Річардас Ґавяліс про роман «Вільнюський покер»
Ґавяліс Річардас
14.09.2020
Тридцять років тому, в листопаді 1989 року, на світ з’явився «Вільнюський покер» Річардаса Ґавяліса. Найкращий і найславетніший роман цього автора. Промовистий твір про Систему, здається, розворушив усіх. У 2000-х, коли у світ вийшло третє видання роману «Вільнюський покер», Ґавяліс написав: «Десятиліття тому цей роман усім здавався студією вселенського убозтва та вселенського переслідування. Інші ж з насолодою чи жахом учитувалися в занадто одверті сторінки, сповнені еротики. Тоді я радісно спостерігав шаленіння різних мракобісів і святенників, що його спричинила ця книжка». Імовірно, відповіддю на це все стала надрукована у виданні «Література та мистецтво» 21-го квітня 1990-го року стаття Ґавяліса «Антидеміург, або Що це таке — “Вільнюський покер”». Це своєрідна інструкція до читання та розуміння «Вільнюського покера», яку варто пригадати, відзначаючи десятиріччя цього роману.
Юрате Чершкуте
Антидеміург, або Що це таке – «Вільнюський покер»
Більш як тридцять років минуло з появи «Ери помисливості» Наталі Саррот, але й досі та ера не скінчилась. Усе ще висуваються різні припущення, який має бути роман сьогодення — оте дивне, багато разів поховане і знову воскресле з мертвих творіння. Безперервно спалахують і знов згасають теорії, що пророкують загибель роману зокрема й літературі взагалі. Апологети невблаганного прогресу до хрипоти виголошують, що для нашого майбуття роман не потрібен. Флегматичні мислителі досить справедливо відрубують, що доти, доки людині буде цікаве її власне мислення, не зникне й мистецтво, матеріалом для якого є мова, — інакше кажучи, література. А отже, не щезне й роман.
Він нікуди й не зникає. Роман живучий, наче кіт, і, як кіт, має дев’ять життів.
Однак який він буде чи яким він мав би бути?
Тираж закінчився
Суттєве питання залишається незмінне: на що має перетворитись отой роман, що, наче дрозофіл, увесь час мутує, чи є хоч які позитивні критерії для його визначення, чи є там хоч яка реальна цілеспрямованість? Кожен відповідає на ці питання по-своєму, переважає чарівлива анархія. Навіть суворий Комітет Нобелівської премії став напрочуд толерантним: вручає свою премію то за чи не найреалістичніші опуси Солженіцина, то за чи не найпоетичніші видіння Маркеса.
Кожен письменник мимовільно прагне побути деміургом, створити якщо не весь світ, то принаймні модель світу. Проте старовинний деміург, оповідач-усезнайка, помер. У читача також є своя модель світу, і він не надто схильний покладатися на непроханих проповідників. Деміург помер — з цим погоджуються переважно всі. Деміург помер, хай живе...
Хто повинен жити?
Чи не дев’яносто відсотків романів усе ще пишуться по-старому, в універсальному стилі ХІХ століття, однак це вже годиться називати архаїкою. На бідних оповідачів, що й досі плетуть послідовний сюжет, точно знають деталі гардероба персонажів, здатні одразу вказати, які зуби персонажів як запломбовано, неминуче чигає погибель. Такі історії набагато цікавіше розповідають телевізійні серіали. А концептуальні чоловіки наполегливо вигадують велосипед, тобто створюють нові моделі роману. Отой вигадуваний велосипед повинен літати в повітрі й плавати під водою, виконувати функції космічного корабля та швидкісного комп’ютера, одначе його й досі називають велосипедом — інакше кажучи, романом.
Таке писання давним-давно заморили деміурга, оповідача-всезнайку, що може про всіх баяти в третій особі й послужливо пояснювати найдрібніші порухи душі персонажів. Нові романісти взагалі розчиняють, розсипають особистості персонажів або ж розкидають силу-силенну можливих варіантів долі персонажів. Тексти, що самі себе “осмислюють”, відмовляються розказувати конкретну історію, вони лише наважуються досліджувати процес створення тієї історії. Усемогутнє «я» сплітає дійсність, фантазії та сни, нахабно відмовляючись пояснювати, ким і чим же є оте «я». Роман узагалі не в змозі збагнути, що він таке, і, видно, не надто через це переймається, намагаючись побути всім, ким завгодно.
Уколошкавши оповідача-всезнайку, придушивши в собі замашки всемогутнього деміурга, письменники хапаються за рятівне «я». Не зосталось абсолютних істин, не зосталось одного погляду, кожне з кількох запропонованих письменником «я» бачило світ по-своєму, ті самі події складались увесь час по-іншому, воно бачило все інакші зв’язки між ними, причини та наслідки. Замість безапеляційного «так є», якому ніхто вже не хотів вірити, набуло чинності «я так уважаю» — з таким твердженням сперечатись неможливо. Ми живемо у світі, де кожен мислить усе інакше, тож нарешті почала створюватись і така література. Письменник, що вигукнув «так є», ризикує бути освистаним. «Так є» означає «такий мій світ», але читач, що вже нікому не вірить, одразу відрубує: а хто ти такий, що промовляєш од імені світу (чи Бога)? Залишається казати «я так вважаю». Я вважаю так, а ти вважай інакше. Я дозволяю тобі думати інакше. Я навіть хочу, щоб ти думав інакше, щоб посушив голову, щоб помислив. Здавалося, тріщать навіть самі засади ери помисливості. Вони їй-богу тріщали, але втрималися, збереглись. У всьому апофеозі «я» чогось бракувало. Різноманіття внутрішніх діалогів усе-таки не наважувалось переступити через чітку межу.
Деміург до останнього змагався за владу, долаючи навіть великі постаті. Фолкнер у романі приголомшливої сили «Шум і лють», здавалося, знищив дощенту палац деміурга. Ті самі події в глибині «я» персонажів переплелись і засяяли раптовим розмаїттям. Кожен внутрішній монолог, здавалось, наближував відповідь на суттєве питання, готував нас до новітнього пізнання. Дійшовши до самісінької межі, Фолкнер зупинився біля таємничих воріт, видно, не наважившись іти до кінця.
Отож деміург іще раз переміг. У вирішальну мить Фолкнерові забракло рішучості, і він звернув убік від таємничих воріт. В останній, четвертій, частині «Шуму й люті», криво посміхаючись, знову набув чинності деміург. Фолкнер дописав продиктовану деміургом четверту частину, віддав данину дивному переконанню, що хтось знає, як усе є «насправді». «Так є» або «такий мій світ». На жаль (або слава Богу), жоден письменник не знає, який мій світ. Він лише знає те, що сам думає про те уявлення про світ.
Навіть Фолкнеру чогось забракло. Відчуваючи це, мученики пера й надалі терпляче й безнадійно винаходять велосипед. Макс Фріш і його однодумці заходились розплутувати всі можливі й неможливі варіанти долі персонажів. Вони розкладали нуднуватий пасьянс: скажімо, що було так; а може, так; а мабуть, ще інак; скажімо, Ґантенбайн, а може, аж ніяк не він; скажімо...Одначе сила варіантів не врятовувала. Деміург і тут сидів на своєму троні, усе впорядковував і регулював. Щоправда від нього було забрано право оголошувати один безпомилковий вирок, проте залишено можливість кидати гральні кістки. Або так, або сяк, або ще інак. Або — або. Здавалося, свободу нібито й здобуто, підступну межу переступлено. На жаль, ця свобода була удаваною. Обравши один варіант (або — або!), до цього часу дрімливий деміург знову здобув усі свої права. Замість одного великого світу він одержав багато маленьких світиків, однак у них він і надалі царював.
А біля таємничих воріт юрмилися цілі натовпи серйозних чоловіків на чолі з Роб-Ґрійє та Бютором, що до хрипоти повторювали: «Не так! Ні, не так! І знову не так!». Вони люто роздирали деміургове тіло, боролися з ним найвигадливішими способами, безперестанку тріумфально здіймаючи руки й вигукуючи: «Деміург помер!». Проте кожен такий тріумф, як з’ясовувалось, був оманливий. Оплетений граматичними та семантичними вузлами, здається, уже геть придушений, деміург знову виплутувався, знущально поглядаючи на гомінку юрбу, що мітингує біля таємничих воріт.
Здавалося, ніхто не переступить потаємної межі. Деміург, закатований і розтерзаний, опльований і упосліджений, усе одно царював. З ним ніхто не рахувався, з нього всі знущались, а він царював. Його владу проголошували нечинною, доводили, що він ніякий не монарх, а він і далі собі царював.
І тільки одна людина тихесенько ввійшла в таємничі ворота, спокійно роззирнулася й оголосила всім, що ж там за ними. На жаль, вона не забажала йти далі. Вона навіть не захотіла продовжувати писати. Вона взагалі не захотіла далі жити — написала коротенький рапорт про те, що ж вона знайшла за таємничими ворітьми, і попрощалася з нами на віки вічні. Ту людину звали Рюноске Акутоґава.
Він пішов далі за всіх, не горлопанив на літературній біржі, проголошуючи курс своїх акцій. Він просто написав коротенький рапорт і відступив. Напевно, він учинив неправильно. У ці знаменні часи якщо хочеш, щоб тебе почули, треба репетувати голосніше за інших. Акутаґава прикінчив деміурга одним точним ударом — оповіданням «У хащах». Він збагнув одну звичайнісіньку річ: якщо ти не можеш сказати: «Так є», якщо в літературі може існувати лише «я так уважаю», то єдиний природний шлях — дозволити всім учасникам подій узяти слово, показати «я так уважаю» кожного.
Увага: показати «я так уважаю» кожного і взагалі не запрошувати на сцену деміурга, бо його нема й не може бути. Це ж, по суті, так просто: потрібно лише збагнути, що у світі події не відбуваються АБО так, АБО сяк, АБО ще інак. У світі все відбувається І так, І сяк, І інак — по-різному водночас. І не може бути ніякого деміурга, який промовляв би останнє незаперечне слово, ставив би останню вирішальну крапку. Оповідання «У хащах» написане послідовно й досконало. У хащах того оповідання кілька персонажів оповідають всі події весь час інакше. Вони не інтерпретують тих самих фактів — кожен оповідає про геть різні події, спільним є тільки результат. Та найголовніше — Акутаґава навіть не збирається писати «найоб’єктивнішої» частини, впускати в оповідання деміурга-всезнайку. Його нема й не може бути. Ніхто не знає й не може знати, як усе було «насправді».
Отже, деміург усе-таки помер?
Указівка, як його прикінчити, була надзвичайно ясна. Акутаґава, може, навіть сам того не бажаючи, голосно запитав: хто вам сказав, що, шукаючи новий роман, треба винаходити деміурга? Роман має бути не велосипедом, не літаком, не комп’ютером. Він має бути змінний, як сам світ. У пустелі він має перетворюватись на ящірку, під водою — на рибу, а в піднебессі — на птаха. На жаль, сам Акутаґава романів не писав, а його вказівок ніхто не послухав. Не слухати його змушували дуже прості аргументи, приблизно такі:
«Мистецтво так чи так віддзеркалює світ, а у світі діє логіка Арістотеля. У ньому не може бути й так, і сяк, і ще інак одночасно. Честь і хвала Акутаґаві, що він підняв повний алогізм до мистецьких висот. Однак це унікальний випадок. Це не може бути методом. Не можна обґрунтовувати літературу логічним нонсенсом. Світові події — стабільні. Якщо вони стались — змінитись уже не можуть. Ми можемо лише інтерпретувати факти, а самі ж факти — незаперечні.
Заждіть, заждіть, тільки не кваптеся!
Забудьте на якийсь час літературні теорії, концепції роману та іншу вивчену мудрість. Подумайте самі: чи ми можемо казати, що в цьому житті ми щось «знаємо»? Що в нашому світі означає вислів «я це знаю»? Припустімо, ви все «знаєте» про свого друга. Звідки все це знання? Ви бачили його конкретні вчинки самі, тож це ви й справді знаєте? Але ж це неправда! Ви знаєте лише те, що з тих учинків зрозуміли. Ще точніше — знаєте лише те, що з того розуміння пригадуєте. Ви знаєте не вчинки того свого друга, а тільки спогади свого розуміння. І навіть це туманне знаття охоплює лише ті події, у яких брали участь ви самі.
А таких меншість.
У більшості подій ви не брали участі. Про них розповідали інші. Сам ваш друг, знайомі і незнайомі люди. Так уже є: світ ми найчастіше осягаємо за сумішшю оповідей інших людей. Неважко вірити фактам, якщо всі кажуть те саме. А якщо кожен розказує все інакше й інакше? Але чи він і справді каже правду? Хто з оповідачів, які суперечать одне одному, правий? Хоч-не-хоч ви починаєте міркувати й оцінювати. Ви довіряєте чи не довіряєте оповідачеві.
Однак ні на кого ви не можете покладатись абсолютно. Якщо ви не деміург, ви не можете ні беззастережно відкидати, ні абсолютно підтверджувати жодну з версій. Вони існують усі заразом, одночасно: І те, І се, І ще таке.
Тільки так і може бути, бо логіка людського світу — не арістотелівська.
У ньому немає ні чистого «так», ні чистого «ні». Ми живемо саме в такому світі, але, щойно взявши в руки роман, чомусь шукаємо деміурга, який проголошує «насправді було так».
Заради Бога — забудьте деміурга. Його нема, він помер.
Жодні факти — не незаперечні.
Скажімо, ваш друг помер од раку. Хто це підтверджує? Два онкологи й один патологоанатом. Проте вони не боги, вони могли помилитись. Цілком можливо, що вашого друга отруїла його жінка-істеричка. Ви давно це підозрювали, ви можете знайти чимало підтверджень. Ви ще раз усе продумуєте, знаходите все нові й нові аргументи. Тож як усе-таки все було? Які ті «незаперечні» факти? Вони не незаперечні, вони багатогранні. Упертий логік усе одно буде стверджувати, що було АБО так, АБО отак. Однак це відати напевно може лише Господь Бог — звісно, якщо він існує. А ви (я, ти, ота зеленоока, ті галасливі хлопці за вікном) не можете вірити жодним АБО — АБО. У світі є І — І. Ваш друг помер І від раку, І був отруєний. Ви не можете, не маєте права відкинути жодної можливості. Можете лише вірити одній з них більше, іншій — менше. Та обидві існують паралельно, одночасно. Оберіть якусь одну, і ви у млі ока станете деміургом, а насправді лише ошукаєте себе.
Невільно вбивати різні варіанти! У такому світі ми живемо, такі годиться писати й романи.
Річардас Ґавяліс. Фото - Nijolės Gavelienės
Деміург помер. Жоден оповідач у романі не є всезнайкою. Кожен розповідає ту саму історію по-іншому, суперечливо, зовсім неузгоджено. Ні, вони не захищають і не прикрашають себе, вони свідомо не брешуть. Такий роман був би наче судовий процес, у якому всі свідки викручуються, а суддя повинен усе-таки віднайти істину.
Мабуть, кожен роман — це суд реальності, проте на цьому суді свідки не брешуть. Просто в кожного своя правда. А поєднання тих суперечливих, неузгоджених істин і є роман.
Це не теоретичний і не теоретично скомпонований висновок. Його продиктувало щонайреальніше життя. Мабуть, в інших містах, в інших країнах світ можна зобразити простіше й гармонійніше.
Однак вільнюський роман можна написати тільки так.
Щоб зрозуміти це, треба народитись у Вільнюсі. Треба принаймні тридцять років прожити у Вселенській Сраці.
У Вселенській Сраці панує похмура монголоїдна містика, тут не діють не лише арістотелівська, але й багатозначна рейхенбахівська логіка. Тут ніщо не ясне, ніщо не реальне. Тут змінюється все: біографії людей, історії народів, навіть щоденні події. Усе, що стається у Вільнюсі, ніколи не стається чітко та однозначно. У Вільнюсі обвалюється понтонний міст через річку Вілію, в льодяну воду падають десятки чи сотні людей, вони вже не вертаються додому, їх уже немає, проте, через тиждень погортавши звіти смертностей у клініках, ви не знайдете в них жодного потопельника. Ніхто не втонув, тільки несподівано збільшилась кількість померлих од запалення легень. Мине ще рік чи два, і все залишиться остаточно нез’ясованим: були потопельники чи їх не було, обвалився міст чи не обвалився. Залишиться нез’ясованим, чи взагалі коли-небудь існував цей понтонний міст.
У Вільнюсі може бути спалено десять тисяч справ КДБ, і зостанеться нез’ясованим, чи взагалі були вироки трійки НКВС, чи ті десятки тисяч людей і справді були вивезені у Сибір, чи ті люди взагалі існували. Їх нібито й не було. Однак вони все ж таки були. Отже, існували чи не існували? Не існували, звісно, не існували, кажуть найофіційніші установи, грізно вимахуючи гербовими печатками. Існували, присягаємось усіма святими, що існували, шепочуть тисячі безіменних тіней, що пахнуть вогкою землею.
Який висновок можна зробити? Один-єдиний: І існували, І не існували — усе паралельно, одночасно.
Про Вільнюс неможливо написати за допомогою деміурга-всезнайки, бо про Вільнюс ніхто нічого достеменно не знає. Вільнюський роман може бути лише плутаним і неоднозначним покером. За столом, де грають у покер, можна тільки припускати, ризикувати й обманювати інших гравців. Але неможливо знати, які карти в інших.
Якщо будеш знати карти інших, не залишиться самого покера — коли всі карти відомі, ти можеш лише розкладати пасьянс. А жоден пасьянс не відобразить реальності.
Видно, такий світ існує не тільки у Вільнюсі. Те саме вхопив Маркес у своїй реальності. У романі «Сто років самотності» є такий епізод: одної моторошної ночі в Макондо розстріляли декілька сотень людей, а вже наступного ранку ніхто цього не пригадує. Ніхто про це не говорить, ніхто не хоче це визнати. Щезли навіть трупи, ті сотні людей зникли без сліду, можна засумніватися, чи вони взагалі існували. Отже, існували чи не існували? Розстріляли їх чи не не розстріляли. Розстріляли, але не розстріляли. І розстріляли, І не розстріляли.
У Макондо, що його вгадав Маркес, також грають у вільнюський покер.
У вільнюський покер грають багато де. Можна навіть уважати, що в нашому безумному світі вільнюський покер — найпоширеніша, мабуть, навіть єдина справжня гра.
Роман має старатись описати вільнюський покер. Нема жодної події, яка була б справжня на всі сто відсотків. Такий має бути й роман. Він не має охопити всю дійсність, проте може принаймні підкреслити суттєву її якість — суперечливу багатогранність. Роман не має казати: «Було так», не має казати: «Було так, або сяк, або ще інак». Роман має казати коротко та ясно, так, як у людському житті: «Було і так, і сяк, і ще інак — по-різному одночасно, паралельно».
Річардас Ґавяліс, «Література та мистецтво», 21 квітня 1990 року
Переклад – Володислав Журба
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно