П'ять українських новинок Книжкового Арсеналу
22.05.2019
З 22 по 26 травня у Києві відбудеться Міжнародний фестиваль "Книжковий Арсенал". Серед сотень новинок будуть й твори українських письменників. Про деякі з них ‒ далі.
Анастасія Герасімова, BBC Україна
Максим Гах "Прогулюючись пустелею"
Видавництво Жупанського
Збірка оповідань Максима Гаха вийшла у серії "Альтернатива", в чому вже міститься підказка для читача. Так, актор поки що маловідомий, ще й пише у жанрі абсурдистської фантастики. Але чому б не спробувати?
Раптом ще комусь вдасться урізноманітнити коло українських авторів, що намагаються пробитися крізь власне ж захоплення Кінгом чи Сіммонсом.
Вже після кількох оповідань збірки стає зрозуміло, що нам хоче сказати письменник: світ ‒ це не те, чим нам здається. Гаху подобається несподівано й карколомно змінювати плин сюжету.
Інколи, як в оповіданні "Гіперборея", це дивує і дещо бентежить, а от у "Фестивальній" навпаки ‒ пасує атмосфері раптового колективного божевілля. "Теракотова вежа" та "Наприклад, завтра" вигідно вирізняють з поміж інших текстів. Помітно, що література жаху в обгортці ретро дається автору краще, ніж намагання філософськи осмислити місце людини у безмежжі Всесвіту.
Уважний читач неодмінно помітить, що окремою любов'ю письменника користуються львівські тролейбуси. У Гаха цей вид громадського транспорту неабияк демонізується. Це вам не веселі пісеньки про старенький трамвай.
"Прогулюючись пустелею" вийшла збіркою різноплановою як за стилістикою, так і за якістю виконання творів. Автору є куди рости, головне зрозуміти, в якому напрямку.
Олег Сенцов "Жизня"
Видавництво Старого Лева
Автобіографія, яка, маємо надію, отримає продовження, ставши мемуарами, того, який "жодного разу не змовчав, коли хтось когось намагався принизити".
Олег Сенцов ‒ не хештег, не збірний образ політв'язня. Це справжня людина, яка мала життя до ув'язнення в Росії. Власне, книжка про це й нагадує.
Сенцов пише лаконічно, так часто роблять літературні дебютанти, щоб не загубитися у власних думках, або автори, які тримаються за суть сказаного, а не за мовні прикраси.
Більшість оповідань зосереджено на дитинстві, коли щастя народжується з набору солдатиків чи іграшки на пульті керування. Проте Сенцов пише не лише про світло безтурботності, а й про перші втрати, розчарування, жорстокість, яку кожен з нас має у собі, але вчиться, чи ні, контролювати та придушувати.
"Жизня" ‒ про маму, собаку, тверезого тата, друзів, які занапастили своє життя через алкоголь, булінг у школі, витримку і народження головних життєвих принципів автора.
"Я не хочу бути повільним, не хочу нікуди не поспішати. Я ніколи не хочу думати про те, який вигляд маю збоку. Хочу, щоб мене переповнювало", ‒ слова людини, за життя якої варто боротися далі.
Анатолій Дністровий "Б-52"
Академія
Структурування полегшує сприйняття світу. Наприклад, ми знаємо, що в Україні є люди "з 90-х", хіпстери, ватники ‒ тобто ті чи інші верстви суспільства, з якими хочеш не хочеш, але маєш жити та миритися. Класифікації можуть базуватися на різних підходах і критеріях. Анатолій Дністровий бере за лінію розмежування Революцію Гідності.
У його романі "Б-52" йдеться про людину "доєвромайданну" ‒ успішного, заможного топ-менеджера, аналітика Мирослава Шефера. Йому сорок років, чи трохи більше. Мирослав ‒ переконаний противник шлюбу, пестун матусі й тітки, улюбленець шефа. І все б нічого, але Шефер з юності марить літературою.
Його стосунки з жінками стають основою для п'єс, а дійсність все більше нагадує низку пригод, які рано чи пізно теж ляжуть на папір.
"У багатих свої забаганки", ‒ скаже читач десь на половині книжки. Проте автор приготував для головного персонажа випробування нещасливим коханням із затятою лівачкою Варею, втрату роботи, муки творчості та візит батьків без попередження.
Все це вкупі витримати важко. Здоров'я Шефера дає збій. Чи використає чоловік свій другий шанс? Дністровому йдеться не про це. Висновок роману, що звучить як вирок сьогоденню, буде в останньому реченні.
Треба віддати належне майстерності автора, після останньої сторінки твір набуває більшої глибини.
Катерина Бабкіна "Мій дід танцював краще за всіх"
Комора
Грамотно вивірений текст на предмет тем, що розхитують українське суспільство й хвилюють, гіпотетично, кожного читача. Добра й щира книжка для тих, хто хоче від літератури емоцій, а не експериментів.
"Мій дід танцював краще за всіх" можна назвати романом в оповіданнях. Його сюжет поділений на окремі історії родин Лілічки, Ніни, Лесі, Діми та Міши ‒ шкільних друзів, чиє дитинство припало десь на 1990-ті. Щоправда, був ще й Саша, але він не пройшов перевірку людяністю.
Часопростір книжки ‒ шлях, яким крокувала нелюбов разом із двоюрідною бабцею Лесі, чи який долала маленька Ніна на несподівану зустріч із власним батьком, й той, яким поверталися з війни, тікали від голоду, просто йшли до себе… Чи не вся історія України, чи не повний перелік горя й щастя, які здатна витримати людина, ‒ все на сторінках книжки Катерини Бабкіної.
Коли актор торкається суспільно важливих тем, важко не зірватися на пафос чи моралізаторство, особливо у фіналі, бо у ньому ж має бути розв'язка. Та коли твір закінчується розмовою підлітків, все зайве відпадає само собою, залишається лише усмішка і віра в те, що дивитися вперед, "хоча ж ніколи нічого не можна там побачити, ні вгадати, ні виторгувати звідти ніяке знання", плекаючи у собі найкраще, ‒ єдиний правильний план на майбутнє.
Володимир Рафєєнко "Мондеґрін. Пісні про смерть і любов"
Meridian Czernowitz
За правилами дегустації, смакування починається з найлегших вин. Чим далі ‒ тим якість і градус збільшуються.
Якщо застосувати цей принцип до нашої добірки, то роман Рафєєнка буде витриманим портвейном ‒ напоєм, процес споживання якого є окремою насолодою. Чистий, без домішок постмодернізм роману Рафєєнка нагадує читачеві, якою ерудицією, мовною майстерністю може і повинен володіти письменник.
Алюзії на Кафку, як і символіка Кобилячої голови, ‒ найлегше, що є у тексті "Мондеґріну". Читайте уважніше, не лінуйтеся відмовлятися від буквальності у сприйнятті написаного, саме завдяки такому підходу книжка Рафєєнка розкривається тонким гумором, іронією і тугою. Власне, останньої у творі багато, адже її головний персонаж, як і сам автор, переживає вигнання з дому, з міста Z.
Габрієль Габинський, викладач етики, через війну змушений переїхати до Києва. Він вивчає українську, прагне кохання, намагається знайти шпарину в ірреальності навколишнього світу.
По суті Габа ‒ людина-помилка, зайвий у суспільстві, яке виштовхує із себе тих, хто незручно нагадує про необхідність взаємоповаги, прийняття альтернативних поглядів на події, які давно заштамповані медіа та "експертами".
Влучний і мудрий ‒ "Мондеґрін" набагато більше про любов, ніж про смерть. Хоча, там, де перша, завжди є й друга.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно