Вахтанг Кіпіані про книгу Доржа Бату «Таємниця старого Лами»
13.05.2021
«Таємниця старого Лами» — нова книжка Доржа Бату, в основі якої — реальні події з життя автора та реальні персонажі. Це не просто збірка оповідань про Вчителя, як може здатися на перший погляд. Кожен читач знайде у цій книжці щось своє: для когось ця історія привідкриє таємниці Вчення і буддійського світосприйняття. Для когось вона буде екскурсом у жорстокі радянські часи і покаже, що доля усіх народів, які були загнані в СРСР, трагічно схожа. А для когось вона буде просто неймовірно веселою і сумною водночас, детективною пригодою двох хлопчаків та їхнього старого Вчителя Чімітдоржа-лами.
До 16 травня книгу вже можна замовити за умовами передпродажу і отримати листівку-сюрприз від автора, а з 17 травня видання поповнить книжкові полички українських книгарень.
Тим часом журналіст та історик Вахтанг Кіпіані встиг прочитати новинку одним із першим і написати до видання вступне слово. Ось що він пише про прочитане:
***
Путін, будь проклятий.
Думаю, що автор книги — мій друг Дорж Бату — найменше очікував побачити ці слова на початку цієї чудесної книжки. Мені випав привілей прочитати її одним з перших. Я провів з книгою цілу ніч. І на ранок просвітлений заснув, але перед тим промовив сам собі оці три слова, з яких почав.
Путін, будь проклятий. Побажання зовсім не оригінальне. Воно звучить в Україні, припускаю, щодня і не раз. Поясню, чому про нього саме тут, у книжці про пригоди двох бурятських хлопців — Доржа і його друга Беліґто.
Якщо запитати пересічного українця, яку асоціацію у нього викликає слово «бурят», то, на жаль, серед перших згадається популярний в інтернеті мем «бурятські танкісти». Це зовсім не весела, втім, тема.
На початку російсько-української війни Кремль кинув у пекло боїв за Іловайськ, Дебальцево та інші наші міста тисячі своїх солдатів. Кілька з них стали «зірками» YouTube і соцмереж. Один з них — бурят Доржі (гм, який збіг) з 5-ї танкової бригади збройних сил РФ зі щеням хаскі в руках. Ясно, що вигляд цього хлопця та його земляків був мало подібний на написаний російським телебаченням портрет шахтарів, які вийшли зі своїх копанок і пішли воювати проти «українських фашистів» та «київської хунти». Тих бурятів, швидше за все, було не так і багато, але картинка вже існує. Мем аргументами не заперечити.
Звісно, війну веде Москва. У своїх підлих і корисливих інтересах. А люди для Кремля — це ніщо, бо «бабы ещё нарожают». Народам «нацменам» Російської Федерації, як і в попередніх колоніальних війнах, призначена роль розхідного матеріалу. Ворогів не заведено жаліти. Але ж подумайте — десятки народів самі є… військовополоненими російської історії. Деякі з них сотні років воювали за своє право жити на рідній землі самобутнім життям. Всі, хто програли, — або вже втратили себе, або процес денаціоналізації перебуває на фінальній стадії.
Як журналіст я проїхав всю Росію. Від Кубані з її козаками і черкесами до Камчатки з ітельменами, коряками і чукчами. Від вепсів і карелів північного заходу до нівхів, удегейців і нанайців Далекого Сходу. А Поволжя? Ерзя, мокша, марійці, удмурти... А татари? Їм колись московські царі платили ясир й улещували щедрими дарами, щоб тепер відібрати у нації все — від мови до нафти.
А от у Бурятії я не був. Не вистачило часу. А тепер уже й не знати, чи колись буде можливість побачити Байкал — священне бурятське море. Найбільший у світі резервуар питної води. Який тупо вбивають промисловими стоками і браконьєрством.
А буряти — цікавий народ. Довірившись інтуїції і придбавши книгу — ви не тільки проживете кілька життів героїв-хлопчаків та їхніх духовних наставників, але й відкриєте досі незнаний світ їхньої історії, культури і релігії.
Не знаю, як читатимете ви, але я постійно зупинявся. Знаходив невідоме слово чи поняття, а їх у тексті чимало. Ґуґлив. На кільканадцять хвилин заривався у світ буддійських божеств, тамтешньої кухні і природи. Відтак повертався до книжки, поринав з головою у світ Доржі-автора і Доржі-головного героя, щоб потім знову зупинитись і шукати на ґуґл-мапі ідеально кругле озеро Мунген-нуур недалеко від дацану — монастиря, де відбувається дія цієї захопливої історії.
Скажу чесно, кілька разів поривався подивитись у кінець книги і дізнатись, що ж за таємницю розкриють допитливі сміливці. Втерпів. Дочитав й отетерів. Як мало ми знаємо про людей, з якими жили колись у одній «дружній» країні.
Тут можна було б трохи поспойлерити. І тепер я знаю — завдяки Ґуґлові й науковим публікаціям — набагато більше про трагедію бурятів 1930-х років. І тепер розумію не тільки те, як сильно Голодомор змінив українців — тих, хто вижив, — але й наскільки іншими стали буряти після того, що комуністи зробили з ними.
Читайте, друзі! Як і в попередніх книгах Доржа Бату на вас чекає вправно розказана оповідь, гумор навпіл з мудрістю («Не бійся бути смішним, Доржо. Бути смішним і дурним — це абсолютно різні речі. Краще бути смішним блазнем, ніж дурним, пихатим і пафосним лайном».) і… вам сто відсотків захочеться випити бурятського зеленого чаю з маслом і сіллю. І ми це з вами зробимо неодмінно. Якщо не просто зараз, то в наступному житті неодмінно. Той, хто працює над собою навіть тоді, коли не дуже хочеться, отримує шанс на нірвану. Повірте старому ламі.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно