Уривок з книги Зої Казанжи «Щось таке як любов»
30.10.2017
Закохуватися й розчаровуватися, наражатися на сучасні проблеми й утікати від минулих, цілуватися при місячному сяйві й плакати у подушку, заварювати каву або чай і в’язати шкарпетки… Історії від Зої Казанжи такі ж самі, як наше життя. Сюжети, у яких кожен персонаж зазнає неухильних ран, проте й знаходить від них спосіб заживлення. Читаймо уривок з книги «Щось таке як любов»!
***
А ти мене ніколи не любив, я це знаю
А ти мене ніколи не любив, я це знаю. Не треба опускати очі й намагатися відповідати мені впевненим голосом, що це не так. Будь-яка жінка відчуває брехню. Ти зараз брешеш. Ти щоразу брешеш, коли йдеться про мене. Ніби я винна, що твоя дружина померла.
Я ж з’явилася у твоєму житті після її смерті. Я не підозрювала, що ти відходитимеш роками. І не змиришся. І я тобі заважатиму.
Я лиш нещодавно зрозуміла, що ти дивишся на мене так, ніби намагаєшся втямити, чому вона померла, а я живу. Вона ж гарна, розумна, повна сил, енергійна, кохана. Вона була такою, ти розповідав якось — чи з відвертості, чи з туги. Твоя незвичайна дружина померла. А я, звичайна, зосталася.
Я не маю її сяйливої краси. У мене інший розріз і колір очей. Я худа й маленька. Звичайна. Кажуть, що такими бувають діти, яких змалечку мало люблять. Вони марніють. Нелюбов дорослих давить каменем і не дає дихати на повні груди. А як виростати, якщо не дихаєш обома легенями?
Та в дитинстві мене любили! Бабуся пекла рогалики з трояндовим варенням і переконувала мене, що це їжа справжніх принцес.
Я виросла — з’явився ти. І я відкрила тобі назустріч своє серце. Ти спершу відчужувався. Потім став найріднішим. І хотів мене полюбити, я знаю. Та не зміг.
Як же нам тепер бути?
А може, ти вже когось полюбив? І я просто не вміщаюся у твоєму серці? Так скажи! Я зрозумію. У дорослих людей так і буває. Не треба бродити привидом по квартирі. Мені й так важко. Ти втратив дружину. Але давно.
А моя бабуся померла рік тому. І мені теж боляче. Свіже завжди болить дужче.
Ти ходиш похмурий нашим помешканням. Так, воно наше. Бо я теж тепер тут живу. Ти сам запропонував.
А бабусине стоїть пусткою. Можливо, я колись переїду від тебе до свого дому. Там, де всі мої дитячі речі і бабусині баночки, куди вона того року не встигла розкласти варення з трояндових пелюсток. Варення для принцес.
Колись, як у мене буде дочка, я теж варитиму таке варення. І розкладатиму його в бабусині баночки. Маленькі дівчатка тільки тоді виростають принцесами, коли хтось варить для них чарівне варення.
Ти майже не розмовляєш зі мною. Всі наші розмови тільки про те, хто і що з’їв, хто й куди пішов, хто й чим буде займатися на вихідні. Так зазвичай поводяться старі стомлені люди. А ти ж не старий! Ти гарний і хороший. І я гарна й хороша. Що в нашій сім’ї не так?
А я не знаю твоєї дружини, розумієш? Коли я з’явилася, її вже кілька хвилин не було. Ми розминулися. Назовсім.
І слова «мама» я жодного разу не промовила. Просто пропускала, якщо читала вголос. І бабуся пропускала. Така в нас була таємна умова. І ти тепер пропускаєш.
Ти багато чого пропускаєш. І ходиш помешканням, як мінним полем. Боїшся подивитися мені в очі. А я й так знаю, що ти мене не любиш. І не можеш вибачити, що я з’явилася шістнадцять років тому. А вона щезла.
Та ж я не просила вас мене народжувати, я ж не просила!..
***
Смачно пахло цукатами
Смачно пахло цукатами. Мама завжди їх готувала з апельсинових шкірок. І маленька дівчинка пила чай саме з цими солодощами, випрошуючи у веселої мами ще одну порцію.
А потім мама вдягала її в гарну поплінову сукню й гольфи з помпонами. І вони йшли в парк на каруселі.
Там грала музика і кружляли красиві пари. Високі дядечки у військовій формі та легенькі тітоньки в квітчастих сукнях.
Та її мама все одно була найкрасивішою. Мама була такою!... Із золотавим волоссям, із синіми очима, вона добра й завжди усміхається. Від мами смачно пахне конваліями й трояндами. Дівчинка любить вдихати рідний запах із маминого волосся, із сукні, з рук. І ще від мами трішки пахне татовим одеколоном. Тато, коли йде вранці, завжди цілує маму. І тепер вона пахне трішечки й татом. Трішечки. І дівчинці подобається ця суміш пахощів.
Її мама схожа на королеву. Вона сама чула, як сусідка казала їм у спину: ти дивись, іде, як королева! Нікого не бачить! І землі під ногами!
Мама землю під ногами бачила. Бо інакше як би вони бігали на дачі, як би мама стрибала через скакалку?
Та дівчинці здавалося, що мама — Принцеса, а не королева. Справжня Принцеса з казки. А тато — Принц.
Принц їхав до неї на коні в їхнє тридев’яте царство.
Одного разу він спинився напоїти коня й побачив вродливу незнайомку. І закохався. Це була мама-Принцеса.
І вони одружилися. І потім разом рушили по своє пташенятко. Тому що сумно бути Принцом і Принцесою без дітей.
Тато з мамою саме так її й називають — Птахою чи Пташенятком. Птахою — коли треба розмовляти з нею суворо, коли вона бешкетує і стрибає на дивані. А Пташенятком — майже завжди.
Тата дівчинка не бачила вже давно. Він кудись поїхав. Їй не сказали. Вона спершу й не зрозуміла, що тата немає.
Тато приходив пізно й ішов рано. Та під подушкою завжди лежали смішні подарунки від нього. Подаруки були завжди. Тому вона не зразу помітила, що тата немає.
До теми. Купити книгу «Щось таке як любов»
***
Коли дівчинка питала в мами-Принцеси про тата, та їй завжди відповідала, що тато працює і що він незабаром прийде. Дівчинка не знала, як це — незабаром. Незабаром — це завжди бувало швидко. Коли ми підемо в парк? Незабаром. І вони йдуть того ж дня чи наступного. Я хочу нову ляльку! Незабаром купимо. І купують на вихідних. Коли ж буде татове незабаром, їй було невтямки.
Та все ж покрадьки почала готувати татові подаруночки. Малювала картинки про те, чим вони займаються вдвох із мамою. Щоб потім нічого не забути й розповісти татові. Картинки дівчинка ховала під татову подушку. Тато має зрадіти такому сюрпризу.
Дівчинка не любила лишатися без мами. І коли мама сказала, що треба їхати на дачу, вона спочатку зраділа. Вона ж не знала, що на дачу доведеться їхати без мами! Мама її вмовляла. Просила слухатися няню. Няня була хорошою. Та незнайомою. Дівчинці було страшно й самотньо. Та мама обіцяла незабаром повернутися. Цікаво, мамине незабаром таке ж безкінечне, як і татове?..
Дівчинка лишилася з нянею. Чужа жінка була доброю, не лаяла. Вона розчісувала дівчинці волосся й допомагала вдягати сукню з попліну. Купила їй зручні туфельки.
Вони з нянею гуляли парком. Там звучала музика і кружляли красиві пари. Та її мама й тато все одно були красивіші за всіх! Ось вони незабаром повернуться — і всі це побачать!
***
Няня гладила зморщену старечу руку. Чимось розчулювала ця божа кульбабка. Няня, зачерствіла від чужого болю й невтримних страждань, огрубіла й замкнула своє серце від будь-яких сентиментів. Бо можна мізками поїхати. А це Пташенятко дивилося майже прозорими очима й завжди посміхалося. Тиха така старенька.
Пожвавлювалася лиш тоді, коли її пригощали апельсиновими цукатами. І нікому не віддавала плящинку парфумів «Конвалія сріблиста». Тримала міцно в долоньках, коли до них привезли. Ледве вмовили сховати в тумбочку. Вона їх витягала разів сто на день, нюхала, усміхалася і щоразу починала кликати маму.
Бідна, вона не може пам’ятати мами; родичі казали, що їй було всього три роки, коли маму арештували. Діти такого віку мало що пам’ятають. Та й скільки потрясінь пережила потім!..
А вчора взагалі вчудила. Вирвала з журналу аркуші й заховала під подушку. І почала плакати, коли їх хотіли викинути. Довелося дочекатися, поки засне. Добре, що, прокинувшись, вона вже нічого не пам’ятала.
Бідне Пташенятко. Бідне-бідне Пташенятко…
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно