«Велика магія» Елізабет Ґілберт. Уривок
Старий Лев
07.07.2017
Читаймо уривок з книги «Велика магія», авторки світових бестселерів «Їсти, молитися, кохати» та «Природа всіх речей» Елізабет Ґілберт. Книга нещодавно побачила світ українською в перекладі Ганни Лелів у «Видавництві Старого Лева».
***
Заберіть скриньку для пропозицій
Я виросла не в родині митців.
Мої родичі все життя працювали, так би мовити, у більш традиційний спосіб.
Дідусь по мамі був власником молочної ферми, дідусь по татові торгував котлами. Обидві бабусі були домогосподарками, як і їхні матері, сестри й тітки.
Мій тато працював інженером, а мама — медсестрою. Батьки зроду не були гіпі, хоч їхня молодість і припадала на ті часи. Вони були надто консервативні для такого. Тато у 1960-ті був у коледжі й на флоті; мама в той час навчалася у медичному училищі, працювала в нічну зміну у шпиталі й старанно заощаджувала гроші. Коли вони одружилися, тато отримав роботу в хімічній компанії, де пропрацював тридцять років. Мама працювала неповний день, була активною парафіянкою місцевої церкви, входила до батьківського комітету, допомагала на добровільних засадах бібліотеці й відвідувала літніх людей і тих, хто не міг виходити з дому.
Мої батьки — люди відповідальні. Платники податків. Порядні. Голосували за Рейгана. (Двічі!)
І саме вони навчили мене бунтувати.
Бо хоч і були зразковими громадянами, жили так, як їм хотілося, — і то навдивовижу безтурботно. Тато вирішив, що не хоче бути просто інженером-хіміком; йому кортіло ще й вирощувати новорічні ялинки — і 1973 року він узявся за цю справу. Перевіз нас усіх на ферму, розчистив клаптик землі, посадив кілька саджанців і почав свій проект. Він не кинув роботу, щоб піти слідом за своєю мрією; він просто увів мрію у своє повсякденне життя. Потім йому захотілося розводити кіз — і він купив кіз. Привіз їх додому на задньому сидінні на- шого Ford Pinto. Чи він колись розводив кіз? Ні, але подумав, що впорається. Тоді ж його зацікавило і бджолярство: тато просто купив бджіл і взявся до справи. Минуло тридцять п’ять років, а він досі тримає вулики.
До теми. Купити книгу «Велика магія»
Коли тата щось зацікавлювало, він починав цим займатися. Він непохитно вірив у свої здібності. А коли чогось потребував (що траплялося нечасто, бо в мого татуся не більші матеріальні потреби, ніж у безхатченка), він сам майстрував, ремонтував чи якось ліпив докупи те, що було потрібно, — зазвичай не читаючи інструкцій і не звертаючись за порадою до експерта. Мій тато не надто поважає інструкції та експертів. Дипломи вражають його не більше, ніж інші здобутки цивілізації, як-от дозволи на будівництво чи знаки «Cтороннім вхід заборонено». (Не знаю, добре це чи ні, але тато навчив мене, що намет завжди найзручніше напинати там, де стоїть табличка «Намети заборонені»).
Тато терпіти не може, коли йому щось вказують. Його відчуття індивідуалізму таке сильне, що часом аж смішно. Коли тато служив на флоті, капітан одного разу наказав йому змайструвати скриньку для пропозицій і повісити в їдальні. Тато чемно зробив скриньку, прибив її до стіни, а тоді написав першу пропозицію і вкинув її крізь отвір. Вона звучала так: «Пропоную забрати скриньку для пропозицій».
Трохи чудний той мій татусь, а його гіперантиавторитарний інстинкт часом межує з патологією... Але я завжди здогадувалась, що він крутий, навіть тоді, коли він віз мене малу через усе місто у своєму форді, повному кіз, а я хотіла крізь землю провалитися від сорому. Я знала: він займається тим, що йому до вподоби, і рухається своєю дорогою; нутром відчувала, що все це надає йому цікавості. Тоді я не знала, як це назвати, але тепер розумію, що тато жив творчо.
І мені це подобалося.
Я згадала про це, коли настав час уявляти власне життя. Ні, я не збиралася іти його шляхом (я ані фермерка, ані республіканка), однак його приклад надихнув мене творити свою дорогу у світі — так, як мені заманеться. До того ж я — як і тато — терпіти не можу, аби мені вказували, що робити. Я людина неконфліктна, проте страшенно вперта. І коли йдеться про творче життя, впертість стає мені у пригоді.
Моя мама — трішки цивілізованіша версія мого тата. Її волосся завжди гарно зачесане, кухня — чиста, а манери — бездоганні, як і личить приязній і порядній мешканці Середнього Заходу, проте не варто її недооцінювати, бо мама має стальну волю й розмаїття талантів. Вона завжди вірила, що може збудувати, пошити, виростити, сплести, залатати, заклеїти, намалювати чи оздобити все, чого коли-небудь потребувала її родина.
Мама нас стригла. Пекла хліб. Вирощувала, збирала й консервувала овочі з нашої грядки. Шила нам одяг. Приймала пологи в кіз. Різала курчат і готувала їх на вечерю. Самотужки поклеїла шпалери у вітальні й полірувала наше піаніно (яке відкупила за п’ятдесят доларів у місцевої церкви). Коли ми хворіли, мама сама ставила нас на ноги, щоб не вести зайвий раз до лікаря. Приязно всім усміхалася і завжди йшла назустріч — але коли ніхто не бачив, вона творила життя на свій лад.
Схоже, саме батьківський приклад непримітно сміливого самоствердження наштовхнув мене на думку про те, що я можу стати письменницею — чи принаймні спробувати. Не пригадую жодного випадку, аби мої батьки висловлювали бодай найменші хвилювання щодо моєї майбутньої письменницької кар’єри. Навіть якщо вони і хвилювались, то тримали це при собі, — але, чесно кажучи, я не думаю, що вони переймалися цим. Вони вірили в те, що я завжди зможу подбати про себе, бо вони навчили мене, як це робиться. (Хай там як, а золоте правило моєї родини звучить так: якщо ти заробляєш на себе і нікому не завдаєш клопоту — будь ласка, живи так, як тобі заманеться).
Я теж не дуже за себе хвилювалася — може, саме тому, що батьки за мене не переживали.
Мені ніколи не спадало на думку піти до якогось чиновника й попросити дозволу стати письменницею. Я зроду не бачила, щоб у моїй сім’ї хтось просив у когось дозволу.
Вони просто діяли так, як хотіли.
І я вирішила, що діятиму так само.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно