0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
Старий Лев читає разом з вами
«Видавництво Старого Лева» почало карантинити разом з усіма вами 16 березня. Більшість з нас працює з дому – готуємо новинки, робимо для вас цікавий інформаційний контент, запускаємо нові формати, придумуємо акції, тримаємо руки на пульсі у домовленостях з контрагентами, шукаємо права на нові найкращі книжки у світі. А наші героїчні логісти в масках і рукавичках любовно пакують ваші замовлення і відправляють у далекі і близькі світи, щоб книжки радували не лише наші, а й ваші серця. І нас всіх об’єднує величезне сподівання, що незабаром ми матимемо змогу обійматися всмак, і те, що позаробочими вечорами ми також читаємо книжки Старого Лева :)
 
Тож не можемо не поділитися, які ж книжки були цього карантинного місяця в руках і серцях працівників «Видавництва Старого Лева».
 
 
Хельга Кокошко,
продавчиня-консультантка київської Книгарні-кав'ярні Старого Лева
 
Виявилося, що на карантині читається складно. Перший тиждень взагалі не могла нічого читати. Потім зрозуміла, що все моє читання найкраще відбувалося у метро. А потім якось адаптувалася, і почались читання в ліжечку перед сном, пошуки нових мелодій і зручних місць для читання.
 
Я дуже люблю читати і дивитися паралельно кілька сюжетів, так цікавіше. Можна довше проживати прочитане, а інколи вони ще й доповнюють одне одного. Так сталося і з цими двома красунями – «Югославія, моя батьківщина» Ґорана Войновича та «Її тіло та інші сторони» Кармен Марії Мачадо. Одна – це спогади про дитинство, втрату батька, подорож в пошуках його і себе. Інша – це короткі історії про жінок, про їхні стани, почуття, дії.
 
Обидві книжки зовсім не можна читати запоєм, бо тоді втрачається кожна ніжна зернинка, яка ховається у маленькому розділі. Треба відкладати, бо ці зернинки розбурхують якісь старі спогади та думки, яким вже зовсім не приділяла уваги. У  тих думках, які виринають, і є основна цінність.
 
 
Оксана Зьобро,
керівниця відділу PR & Marketing
 
Така вже специфіка моєї роботи, що книжки я читаю задовго до моменту, коли їх видаємо. І у той момент ані з ними не сфотографуєшся, ані напишеш про них, щоб не спойлерити нові видання. Так і цього місяця я читала книжки, яким ще тільки доведеться стати повноцінними виданнями. І це дуже захопливо. Але не втратила нагоди перечитати і вже видане. Зокрема, «Маленькі історії Великих Людей. Марі Кюрі» Ізабель Томас у перекладі Дзвінки Завалій та з ілюстраціями Анке Векман. Я величезна фанатка цієї серії, тим паче що незабаром у ній вийде історія Фріди Кало. А всі, хто знають мене, знають, наскільки та близька і цікава мені. Але зараз не про Фріду, а про Кюрі. Мені б дуже хотілося, щоб дітлахи знали якомога більше про науковиць і науковців, винахідниць і винахідників. І особливо про Кюрі. Її історія, так просто і красномовно  написана і зображена в цій невеличкій книжечці, вражає до самого серця та зачіпає всіма можливими гачечками так, що обов’язково хочеться дізнатися ще і ще, продовжувати занурюватися у її життя і досягнення. А це, як на мене, найкращий показник чудової біографічної книжки для дітей.
 
І раз я вже ділюся враженнями від прочитаного, то не можу не сказати кілька слів про «Амадоку» Софії Андрухович. І хоча прочитала я її кілька місяців тому, відкласти і переключитися повністю на щось нове не можу. Раз за разом повертаюся до неї. «Амадока» розбирала мене на шматки, давала відчуття цілісності, цінності, інтригувала, боліла, зачаровувала, заплутувала, додавала горизонтів. Це дуже об'ємний і в сенсі обсягу, і в сенсі змісту та глибини роман. Це історія про пам'ять і зникання, забуття і віднаходження себе та інших, про травми, як особисті, так і колективні, про почуття провини, не лише як про тягар, а й як про індикатор людяності в нас, і, звісно, про любов, як серцевину всього. Для мене цей роман про тут і зараз, про той досвід, який ми проживаємо останні роки, та який неможливо зрозуміти і відчути вповні, якщо відрізати від себе минуле – Другу світову війну, Голокост чи сталінські репресії 30-х років. Бо так чи інакше історія – це частина нашого шляху, і озирання на неї не примха, а часто жорстка необхідність, без якої пазли світу навколо не скласти.
 
 
Андрій Овчарук,
керівник київського представництва
 
Першою книжку Бел Кауфман «Вгору сходами, що ведуть униз» прочитала моя мама, яка все життя працює вчителькою у сільській школі. Я вже багато років не бачив, щоб вона щось читала не по роботі, а для себе.
 
Мої дідусь і бабуся були вчителями, батьки – вчителі, тітки і дядько – вчителі, ми із сестрою теж закінчили педагогічні ВУЗи. Може тому історія молодої вчительки так мене зачепила.
 
Бел Кауфман вдалося надзвичайно тонко передати атмосферу шкільного життя. З одного боку – безкінечна навала директив, наказів, розпоряджень, вимог, а з іншого – щире бажання зацікавити дітей навчанням.
 
Читайте, і нехай це стане для вас викликом.
 
 
Тетяна Засядько,
HR manager
 
Я належу до «запійних» читачів, тож карантин для мене є хорошим часом для внормування такого графіку. Запланувала собі читати не менше 100 сторінок щодня. Поки що все йде непогано – вже прочитано 5 книжок. Спочатку обирала хаотично, проте потім таки вирішила скласти список того, що точно потрібно для карантинного читання.
 
Зараз читаю книгу Генрі Марша «Історії про життя, смерть і нейрохірургію». Відомий нейрохірург ділиться різними історіями з власної практики, не завжди щасливими, ба більше – майже завжди невеселими з боку власних переживань. Нам завжди видається, що головне в лікареві – його професіоналізм. І це так. Проте, чи задумуємось ми, що в той момент, коли лікар має давати раду нам, з нашими емоціями, болями, почуттями і станами, він не може абсолютно відключати свої емоції, почуття, переживання та спогади? Книга змушує багато чого переоцінити, будучи пацієнтом. Бути лікарем – дуже непросто. Бути чесним лікарем, який не боїться визнавати своїх помилок, – то тяжка ноша. Вся книга про чесність, бажання залишатись людиною в надскладних ситуаціях і вміти надати правильну допомогу не лише тому, хто на операційному столі, а й тому хто, очікує за дверима операційної. І складно сказати, з ким тяжче.  Дуже актуально в цей час розуміти такі банально прості речі і бачити в лікарях не лише тих, хто мусить лікувати, а і тих, хто так само може хворіти та, особливо, переживати.
 
У кожній книзі для себе обов'язково обираю улюблену фразу. Серед опису діагнозів, станів, процедур і операцій, вибрати було непросто. Проте вона знайшлася швидко: «Життя без надії безнадійно важке, але в кінці надія може нас так легко пошити в дурні». Тож, будьмо розсудливими, бережімо себе і читаймо правильне.
 
 
Альона Олійник,
дизайнерка
 
«Лев і Пташка» Маріанни Дюбюк – маленька книжка-картинка про велику дружбу. Прості, але дуже милі та ніжні ілюстрації (в редакції виступали сльозки, коли ми дивились її перший раз) і такий же простий, але наділений сенсами текст зможе показати маленькій дитині, що дружба може існувати між велиииииким Левом та тендітною пташкою. Навіть на відстані вони зберегли дружбу, тому що відстань не має жодного значення, коли є теплі почуття.
 
З книжки Марія Мачадо «її тіло та інші сторони» я поки що прочитала декілька оповідань, але можу сказати, що прочитаю і решту. Вони дуже інтимні, про відчуття того, як бути жінкою в абсолютно різних аспектах. Мене вразило, що в оповіданні «Інвентаризація» в США оголошують карантин через епідемію, і героїня їде подалі від вірусу до кордону штату Мен, де знайомиться з багатьма людьми, які тікають далі, за межі кордону – до Канади, залишаючись у неї на день, тиждень або місяці. Її будиночок на межі — це ніби пункт відпочинку перед далеким шляхом.
 
І нарешті я знайшла час дочитати «Щоденник Бріджит Джонс» Гелен Філдінґ, тим паче, що скоро у «Видавництві Старого Лева» вийде продовження. Для мене дуже цікавий формат тексту: роман написаний у вигляді щоденника, де новий розділ – новий місяць, а кожна нова глава – новий день у житті Бріджит, який починається з підрахунку ваги, калорій, випитого алкоголю, викурених сигарет, дзвінків до/від її коханого. Смішна і легка книжка водночас змушує задуматись, що в житті є головним, а що — другорядним; до чого варто поставитись серйозно, а що — пропустити повз і посміятись над тим.
 
 
Ігор Федоришин,
керівник відділу логістики
 
«Загублений острів» – це репортажі Наталки Гуменюк з Криму, емоційні історії звичайних непересічних людей, що в умовах окупації знаходять в собі сили боротися, реально протистояти беззаконню влади. В той же час це – розповіді про життя проукраїнських активістів, кримських татар, людей, чий життєвий уклад змінила геополітична катастрофа і політичні переслідування.
 
Книга надихає, дає приклад того, як доводиться відстоювати людські права перед авторитарною владою, не складати рук і просто жити звичним життям, в яке насильно увірвалася політична буря. Рекомендую всім, комі болять рани Криму і кому не байдуже повсякденне життя півострова протягом п’яти років окупації.
 
 
Оля Ренн,
відповідальна редакторка і кураторка серій
 
По-перше, я люблю Нью-Йорк. По-друге, я люблю смішні книжки. По-третє, я люблю дорослі ілюстровані книжки для читання. Книжка «Моцарт 2.0» Доржа Бату, яку ми от-от видамо, виявилася дієвим засобом проти карантинної меланхолії і тривожності. Моцарт, той що Вольфганг Амадеус, реінкарнувався в Нью-Йорку, але зовсім не для того, щоб грати якісь нові стилі музики, а для того, щоб зустріти важливих для нього людей, більше зрозуміти життя і, звісно ж, щоб підкорити сучасний музичний світ своєю віртуозною грою!
 
Ще перед початком роботи над книжкою мені випало побувати у Відні, і Дорж просто витягнув з мене обіцянку, що я зайду в дім Моцарта. Мене вразив той дім: подивитися з вікна «очима Моцарта», послухати його музику саме там, в домі, де він жив, творив, розважався (іноді досить пікантно), де росли його діти, де відбувалися усі ці вечірки, які він так любив. Дорж Бату, переселивши Моцарта до Нью-Йорка, вклинив у розповідь безліч цікавих реальних фактів про композитора, і це мені в книжці сподобалося чи не найбільше. А ще було класно дивитися всі ці відео, на які ведуть qr-коди, і на власні очі бачити, де відбуваються описані в творі події. Це так ніби автор розказує секретики твору тобі і тільки тобі!
 
Ця книжка нагадала мені американську комедію, яку вмикаєш, щоб розслабитися і забути про всі свої проблеми, відволіктися, трохи посміятися і закусити це все попкорном. Тому: попкорн з супермаркета, мікрохвильовка і «Моцарт 2.0» – декілька карантинних вечорів точно будуть затишні!
 
 
Іван Федечко,
керівник відділу авторського права
 
«Художник хиткого світу» Кадзуо Ішіґуро – перша прочитана мною книжка у час карантину. Попередньою книгою був роман австралійського письменника Ричарда Фленегана «Вузька стежка на далеку північ». Перехід до читання від однієї книги до іншої був дуже приємний. Ричард Фленеган у своєму творі, завдяки історії японського наглядача у таборі для військовополонених, який повернувся додому, частково зачіпає ситуацію в Японії після Другої світової війни. А роман «Художник хиткого світу» дозволяє ще краще зрозуміти повоєнні переживання та клопоти багатьох японців.
 
Головний персонаж твору – художник Оно Масудзі. Він не малює вже декілька років і відмовляється показувати свої картини навіть онукові. Його учитель-сансей колись розповідав йому про важливість зображати красу хиткого світу, ту якої завтра не існуватиме. На превеликий жаль для пана Оно, втіленням цієї краси виявились квартали і вулиці його рідного міста, понівечені і розбиті, як і його будинок, його сім‘я і загалом його життя, руками війни. Нове покоління співвітчизників пана Оно всіма силами взялось за відбудову держави, відкинувши і засудивши вчинки попередників. Чи означає це, що через зміну поглядів суспільства Оно повинен відректися від усього, у що вірив і для чого працював, не покладаючи рук, усе життя, від того, у чому досягнув успіху та визнання? Відповідь на це запитання герой шукає у спогадах подій та розмов свого минулого, не раз на хвильку затримавшись на Мості Сумнівів.
 
Твір написаний у тому ж темпі, що і написаний пізніше відоміший роман Кадзуо Ішіґуро «Залишок дня». Немає швидкого перебігу подій, але мені книжка видалась досить динамічною. Частинка за частинкою читач отримує розповіді з минулого головного героя у вигляді його спогадів, міркувань чи відтворення розмов. І ці пазли, перемішані в часі і просторі, як і оповідач, вводять в оману читача такими фразами як «не впевнений, чи саме такими словами тоді говорив». Повна картинка складається майже наприкінці роману.  Варто відзначити, наскільки майстерно автор поєднує між собою ці пазли в логічний хід думок головного героя. Це дає можливість, читаючи книгу, мандрувати з паном Оно вулицями його міста, не виходячи з дому в час карантину.
 
 
Оксана Антонів,
літературна редакторка, кураторка напрямку нон-фікшн
 
Свої карантинні будні згладжую читанням і перечитуванням книжок. Повірте, це наймиліше заняття серед цього пандемічного хаосу, неспокою, робочих і домашніх клопотів.
 
Серед останніх прочитаних – «Ніжність» французького письменника і сценариста Девіда Фоенкіноса. Тонка, розмірена і добре прописана художня оповідь про життя Наталі – жінки, в якої одного дня раптом – а так буває – гине коханий чоловік під час пробіжки. Відтоді життя головної героїні застигає, а далі…. А далі відбувається повернення до життя в якийсь трохи дивовижний і несподіваний для усіх, і для самої Наталі, звісно ж, спосіб. У цій книжці ніжність стає для когось відкриттям самого себе, для когось – відправною точкою, тим подихом на повні груди, з якого починається новий відлік, а краще – нове життя.
 
Цей роман про кохання і втрату, а ще про несподівані відкриття… якусь магію, через яку автор хотів, мабуть, сказати, що не все буває втрачено, а жити треба. І книжка ця якраз із тих, яку варто дочитати до останніх абзаців, щоб цю магію відчути.
 
 
Любомир Серняк,
керівник відділу B2B продажу
 
Чесно кажучи, я й не сподівався, що під час карантину читатиму більше, ніж зазвичай. Так зрештою і сталось. Книги обирав такі, щоб атмосфера подарувала максимальну можливість абстрагуватись, і, на щастя, не прогадав.
 
Кадзуо Ішіґуро «Художник хиткого світу». Для мене кожна нова книжка Ішіґуро – це особливе передчуття, інколи навіть хочеться якийсь час із ним походити перед тим, як почати прочитання. І я не бачу особливого сенсу переповідати сюжет, скажу тільки, що після останньої сторінки роману захочеться сісти на кухні з близькими людьми та обговорити всі ті питання, які виринають у вас у голові, наприклад, чи варто таврувати людей, які «працювали в ім‘я того, у що вірили, і зробили все, що могли»?
 
Кетіль Бйорнстад «До музики» – книжка-відкриття для мене, не думав, що так переживатиму за головних героїв роману (не відчував такого вже досить давно). Тут є все: від амбіцій та успіху молодих музикантів до їхніх слабкостей, любовей та скелетів у шафах. А на фоні тече могутня скандинавська ріка, яка все пам‘ятає і ще багато чого зможе нам розповісти у другій частині книги.
 
Софія Андрухович «Амадока» – хто замовляв інтелектуальний конструктор? Пінзель, Меретин, Сковорода, Домонтович-Петров, Зеров, радянські репресії, Рильський, Фітільов-Хвильовий, розстріляне відродження, трагедія євреїв, війна на Донбасі, національна пам‘ять і пам‘ять зрештою особиста, яка шукає своє коріння десь далеко на дні «неіснуючого» озера. Це справді великий роман, який я (ми) так довго чекали.
 
 
 
 
Вам може бути цікаво
Ернест і Скотт. Уривок із книги «Свято, яке завжди з тобою»
Маленька історія одного життя: Марі Кюрі
Старий Лев розкриває «Таємницю старого Лами»
Мандрівки місцями письменників: «Меморіальна квартира родини Косачів» у Києві
Для когось небо стало пухнастим…
Передпродаж книги Доржа Бату «Таємниця Старого Лами»!
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати