«Вірш дня» - постійна рубрика у «Блогах Старого Лева». Тут – поезії з ще неопублікованих збірок та вірші, які вже встигли набути популярності. Зіркові автори та нові імена. Болючі теми та легка романтика. Те, що чіпляє. Те, що зробить ваш день. Слідкуйте за оновленнями!
***
Вона їде на рамі, як пташка, що
ненадовго присіла на гілку, роздмухана і оперена,
з двома стуленими
колінцями, що шлють солодкі позивні
водіям зустрічних вантажівок.
Його бачимо невиразно, зате чути,
як фляга його постукує об сідло з кожним натисканням
педалей. Мугикає мелодійку,
з якого фронту він її привіз? Тут такої не знають.
Вона тримає у жмені лісові горіхи, частує його,
не обертаючись – точніше, підносить їх навмання, а він
ловить горіхи вустами, що нагадують
брунатну поторочену латку.
Назад, зі станції, вона вертатиметься сама,
більше схожа на фігурку з паперу,
суха, рівна, двовимірна,
звикла вправлятися в цій любові, як у
добуванні обіду з нічого –
жменьки чаю і двох картоплин.
Буде їхати крізь перші удари дощу,
перемотуючи ногами засвічену плівку, безкінечний
порожній кадр, у якому він колись забігав до вітальні
і крутив її довго в обіймах.
От, пуста мова любові, що торгується із надією,
як одноногий стілець із пічкою: ще хоч до полудня
не чіпай, якщо вже не дано мені
пережити ніч.
Остап Сливинський
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно