрі поради та важливі думки, які Адріан знайшов у книгах та пропустив через себе, через своє життя, він віддає назад, книгам, тобто пише щоденник.
Весь його дитячий досвід любові, написаний дитячою мовою у дитячому зошиті – це і є книга Сью Таунсенд, у якій вона майстерно розкрила і знов заховала головну свою думку. Думку про те, що книга породжує вчинки, а вчинки породжують книги, і з цього кругообігу людського досвіду проростає така сила кохання, яка покоління за поколінням молодих людей примушує любити, не зважаючи на зневіру, самотність і образу, а свої думки довіряючи лише білому паперу з написаним на ньому словом, від якого іноді так «серце б’ється, ожива» і в наймудрішого пророка, і в простого хлопчини у віці 13 і ще ¾ року…
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно