Світ під іншим кутом: 5 історій від незвичних оповідачів
Макарик Віталіна
08.09.2017
Найтривіальніша ситуація може видатися небанальною і захопливою, якщо поглянути на неї під новим кутом. Тому коли за розповідь беруться ті, хто зазвичай виступає мовчазним учасником подій, оповідки стають значно цікавішими. Тим паче, якщо й самі історії, які вони розказують, достатньо незвичайні, глибокі і важливі. Щоб ви могли у цьому переконатися й самі, ми підготували цю добірку книг, оповідь у яких ведеться від імені тварин, не-істот і навіть неживих речей.
«Дім для Дома», Вікторія Амеліна, «ВСЛ»
Оповідач – пес
Собаки сприймають світ трохи інакше, ніж люди. Завдяки своєму нюху вони бачать углиб часу, відчитують на картах сучасних міст мапи пам’яті, позначені запахами крові і радості. Завдяки тому, що люди не бояться розповідати секрети у їхній присутності, вони знають більше таємниць, ніж будь-хто інший. Якби пси могли говорити, вони, ймовірно, були б непоганими оповідачами. Такими, як пудель Домінік – Домік, Дом, – який і розповідає нам цю історію.
Пес живе у Львові, у родині Ціликів. І хоч ділить з ними захаращений простір квартири і невибагливу їжу, слухає їхні звіряння і ходить їхніми маршрутами, своїм справжнім Господарем вважає того єдиного чоловіка, який взяв його собачим немовлям – смішним кудлатим клубочком білої шерсті з маленькою жовтою плямою за вухом, навчав полювати, а як зрозумів, що діла не буде, просто віддав. Пудель мріє повернутися до нього, втекти із цього поплямленого кривавими і радісними спогадами незрозумілого Львова до тихого і затишного Новерська. Який, втім, навряд чи існує десь, крім собачої пам’яті, бо, схоже, походить від англійського «Nowhere» – «Ніде».
Старий полковник, радянський льотчик Цілик живе у львівській квартирі, що дісталася від невідомих попередників, разом із дружиною Лілею – Великою Ба, двома доньками – гордою шукачкою кращого життя Тамарою і скромною оповідачкою історій Олею, та двома онучками – бунтівливою Машею і мрійливою Марусею. І кожен з них, окрім хіба що Мами Олі, яка конструює для себе свій Львів, і сліпої Марусі, яка закохується у казкові палаци і мальовничі вулиці з маминих історій, не любить цього будинку, цієї квартири і цього міста, що прийняло до себе Ціликів – типових радянських кочівників, які своїм домом вважали цілий Совєтський Союз і не змогли на його уламках спорудити новий.
Скільки часу мине, поки полковник і його сім’я зуміють зростися із місцем, в якому живуть, чи навчаться не зачіпати його рани і поважати фантомні болі? Чи дізнається маленька Маруся, які скарби чи страшні секрети ховаються на дні старої залізної скрині? Чи визнає Дом родину Ціликів своїм домом, а чи побіжить за примарою? Ми зрештою отримаємо відповіді на всі ці запитання, а поміж тим – поживу для роздумів на тему пам’яті – родинної, колективної, міської, національної. Пудель Домінік виявляється ідеальним оповідачем – вдумливим, трохи іронічним, приземленим, як усі собаки, і щирим. А роман «Дім для Дома» – пречудово написаною книгою, в яку поринаєш із насолодою.
«Мемуари корови», Бернардо Ачаґа, Видавництво Аннети Антоненко
Оповідач – корова
Знайомтеся: чорна корова Мо і її внутрішній голос (якого інші корови іноді вважають своїм Янголом-охоронцем, а Мо зве просто Занудою). З його допомогою і підтримкою авторка цих незвичайних мемуарів справляється з різними нестандартними життєвими ситуаціями. Вона й сама – корова досить розумна і розважлива, знавець коров’ячого фольклору і чудова оповідачка, однак собою не задоволена. Мо воліла б бути котом чи конем, а не «дурною коровою», яка веде монотонне життя на порослих соковитою травою луках. Не в змозі змінити свою ідентичність, але прагнучи бодай лишити по собі слід, Мо (за допомогою Зануди, звісно) береться писати мемуари. І в її спогадах про стосунки з «родичками», які тільки й знають, що їсти і спати, про спілкування з подругою з дивним довгим французьким ім’ям, про черницю Полін Бернардет вимальовується яскрава картинка повоєнного життя у Країні Басків.
Що ми знаємо про басків, про історію, культуру, життя цього народу? Більшість із нас – майже нічого, і, будемо відвертими, не дуже цим цікавиться. Можливо, саме тому відомий баскський письменник Бернардо Ачаґа вирішив розповісти про свою малу батьківщину від імені корови. Завдяки такому посередництву автору не лише вдалося заінтригувати читача, а й показати звичний світ під дещо іншим кутом зору. У мемуарах, написаних Мо, ми дізнаємося про те, як жили баски після закінчення громадянської війни в Іспанії, як оплакували своїх померлих, як допомагали останнім повстанцям (не без участі корів, до речі!). А ще ми побачимо чарівність і красу Країни Басків, з усіма її горами, вкритими пухнастим снігом, і долинами, повними соковитої трави, з давніми монастирями і довгими дорогами.
Але баскська корова Мо – не просто собі оповідачка, вона – повноцінна учасниця цього сюжету, що зветься життям. Впродовж всієї оповіді ми спостерігаємо за її кумедними суперечками з внутрішнім голосом, за тим, як відбувається її дорослішання, як вона долає нудьгу і приймає свою коров’ячу сутність.
«Айван, єдиний і неповторний», Кетрін Епплґейт, КМ-Букс
Оповідач – горила
Цю зворушливу історію про дружбу і відданість, про жорстокість і доброту, про винахідливість і надію розкаже нам самець горили на ім’я Айван. Він мешкає у скляному вольєрі міні-зоопарку придорожнього парку розваг. На одній стіні його «квартири» намальовані джунглі, але Айван пам’ятає, якими вони була насправді. Він пам’ятає свою велику сім’ю і тата-вожака, який загинув від рук людей. Інші люди – більш добрі і турботливі – всиновили маленького горилу. Це був «гламурний» період його життя: Айван носив людський одяг, пив полуничний шейк, їздив з «батьками»-людьми на спортивні і культурні розваги й задував на день народження свічки на торті.
Але людська любов непостійна. Коли дитятко-горила стало рости і приносити забагато клопоту, його вирішили використати в інший спосіб. І ось в Айвана є лише кілька метрів особистого простору, у який крізь скляні стіни може зазирнути кожен перехожий, старий телевізор і намальований на стіні шматочок джунглів. А ще у горили є хист до малювання. І друзі серед людей і тварин. Саме з дружби, із прагнення допомогти новенькій сусідці – дівчинці-слоненятку Рубі, приреченій до скону розважати людей у цьому зооцирку, і починається вся історія. У Айвана нарешті з’являється мета — визволити маленьку Рубі із цього паскудного місця і зробити усе, аби вона жила у товаристві інших слонів у місці, де люди не знущаються, а дбають про тварин, — у зоопарку.
Історія, яку розповідає самець горили, не лише захоплює, але й крає серце, лишаючи глибокі шрами. З точки зору тварини, замкненої у клітці, стосунки звірів і людей виглядають дещо інакше, ніж з людського погляду. «Чому вони такі дивні?» – міркують Айван і його товариші. Чому люди можуть бути водночас найжорстокішими і найдобрішими істотами у світі? Чому вони однією рукою годують, а іншою – роблять боляче? На ці питання остаточної відповіді не дадуть ані персонажі книги, ані читачі. Але немає жодних сумнівів – історія Айвана (до речі, написана на основі реальних подій) не залишить байдужими тих, хто захоче з нею ознайомитися.
«Крадійка книжок», Мартін Зузак, КСД
Оповідач – смерть
Коли йдеться про такі масштабні і трагічні сюжети як війна, голод чи Голокост, кожна зі сторін конфлікту, кожен із персонажів має «свою» правду, замішану на емоціях і почуттях. Відсторонено розповісти всю історію може лише один оповідач, присутній там, – Смерть. У цій книзі Смерть чоловічого роду, і саме він знайомить нас із маленькою Лізель – викрадачкою книг, збирачкою слів і берегинею секретів. Смерть проводить нас вулицями маленького німецького містечка і допомагає відчути злидні простолюду і страх перед тими, хто жадає влади, доброту німців, які давали прихисток євреям, і жорстокість німців, які кидали у них камінням.
Смерть – оповідач всюдисущий. Він може зазирнути у підвал, де ховається від нацистів хворий єврейський юнак Макс, може послухати, як у бомбосховищі читає сусідам вкрадену книгу Лізель. Єдине, чого він не може, – це не прийти до тих, чий час настав. Смерть не карає і не милує, він просто робить свою роботу. А до середини 1940-х роботи у нього стає ой як багато! І поміж цим всім він встигає стежити за життям дівчинки, яка так зачепила його, знаючи, що коли настане її час, він прийде і по неї, але зробить це максимально лагідно і дбайливо.
Книга, дія якої відбувається під час війни і Голокосту, має бути сповнена страждань, сліз, болю і крові. Інакше вона не буде достатньо правдивою. Цього всього у «Крадійці книг» є вдосталь. Але річ у тому, що Смерть виявляється ще й дуже поетичним оповідачем, який про найстрашніші речі говорить такими красивими метафорами, що не можеш на замилуватися, хоч і відчуваєш глибоку печаль.
«Колекційна річ», Тібор Фішер, «Фоліо»
Оповідач – старовинна ваза
І п’ята книга у нашій добірці – це весела історія, яку розповідає старовинна ваза. Оповідачка за своє довге і насичене життя пройшла через багато рук і всякого надивилася. Її власна історія – це історія її власників, помножена на їхню кількість. Але на відміну від них, примітивних і банальних людей, сама ваза – містилище мудрості (ну, принаймні, вона сама так вважає) і джерело смішних, фантастичних і дивовижних історій.
Сюжет книги розпочинається із того, що ваза потрапляє до мистецтвознавиці Рози, в житті якої є важлива мета – знайти своє кохання. Чи ж варто казати, що така банальна «місія», як і дивні методи, до яких жінка вдається, лише смішать поважну колекційну річ? Але наша оповідачка не лише іронічна, а й добросерда (якщо припустити, що у ваз є серце) і готова своїми магічними вміннями прислужитися тим, хто цього справді заслуговує.
«Колекційна річ» – це один з найпопулярніших романів Тіборі Фішера, у якому автор вміло тасує прецікаві історичні факти з курйозними ситуаціями і кумедними діалогами.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно