Топ-10 книг, які зігрівають (частина друга)
Єфремова Анастасія
26.09.2016
Чільне фото - Анастасія Глібова
Жовте листя так легко летить повз вікно,
Та чи легко навчу свою пам'ять твердити,
Що минулось не літо – всього лиш кіно,
Де біжать дощові і ромашкові титри...
«Майже романс» Грицько Чубай
Цю добірку, особливу для мене, я розпочала, коли у вікно заглядало бабине літо, а пальці були липкими від соку кавуна. Зараз же доводиться кутатися у шалик і пальто, кишені повні каштанів і горіхів, на столі – жовті, як мед, груші, а на плиті готується гарбузова каша. Осінь задає особливий ритм кольорів, запахів і маленьких ритуалів – від обідніх прогулянок у парку під шум листопада, вечірнього пряно-гарбузового лате в компанії друзів до недільного яблучного-горіхового пирога в родинному колі, ароматизованих свічок і повсюди розкладених апельсинів. У цей найбільш непевний період, коли холод оголює почуття й робить нас вразливими, кожен потребує маленького кишенькового сонця, що зігріватиме зсередини. Часом тепло й спокій можна віднайти на сторінках книжок.
Що я називаю «теплими історіями»? Це книжки, які важливі передусім не цілісним захопливим сюжетом, а тією атмосферою, що постає з їхніх сторінок, наповнює вашу кімнату, залишає приємний посмак. Історії, які відносять у дитинство, наповнюють любов’ю, збурюють у душі найбільш щемкі спогади, вчать цінувати мить, єдину й неповторну, й помічати магію в найбуденнішому.
1. «Помаранчева дівчинка», Юстейн Ґордер
Розказати хоч трохи про сюжет цієї повісті – значить жорстоко зіпсувати задоволення тим, хто ще не знайомий з одним із найкращих творів норвезького письменника і світової літератури загалом. Це книжка-деталь, книжка-настрій і книжка-мрія, де одна випадкова осіння зустріч у трамваї переростає в історію життя. Важелезний паперовий пакет, вщент наповнений стиглими помаранчами; старий оранжевий пуховий анорак; Помаранчева дівчинка і Ян Улав – деталі, які витворюють казку трьох людей. За настільки романтичною історією Ґордер піднімає багато важливих, я б сказала космічних, питань: що таке час; що таке життя і смерть, якщо обираючи життя, обираєш і смерть; що таке любов і що таке надія; що таке Всесвіт і що таке диво. «Хто ніколи миттю не жив, той наче не живий. А ти живий?». Є ще одне важливе питання, яке батько одинадцять років тому ставить своєму вже дорослому на момент оповіді синові. Але не слова більше – читайте! І нехай вас огорне ніжністю, теплом батьківських рук, казкою, що стає реальністю, і коханням, від якого метелики літають всередині.
Як читати: так, ніби життя – це найбільше диво, а світ – найкраща з усіх казок. І не забудьте прихопити кілька помаранчів.
2. «Ожинове вино», Джоан Гарріс
У першій частині «теплої добірки» я писала про дуже атмосферну, «солодку» й мінливу, як вітер змін, книжку Джоан Гарріс «Шоколад». Є в авторки ще один твір, який стане гарною розрадою, коли з головою поглинають щоденні турботи, життя знебарвлюється, а віра в дива згасає. «Ожинове вино» – це ковток спекотного літа із запахом фруктів, французького сиру, річки, пилу, залізниці й спогадів – терпких щасливих спогадів, закоркованих у шість пляшок «Особливого, 1975». Вино вміє промовляти, і в нього мільйони голосів – від ніжного шепоту, веселого сміху до пристрасних розмов. Це історія про минуле, яке визначає нас майбутніх, про страх перед змінами і неприйняття теперішнього. Ви не знайдете у романі динаміки, гострої кульмінації, закрученого сюжету, немає там і справжнього чи нерозділеного кохання. Там йдеться про «буденні чари», як називав їх П’яблочний Джо. Чари, що ховаються у зернах, зібраних з любов’ю, у вині, звареному із домішками ностальгії, у волоссі руденької дівчинки із зеленими очима, в улюбленій каві з вершками і в тому літі 1975-го – далекому і доленосному для Джея і Джо. Але не забувайте, що чарам, як казав Джо, іноді треба допомогти.
Як читати: неспішно, із насолодою смакуючи кожним словом. Ну, і з ожиновим вином, як вдасться знайти.
3. «Листи з Литви / Листи зі Львова», Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська
Чуттєва збірка двох поетес, двох подруг писалася восени і про осінь. «Осінь іде в міста. / Рідна, чекай листа». Листи-вірші, які авторки щодня віртуально надсилали одна одній – Мар’яна Савка зі Львова, а Маріанна Кіяновська з Паланги – увібрали в себе дуже багато інтимного й відвертого. Жінки ділилися одна з одною наболілим і водночас намагалися в поетичних рядках зафіксувати мить життя, сповнену щоденних турбот, творчої праці, дитячого сміху, випадкових зустрічей, приємних спогадів. Поезія увібрала в себе швидкоплинне й вічне, буденне й мудре, ніжне й сильне. Два голоси, що пов’язалися листами, ніби ниточками, відгукуються на біль і радість одна одної.
Із цією книжкою хочеться обійматися, бо вона вся – суцільне естетичне задоволення. Вплетені між листами фотоілюстрації – той невіддільний штрих, що надає збірці гармонійної цілісності й довершеності. Кожна зі світлин наче прочиняє віконце до найсокровеннішого, до того, що надихає до поезії й життя.
Погодьтеся, осінь – гарна пора, щоб надсилати листи й холодними ранками знаходити у поштовій скрині відповіді.
Як читати: на самоті із келихом вина і чорним шоколадом.
4. «Реквієм для листопаду», Дзвінка Матіяш
Два місяці тому у Дарини померла мама. «Тепер у маминій кімнаті така густа тиша — її можна різати ножем, кришити пальцями й виносити з кімнати із собою. Тиша бувала схожа на пухкий абрикосовий пиріг. Дарина відламувала шматочки тиші й виходила з ними надвір». Думки дівчини кружляють довкола трьох констант – Розуміння, Свобода, Смерть. «Людина не може страждати від власної смерті, вона страждає від смертей інших – тих, хто дуже близький їй». Тепер її кімната пахне осінню, дощами і недугами. Біль вона мішає з несказаними вголос словами і буденними речами, якими оточила власний розпач. У житті Дарини, як і кожного з нас, є приємні й неприємні речі, які й становлять це життя: приємно ходити по калюжах, нюхати м’яту, приємно, коли сіль із солоних горішків пощипує губи — так наче від поцілунків; неприємно приходити у дім, в якому на тебе не чекають, неприємно, коли тебе ніхто не любить, коли ти нікого не любиш, коли ніхто нікого не любить…
«Реквієм…» – рефлексія, не закована в ланцюги сюжету, не обтяжена багаторівневою структурою. Це суцільний лист (в небо, матері, собі…) з присмаком київської осені й меланхолії, який можна читати з будь-якого місця.
Як читати: з морквяним пирогом і гіркувато-терпкою кавою.
5. «Мовчання у жовтні», Єнс Крістіан Грендаль
На початку жовтня Астрід повідомила, що їде – на невизначений термін і невідомо куди. Коли він вийшов з душу, її вже не було. І все, що він тепер знає про її місцеперебування, – це виписки зі спільного банківського рахунку. Протягом багатьох років подружнього життя, виховування дітей, сварок і примирень у щоденний перебіг, що повторювався й водночас щораз набував нових відтінків, закрався хаос. Він ширився і ширився, поки не заповнив собою весь простір – між ним і нею. Раптовий від’їзд Астрід і її останній погляд, що наче пронизав рентгеном, паралізував оповідача, ставши для нього точкою зворотного відліку. Перед читачем розгортається монолог-ретроспекція головного героя з відчутним нальотом суму – спроба осмислити й відшукати передумови того, що трапилося, дійти до суті. Чи не те ж саме відбувається з нами, коли вечори стають все холоднішими, гаряча вулична кава обпікає закоцюблі пальці, а легкі шалики вже не гріють? Коли настає час зупинитися й переосмислити пройдений шлях. Бо осінь – це завжди пошуки відповідей і пірнання у свої глибини.
Як читати: біля озера чи річки, годуючи качок.
6. «Прощавай, літо!», Рей Бредбері
Без Бредбері важко уявити книжковий вересень. От стоїш ти розгублений на роздоріжжі між літом й осінню, гортаєш «Кульбабове вино» – і розумієш, що Дуглас теж не знає, що з усім цим робити. Більшість, посмакувавши солодким і млосним кульбабовим вином одного незабутнього літа, оминає ще один не менш ностальгійний твір автора – «Прощавай, літо!». По суті, це один текст із «Кульбабовим вином», який був усічений редактором Бредбері і переписаний згодом у повноцінну повість дорослішання всім знайомого Дугласа.
Як відзначав сам автор, його головні герої – діти й старі – своєрідні машини часу. Як багато всього можна дізнатися про світ від старих, якщо набратися сміливості їх про це запитати, а потім мати сили й натхнення, щоб вислухати, не перебиваючи, все від початку до кінця. Але старість для Дугласа – це ще й уособлення всього дорослого, передовсім відповідальності й змін. Якщо «Кульбабове вино» – це ковток сонця, літа, квітів і всього доброго, що буває в дитинстві, то у «Прощавай, літо!» все повертає на осінь і сповнюється передосінньої меланхолії. Історія огорне вас вечірнім запахом домашніх пирогів, присмаком минулого літа й блакиттю жовтневого неба, небажанням дорослішати і наївними дитячими витівками, життєвою мудрістю з нотками ностальгії й, може, розчарування. Тільки, будь ласка, не звинувачуйте «Прощавай, літо!» у тому, що це не «Кульбабове вино», а полюбіть, як дитину, яка переживає перехідний етап.
Як читати: з яблучним пирогом та суничним чаєм із ложкою ностальгії за дитинством і літом.
7. «Останній листок», О. Генрі
«У листопаді холодний, невидимий пришелець, якого лікарі називають Пневмонією, почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями». «Останній листок» – одна з найвідоміших і найсильніших новел майстра короткої прозової форми О. Генрі. Чіткими й лаконічно довершеними словами-мазками він розповів про людяність й жертовність. Кілька сухих фактів – і ми вже неготові відпускати Сью, Джонсі і старого Бермана. Бідний старий Берман, який не любив сентименти і не намалював, як йому здавалося, нічого вартісного – парадокс, яким дещо жорстоко жонглює О. Генрі. Я досі пам’ятаю, як вразила мене ця новела ще у школі. Це один із тих творів, що вирізняються з поміж тисячі інших прочитаних за життя і навіки закарбовуються в пам’яті нечітким спогадом, але виразним усвідомленням його чарівності.
У кожному зі своїх оповідань – про робітників, політиків, фінансистів, письменників, художників, злодіїв, – незалежно від того, про веселе вони чи про трагічне, О. Генрі підносить на найвищий п’єдестал Гуманізм. Він не витлумачує причини й наслідки, не пояснює психологію вчинків героїв – це зайве, бо всі відповіді закладені вже на початку історій. Новели О. Генрі з їхньою життєвою правдою й добірним гумором – найкращі ліки проти осінньої хандри.
Як читати: почати з новели «Останній листок» – а далі ковтати оповідання О. Генрі одне за одним, аж поки сповна не насолодитися ними. І не забудьте про улюблений чай.
8. «Шипшинове намисто», Ірина Савка
Збірка новел пані Ірини – це уламки людських доль, уривки буденних історій про щастя і горе, про життя у неволі чи на чужині, про тендітне й полохливе перше кохання, про війну, яка скрізь однакова за своєю суттю й безжалісністю, про скалічене минуле й непевне майбутнє. У кожному оповіданні, що звучать наче мелодії, вчуваються поетична стислість і життєва правда. «Вони відчували тільки дотики своїх гарячих тіл і весняну радість, що нуртувала від хвилинної волі тут, під шипшиновим кущем. Це була їхня симфонія, в якій, мов рідне, пахло сіно і ніч оберігала їхнє кохання. Лише одна, незабутня, травнева, пахуча, щаслива». Перед очима проноситься калейдоскоп чужих історій, і всі вони про кохання, що виростає в серці квіткою на все життя, про затишок родинної хати, про тепло материнських обіймів, про пам’ять – вірного друга старості.
Герої оповідань – прості люди, часом знедолені й придавлені тяжкою роботою, але щирі й небайдужі до чужої біди, сильні у власному горі. Кожен відшукає тут ту історію, що найбільше припаде до душі.
Як читати: заварити шипшиновий чай в улюбленому горняткові, набрати бабусиних оладків з варенням, загорнутися у ковдру й насолоджуватися.
9. «Просто разом», Анна Гавальда
Ця книжка про чотирьох самотніх, забутих й загублених французьких диваків. Камілла – мовчазна художниця-інтелектуалка, що вдається до найдивніших форм знущання з себе – працює ночами прибиральницею, живе у холоді й морить себе голодом. Батько помер, коли вона була маленька, мати ж постійно влаштовує істерики. Камілла робить все, щоб спотворити себе й не бути ніколи нікому зобов’язаною. Її сусіди Франк і Філібер не менш дивні й розгублені, ніж вона. Франк – молодий кухар, який постійно працює чи спить, а якщо не робить першого чи другого, то проводить час із не надто перебірливими панянками. Покинутого й обділеного батьківською любов’ю, його виховала бабуся Полетта, про яку тепер він має дбати – перелом шийки стегна це вам не жарти. Полетта нічого не шкодувала для свого онука, який зник одразу, як підріс, а тепер полишив її у будинку для літніх людей. І Філібер – делікатний і сором’язливий інтелігентний заїка, що продає листівки та добре знається на історії. Усі вони заплуталися й заблукали у власному житті. Лиш оселившись разом, вони не тільки віднайшли тепло, а й самих себе. А ще книжка засвідчує, що яким би відлюдкуватим й дивним ти не був та як би не закривався від людей, завжди знайдеться такий самий дивак.
Історія закінчується так, як і мусять закінчуватися казки. А хепі-енди восени ніколи не бувають зайві.
Як читати: так, як найбільше полюбляєте. А якщо часом не має бажання читати, то можете переглянути однойменний фільм з Одрі Тоту – вона якнайкраще підходить на роль Камілли.
10. «Тінь у дзеркалі», Катерина Міхаліцина
Ця збірка віршів насправді на всі пори року, бо вона про природну циклічність і циклічність людського життя. Катерина Міхаліцина – поетеса, яка відчуває кожну стеблину й комашку, відчуває світ як людина, що змогла не загубити у собі дитину. Її поезія напрочуд інтимна, але водночас така, коли кожне слово ніби про вас. Коли відкриваєш вірш на випадковій сторінці – і ніби хтось підглянув тобі в душу і виклав усе те словами, сповненими ностальгією, спогадами, коханням, розпачем чи самотністю. Коли про осінь пишуть так, як ніхто не пише: «ця пора / коли з густого зела / раптом вилуплюються жовті гарбузи / коли шкіра виловлює сонце / крізь густе решето хмар / коли знову хочеться цілуватися / і тулити плече до плеча…». Це поезія, що відкривається перед читачем оголеною душею і злущує з нього шкарлупу дорослості й байдужості.
Особливої уваги заслуговує цикл «Дні наших дерев» – вірші-історії про дерева, які були колись у житті поетеси і які навіки закарбувалися в її пам’яті спогадами про батьківський сад, дідову сливу, карпатську смереку… Один вірш – а перед очима наче цілий фотоальбом.
Як читати: у батьківському домі, де на вас завжди чекають.
Буду дуже рада дізнатися, які книжки надихають і зігрівають вас.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно