«Задзеркалля»: почути непочуте
Лущевська Оксана
12.05.2016
Повість «Задзеркалля» починається з цитати: «Дивно, але мені чомусь здається, що я невидимка». Ця цитата з книжки мого улюбленого Льюїса Керолла «Аліса в Задзеркаллі». Цю книжку, як і «Алісу в країні Див», я перечитувала багато разів і навіть навчала дітей читати англійською мовою за оригінальним, але адаптованим варіантом «Аліси», яку я привезла зі Сполучених Штатів 2003 року. Інша книжка, яка вплинула на написання повісті, – «Говори» американської авторки Лаурі Х. Андерсен. Вона теж вважається класикою, але вже сучасною. Їй двадцять п’ять років, і сучасні читачі читають її, зазначаючи, що книжка про них. У ній, на відміну від «Аліси», головна героїня не потрапляє у «світ див», а навпаки – у велику халепу, яку спричиняють для неї однолітки. Коли дівчина, яка ледь не стає жертвою насильства, не має кому розказати про те, що з нею сталося, «дзеркалом» її стану стає мистецтво, і врешті-решт учитель малювання помічає цей стан і допомагає їй пройти через невисловлену травму.
Коли я працювала над повістю, то мала на увазі кілька важливих речей. Найперше, я думала про моменти, коли кожен із нас почувається невидимкою. Це нелегкі моменти, і зазвичай про них нам не хочеться розмовляти. Або хочеться, але нема з ким. Часто люди не хочуть слухати чи не мають часу слухати. Адже слухання – це вміння, це розвинуте вміння, як і, наприклад, емпатія – співпереживання, чи критичне мислення та естетичний смак. «Задзеркалля» в цій книжці – це і є дзеркало. Це відображення себе чи когось, кого ми знаємо. Коли Дінка, головна героїня тексту, вирішує потрапити в «задзеркалля», тобто наважується на відчайдушний крок, то водночас вона презентує образ самотності, образ непочутої і непочутого. Саша, оповідач, могла б допомогти Діні, але не зробила цього вчасно. Хоча їй все ж дається другий шанс на порозуміння. Їм обом випадає шанс на дружбу.
По-друге, я думала, а чи готова я сама говорити на письмі про те болюче і травматичне, що я знаю зі свого досвіду? Пережите часто хочеться забути, а не виходить. Тоді – замовчати. А чи треба? Одного ранку в лікарні, лікуючись від пневмонії, я прокинулася від гуркоту і хаосу в палаті. Коли я побачила, що то була дівчинка, з якою я колись дружила, і та дівчинка ледь не покінчила із життям, я пережила повний шок. Ми з нею певний час не спілкувалися, і, звісно, я не знала, що робити. Але що можна було робити, коли вона була під крапельницею, і її життя могло припинитися будь-якої хвилини? Це було невимовно страшно. Далі я дізналася, що сьогодні за статистикою в Україні та багатьох країнах світу загалом думки й акти щодо суїциду набувають і набувають сили. Людям юним і дорослим самотньо і страшно переживати той чи той досвід. Ця історія з дівчинкою, свідком якої я стала, завершилася добре, і вона зараз, доросла, живе в добробуті, маючи своїх дітей. Але чи пройшла вона ту травму? Чи розкаже і чи зрозуміє коли-небудь корінь травми? Чи насмілиться врешті-решт?
Начитка теоретичної літератури і практики історичної пам’яті показують, що люди зазвичай замовчують найтяжче. Кожна людина має свої травматичні досвіди, малі чи великі. І кожна людина прагне бути почутою чи бачити, що подібні історії існують, а отже, людина не самотня. За сюжетом повісті саме тяжка ситуація зближує Дінку і Сашу. Як кажуть, друзі пізнаються в біді. Звісно, сердечно хочеться побажати всіляким негараздам просто не входити в людські будні, але життя напрочуд складне. Тому людина потребує тепла, позитиву, любові, обіймів. Усе це ми здатні давати одне одному.
У цій повісті різні реалії. Симпатія і любов. Дружба і ненависть. Підтримка і самотність. Реалізовані мрії і нездійснені мрії. Родина і її відсутність. І є тепло від каміна, наприкінці повісті. Тепло, яке виступає символом зближення і підтримки, необхідної нам усім.
Якось на виставці юнацьких робіт я побачила цікаву конструкцію, зроблену семикласниками. Це був прямокутник, у якому слова підвісили на нитках. Ці слова передавали емоції й страхи. Конструкція мала дзеркальні елементи, і вони відображали слова так, що ті показували зворотній бік папірця. Наприклад, любов – ненависть, самотність – підтримка… Усі ці речі ви прочитаєте і впізнаєте в повісті «Задзеркалля», і, може, потім проговорите свої емоції чи послухаєте когось уважно, бережно, із симпатією чи любов’ю.
Якщо ви захочете поділитися відгуками, думками, емоціями чи поставити мені запитання, я буду вдячна. Я люблю відверте спілкування. І люблю, коли література стає комунікативним елементом. Отже, будь ласка, пишіть мені на імейл: olushchevska@gmail.com Чекаю :)
І ще! Ледь не забула: я дууууже люблю надсилати листівки, мені здається, що листівки – це маленька видима радість у конверті, до листівки можна доторкнутися і поставити на якесь улюблене місце чи покласти в книжку замість закладки, отож пишіть мені, і так, чекайте на свою листівку!
І, нарешті, зовсім останнє: давайте читати класні книжки і бути видимими і почутими.
З теплими вітаннями із сонячної Флориди,
ваша Оксана Лущевська.
12.05.2016
Інфо про автора
Оксана Лущевська – письменниця, перекладачка. Авторка прозових і поетичних книжок для дітей і підлітків. Вивчає дитячу літературу в докторантурі Університету Джорджії. Співзасновниця блогу про сучасну дитячу літературу «Казкарка». Ініціатор проекту «Крок уперед: глобалізуємося разом із українсько-англійськими книжками-картинками».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно