Вірш дня. Борис Херсонський
Херсонський Борис
25.02.2020
«Вірш дня» - постійна рубрика у «Блогах Старого Лева». Тут – поезії з ще неопублікованих збірок та вірші, які вже встигли набути популярності. Зіркові автори та нові імена. Болючі теми та легка романтика. Те, що чіпляє. Те, що зробить ваш день. Слідкуйте за оновленнями!
***
З висоти пташиного польоту
людина виглядає дрібнесеньким символом «йота»
у розсипу літер та розділових знаків, неначе набір
типографський розсипано в прах перед храмом.
Люди й будівлі із неба десь бачаться хламом.
І ангелу страшно жадається вимести двір.
Проте й ангел здається цидулкою м’ятою,
чеком, трамвайним квитком чи мізерною платою
за віру в царя і вітчизну, в неділимість країни,
що шостою часткою світу ще вчора була.
Була й загула, мов (хрін з нею!) згоріла дотла.
Літо настало, і вікна — відкриті вітрини.
Тупо старці, в підвіконня впираючись ліктями,
за ліліпутами, і молодими, і літніми,
спостерігають, а ті ще бредуть в круговерть —
в сіре майбутнє, без назви, без далі, без дати.
Мамі і справ тут — ростити нового солдата,
пішки — під стіл що і що за наказом — на смерть.
Добре, що птиць нашим вибором не налякати.
Дивляться птиці із неба на юрби строкаті —
на голови у капелюхах, хустинках, але частіше — без.
І на примар, що бредуть манівцями наосліп,
ронять вони вапняний сіро-жовтий послід.
Кажуть, на щастя це, все-таки — дар небес.
Борис Херсонський, із поетичної збірки «Вклонитися дереву»
Фото – Howard Lau
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно