Вірш дня. Мирослав Лаюк
12.11.2019
«Вірш дня» - постійна рубрика у «Блогах Старого Лева». Тут – поезії з ще неопублікованих збірок та вірші, які вже встигли набути популярності. Зіркові автори та нові імена. Болючі теми та легка романтика. Те, що чіпляє. Те, що зробить ваш день. Слідкуйте за оновленнями!
ПОЦІЛУНОК
І ГРАВІТАЦІЯ
По-ділилися, як тріска під ножем:
одних обсипали найдорожчими квітами, інших —
з фотографій вишкрябують, здерту фарбу здувають —
вона порох. Сказали, що цей світ — зовсім новий,
лиця перемалювали: вони не терплять чужих лиць!
чужі лиця їх випивають, чужі лиця їм неприємні,
чужі лиця нелюдські, зовсім, зовсім нелюдські!
«Не бери те, що вбиває, до рук», — кажуть вони театрально.
Але (хоч би раз без «але»!) — але:
приходить уночі рушниця — чорна така, замурзана,
стукає у двері — і, якщо не відчиняєш, перетворюється:
спершу на ключ (щоб зайти), а потім на велику, як планета,
троянду (щоб сяяти). Бере тебе за руку, цілує тебе в лоб,
цілує тебе в рот, виводить з дому. Вона стає великою,
як планета, трояндою — а хто вистоїть перед нею?
перед білим легким світлом, котре не обпікає?
Хто вистоїть, якщо людина сама колись обрала долю квітки:
зриваєш її, ставиш на будь-яку площину з гравітацією, —
скрізь падає… в одну зі сторін… гірше за п’яну
(сила тяжіння скупа і нудна!). Людина — скрізь падає:
так, наче ще не встигла народитися, а вже мертва,
так, наче вперше по-справжньому поцілована —
і байдуже, куди падати.
А падати треба.
І ГРАВІТАЦІЯ
По-ділилися, як тріска під ножем:
одних обсипали найдорожчими квітами, інших —
з фотографій вишкрябують, здерту фарбу здувають —
вона порох. Сказали, що цей світ — зовсім новий,
лиця перемалювали: вони не терплять чужих лиць!
чужі лиця їх випивають, чужі лиця їм неприємні,
чужі лиця нелюдські, зовсім, зовсім нелюдські!
«Не бери те, що вбиває, до рук», — кажуть вони театрально.
Але (хоч би раз без «але»!) — але:
приходить уночі рушниця — чорна така, замурзана,
стукає у двері — і, якщо не відчиняєш, перетворюється:
спершу на ключ (щоб зайти), а потім на велику, як планета,
троянду (щоб сяяти). Бере тебе за руку, цілує тебе в лоб,
цілує тебе в рот, виводить з дому. Вона стає великою,
як планета, трояндою — а хто вистоїть перед нею?
перед білим легким світлом, котре не обпікає?
Хто вистоїть, якщо людина сама колись обрала долю квітки:
зриваєш її, ставиш на будь-яку площину з гравітацією, —
скрізь падає… в одну зі сторін… гірше за п’яну
(сила тяжіння скупа і нудна!). Людина — скрізь падає:
так, наче ще не встигла народитися, а вже мертва,
так, наче вперше по-справжньому поцілована —
і байдуже, куди падати.
А падати треба.
Мирослав Лаюк, із поетичної збірки «Троянда»
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно