0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
Василь Стус: «Я щасливий всупереч всьому нещастю і всій біді»
30 років тому, у ніч з 3 на 4 вересня, помер поет, перекладач та літературознавець, людина з відкритою душею та великим серцем, люблячий чоловік та батько, великий українець Василь Стус. Незабаром у «Видавництві Старого Лева» вийде поетична збірка Василя Стуса, упорядкована його сином – Дмитром. Сьогодні ж пропонуємо кілька уривків з листів автора, які демонструють  його погляди на життя, переконання, показують його як визначну особистість, людину з великої літери. 
 
ДО СИНА
 
Пам'ятаю, як у 4 класі читав «Мать» М.Горького - і радів, який славний Павло Власов. Пам'ятаю, як тоді ж читав М.Островського «Как закалялась сталь» і «Рожденные бурей». Остання пахла дуже нафталіном. Її дала мені дівчинка, з якою мене посадили за одну парту (кілька днів вона ревіла - пхинькала). І ось десь тоді я вирішив, що й сам буду такий, як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів - тяжко вчитися, бо жити - тяжко. Мамі - тяжко, татові - тяжко. То й мені має бути тяжко - аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити.
 
А коли я прочитав «Мартіна Ідена» Джека Лондона (це десь у 5-6 класі) - світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все - тяжким трудом (трудом, сину, наголос на у!), і все - солоним кривавим потом.
 
*** 
Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій про Бетговена - всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя - в горі, в нещасті, в муці - і він - один проти цілого світу - перемагає! Тобто, не поступається напасникам, а йде напролам: або світ прийме таким мене, як я є, як мене народила мати - або вб'є, знищить мене. Але я - не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто, портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів. 
 
А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з любов'ю одне до одного, з почуттям, що всі люди - брати, рівні, чесні, богоподібні, всесильні, незламні, кришталеві. Світ - це таночок усіх людей, що взялися за руки і чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею - як степові жайворони, співом славлячи сонце і дощ, і сніг, і бурю, і річку і дерева і птаство і метеликів і тигрів і бедриків (сонечка!) і вовків. Бо все - живе і хоче жити. Тож хай живе - усе, що росте, цвіте, пасеться, розриває зубами, кігтями. А ми, брати-люди, - посеред квітів, птаства, і звірини, і дерев. Усе, що ми зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої добрості хмари стануть біліші, а небо - голубіше, а сонце - ясніше.
 
***
Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика - поки й ґеґне. 
 
ДО ДРУЖИНИ
 
Але головне, мені здається, не в тому, що в поезії треба тямити. Її треба чути, відчувати серцем, сприймати уважно - як украй складне явище, яке - скільки його не сприймай - обов'язково залишає ще щось нерозкрите.
 
*** 
 Якось так сталося, що мені, романтикові, з дитинства хотілося належати до цього ж племені - непришпилених циган, що таборяться місцями своєї волі, своєї радості. Це - доля, а не перевага, не претензія на щось. Доля, для якої так тісно - на землі, доля, якій - часто-густо - просто немає місця на землі. Тому люди виростають не за покликом долі, живуть не за її велінням, а без неї (як вийде, як буде- тобто, буду такий, як усі, а решта - то химерики; потім же виявляється, що химерики якраз і були моїми питомими ознаками, у химериках - усе ім'я людини, її окресленість, її жива суть. Спільне - то мертве; живе - то індивідуальне). Доля - то велике слово. Але коли саме людина збагне, що таке доля? Одна - в пізнішому віці, коли змарнує свої літа і свою душу, друга - взагалі не впізнає. Може, Ти скажеш: а для чого це - бути вірним долі? І це питання буде найнедоречнішим. Бо доля не має мети (для чого росте дерево? для чого тече річка?), вона є, а існуючи вже має мету (не свою, а, сказати б, Господню - хто створив її, окреслив ?). І в цій широкості долі, яка ширша (і незрівнянно!) за мету, - справжні розкоші життя. Хоч розкоші це - своєрідні: від них синці не сходять із голови, на яку сиплються горіхи і яблука і тяжкі грудки. Але доля не відгороджує нас від болю, вона не зважає на біль. Так і людина, справжня, - на біль не зважає.
 
 
ДО ПРИЯТЕЛІВ
 
Проте скажу, щоб Ви знали: в разі арешту я відмовлятимуся вести будь-яку досудову розмову, хай і запакують у божевільню. В разі суду я вимагатиму відкритого судового процесу, представників міжнародних організацій, членів Наглядного комітету, Конґресу світових українців. А не доможуся – оголошу голодівку на ввесь час суду, не відповідаючи на питання. Моє слово буде лише останнє. І в ньому я не дам звузити предмету судового обговорення, а називатиму проблему, яку старанно ховають і в суді: стан мого народу, репресії українців, суть т. зв. інтернаціоналізму по-російському і т. д.
 
ДО НЕВІДОМОГО АДРЕСАТА 
 
... Наша місія – принаймні заявляти, що в плані прав людини і прав нашого народу не все в порядку...
 
ДО ЧЛЕНА МІЖНАРОДНЬОЇ АМНЕСТІЇ В ЗАХІДНІЙ НІМЕЧЧИНІ
 
(переклад з німецької)
 
Моє життя має дуже пряму лінію.
Це моя найбільша радість і моя найбільша віра.
Діюча віра є ознакою творчого життя, чи не так?
Отже я щасливий всупереч всьому нещастю і всій біді.
 
 
 
Вам може бути цікаво
Книга, яка пахне імбирним печивом, какао та ялинкою
Істина у вині: 7 книжок про п`янкі напої
Читання-реготання на довгі зимові вечори
Від Нью-Йорка до Неаполя: яскраві жіночі історії «нежіночих» романів
«Найважливіше – наприкінці»: роман про сімейне життя, яке ніколи не буває ідеальним
Пострадянський колаж Олега Сенцова
stary_lev Стежити
дописів читачів