Сергій Плохій про книгу Михайла Винницького «Український Майдан, російська війна»
25.03.2021
Сергій Плохій, історик, професор української історії в Гарвардському університеті, розповідає про книгу Михайла Винницького «Український Майдан, російська війна. Хроніка та аналіз Революції Гідності», яка нещодавно вийшла друком у «Видавництві Старого Лева».
***
Здійснення революції
«Нічого насправді не відбулося, аж доки про це не напишуть», — писала в одному з творів Вірджинія Вулф. Книжка Михайла Винницького — свідчення того, що українська Революція Гідності, або Євромайдан, дійсно відбулася. Активний учасник протестів на Майдані наприкінці 2013 та на початку 2014 року, автор почав описувати їх спочатку «у режимі реального часу» в проникливих дописах у фейсбуці, а продовжив — у цій книжці, яка поєднує свідчення очевидця та їхнє тлумачення соціологом із західною освітою.
Михайло Винницький виявив себе як активіст та старанний аналітик задовго до протестів на Майдані. Будучи ще студентом бакалаврату у Канаді, в останні місяці існування Радянського Союзу він брав участь у програмі обміну з Дніпропетровським університетом і ще тоді причепив синьо-жовтий український національний прапор до вікна свого гуртожитку; це була перша публічна демонстрація українського національного прапора у місті, яке не стиратиме сліди радянської спадщини на символічному рівні ще протягом чверті століття. 2016 року, після Революції Гідності, це місто прийняло коротшу форму своєї назви — «Дніпро», видаливши з неї посилання на українського комуністичного лідера Григорія Петровського, а Дніпропетровську область 2019 року перейменували на Січеславську, що відображає козацьке минуле регіону. Така революційна з огляду на символічне значення назв зміна вимагала багато часу — цю думку Винницький як аналітик та науковець озвучує у своєму викладі подій Революції Гідності.
Окрім бакалаврату в Канаді та короткого перебування студентом по обміну в Україні, в академічній біографії автора є два ступені від Кембриджського університету: перший — ступінь магістра з соціології та політики модерних суспільств, другий — ступінь доктора філософії з економічної соціології. Михайло Винницький переїхав в Україну 2003 року, має досвід викладання в університеті «Києво-Могилянська академія». Постійний дописувач Kyiv Post та інших українських ЗМІ, у цій книзі він пропонує унікальний погляд на революційні події, в яких сам брав участь.
Автор як активіст і коментатор у першій частині книжки розповідає про події, що привели київський Майдан 2013 року до його політичної перемоги у лютому 2014-го. Результатом цієї перемоги стало усунення від влади Віктора Януковича після масових вбивств протестувальників. Далі відбулося російське вторгнення та анексія Криму, захоплення Донбасу і затяжна війна у цьому регіоні, яка триває досі. Винницький відтворює голоси революції, цитуючи власні статті у фейсбуці та дописи своїх друзів і знайомих. Ці дописи вплетені в авторську реконструкцію подій, оскільки сформувалися з обох боків революційних барикад.
Винницький завжди вказує, на чиєму боці він був і є — на боці Революції. Він і досі бере участь в інформаційній війні, що почалася 2013 року, і відкидає дуже поширене на Заході твердження, що російська агресія проти України була спровокована НАТО, та виступає проти зображення українців простими жертвами геополітичної боротьби інших гравців. Автор наголошує на місцевих передумовах українських подій, планах їхніх учасників, і спростовує думку про те, що більшість протестувальників були ідеологічними націоналістами.
Головним завданням другої частини книжки є осмислення подій Революції Гідності, а не їх переповідання чи коментування. Тут постає ключове питання: чи можна визначити Майдан та його наслідки революцією? Оскільки автор відповідає ствердно, то потрібно визначити тип цієї революції. В обох частинах книжки Винницький зосереджує увагу на місцевих агентах революційних змін, обговорює ширше значення їхніх дій та аналізує їх з допомогою основних західних текстів про суть та різноманіття революцій.
Як і багато видань (зокрема й в Україні) попереднього століття про феномен революції, ця книжка починається з цитати Володимира Леніна. Але, на відміну від книг, які стали знаменитими в період Радянського Союзу та холодної війни, і автори яких намагалися розвинути ідеї батька російської революції або легітимізувати з їхньою допомогою власні погляди, ця відкидає авторитет Леніна і прагне накреслити новий курс. Якщо для Леніна революція означала насамперед класову боротьбу та зміни у політичній структурі, то для Винницького — це нові ідеї, пробуджені до життя революційними змінами. Головним авторитетом тут є не Теда Скочпол, яка зосереджує увагу на трансформації суспільної та класової структур, а Ганна Арендт з акцентом на значенні ідей, що призводять до революції і надалі формуються нею.
Винницький поділяє визначення Арендт про те, що революція — це акт насильства, учасниками якого править пафос новизни. Автор не є прихильником насильницьких методів революційної боротьби і вважає їх трагічними та дуже небажаними. Це стає очевидним з опису подій на Майдані та дуже емоційного опису тих однокласників його дітей, у кого батьки загинули під час війни. Але Михайло Винницький вітає інші віхи революції, ідентифіковані Арендт, коли впізнає їх в українських подіях. Йдеться про бажання «утворити абсолютно іншу форму правління, сформувати нову політичну націю, де звільнення від гноблення спрямоване щонайменше на запровадження свободи». Він стверджує, що революція перебуває у процесі досягнення цих цілей — події на Майдані були лише початком.
Автор трактує Революцію Гідності як три революції в одній: національну, буржуазну — з огляду на зміни в економічному та соціальному устрої, та поняттєву, або персоналістичну. На відміну від Володимира Винниченка, одного з лідерів Української революції 1917 року, який описував власний досвід як відродження нації, Винницький, активіст «неочоленої» революції, демонструє неоднозначність у визначенні серйозних зрушень на Майдані, називаючи їх і відродженням, і народженням. На його думку, ця революція стала наслідком тривалого процесу українського націєтворення, що мав під собою регіональну основу. Нова українська нація є багатоетнічною та багатомовною, наче клас у київській школі, де вчаться діти Михайла Винницького. Національна солідарність на Майдані дозволяє порівняти українську революцію з американською* і допомагає пояснити, чому після повстання 2014 року не запанував терор, який інший теоретик, Крейн Брінтон, визначив як одну з ознак справжньої революції.
Якщо і є якийсь аспект у аналізі Винницького, що наближений до мислення Скочпол і нагадує про Леніна, то це визначення української революції як «буржуазної». Автор відзначає важливу роль українського підприємницького класу, який повстав проти «неофеодальної» пострадянської моделі політичного правління, втіленої у дедалі авторитарнішому режимі Віктора Януковича. Винницький вважає, що українці не лише пішли шляхом великих революцій минулого, а й зробили новий внесок. Він стверджує, що ця революція є передумовою до створення того економічного та соціального лібералізму, який так і не становився в Європі через традиційне там домінування соціалістичних ідей. Автор проводить паралель з американською революцією, яка, як і українська, відбулася на географічній периферії Західного світу і створила нові ідеї, що потім змінили його центр.
Третій аспект Революції Гідності, на думку Винницького, має мало або й нічого спільного з основними історичними революціями. Він асоціюється із суто українським розумінням терміна «гідність», який, на відміну від англійського або французького, ґрунтується не на ідеї зрівнювання індивідів з різним суспільним статусом, а на розумінні особою «своєї громадянської цінності та громадянської відповідальності». Для Винницького це є однією з ознак «персоналізму», що виник на європейській арені й визначений як «світогляд, який підкреслює центральне місце особистості у суспільстві». Поставивши персоналізм, а не індивідуалізм у центр свого дискурсу, українська революція, на думку Винницького, не лише дистанціювалася від революцій доби Просвітництва з їхніми «індивідуалістичними» цінностями, а й принесла нові цінності у світ, який прагне змінити.
Винницький стверджує, що Революція Гідності відкриває шлях новому набору ідей, що змінять світ, і тому до неї слід ставитися так само, як і до американської, французької та російської революцій.
Він порівнює ідеї та цінності Революції Гідності з тими, що офіційно проголошені Європейським Союзом. Якщо ЄС прагне применшити значення націй та національного суверенітету, Революція Гідності підкреслює їхню важливість; вона протиставляє орієнтацію ЄС на соціал-демократичні моделі економічного устрою програмі економічного лібералізму, а європейський «індивідуалізм» — «персоналістичному» розумінню гідності.
Є різні способи інтерпретації характерних рис української революції, що визначені у цій книжці. Традиційна відповідь в орієнталістській традиції полягатиме в тому, що Україна відстає, намагається догнати Західну та Центральну Європу, де національні та буржуазні революції вже давно завершилися. З цього погляду «постмодерне» прагнення перевершити старі європейські революції просто надягає хоробру маску на «домодерну» ідентичність України, яка не дає їй струсити із себе традиційний колективізм і прийняти індивідуалізм, що зробив Європу такою успішною.
Важливість цієї книжки в тому, що вона відкидає таке традиційне мислення і шукає інших шляхів пояснення «неєвропейських» рис проєвропейської революції в Україні. Наголос Винницького на новизні її ідей відповідає «пафосу новизни», який Ганна Арендт визначила як показник справжньої революції — революції, що триває, принаймні поки Революція Гідності ще не виконала своїх обіцянок. Але якщо вірити Вірджинії Вулф, нічого не відбувається, доки про це не напишуть; отже, написання текстів про революцію тотожне її творенню, а ця книжка — частина цього багатогранного процесу.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно