0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
Правила життя Генрі Марша
Генрі Марш – провідний британський нейрохірург, один із засновників першої в Україні приватної нейрохірургічної клініки «Міжнародний центр нейрохірургії» (2001).  Уперше він відвідав Україну 1992 року. Тоді він і сам не міг подумати, що пов’яже з нею професійне життя. У своїй книжці «Історії про життя, смерть і нейрохірургію» – щоденнику поразок і перемог – без будь-яких прикрас Марш намагається відшукати тонку межу між жорстокою правдою і правом на останню надію, між професійною відстороненістю та щирим співчуттям.  У книжці ви знайдете чимало принципів та життєвих засад Генрі Марша, які сформували його як особистість та як лікаря.
 
У тілі лікаря
 
Хірурги повинні завжди говорити правду, але майже ніколи не мають права позбавляти надії.
 
Життя нейрохірурга ніколи не буває нудним і може стати надзвичайно успішним, але за це доведеться сплатити високу ціну.
 
Наступна операція не мусила бути успішною лише тому, що я так хотів, або тому, що попередня була невдалою.
 
Нейрохірург має звикнути до того, що він руйнує людські життя, допускає помилки. Але все одно не можна звикнути до ціни, яку треба за це платити.
 
Щоби вчити молодого хірурга, треба набагато більше сили й нервів, ніж робити операції самому.
 
Усі хірурги почуваються незручно, оперуючи колег.
 
Неспокійні та сердиті родичі – тягар, який повинен уміти нести кожний лікар.
 
Дуже легко бути співчутливим до хворих, за лікування яких ти не несеш відповідальності. 
 
Як усі хірурги, все, що я хочу – це оперувати.
 
Лікарі страждають недостатньо.
 
Моя цінність як лікаря визначається лише цінністю життя інших людей.
 
Лікарі мають бути підзвітними, позаяк будь-яка влада псує. Мають бути скарги і позови, комісії, покарання і компенсації. З іншого боку, якщо ви не приховуєте, а визнаєте свої помилки, коли вони стаються, якщо пацієнти та їхні родичі бачать, що ви тяжко переживаєте через те, що сталося, ви можете, якщо вам пощастить, отримати цінний дарунок – прощення.
 
Одна з гірких нейрохірургічних істин: ти можеш мати добрі результати, виконуючи складні операції, тільки якщо ти багато практикуєш, а це означає, що ти робитимеш купу помилок, лишаючи за собою шлейф скалічених пацієнтів.
 
 
Мистецтво нейрохірургії
 
Щоразу, коли починається операція, моя хвороблива нерішучість зникає.
 
Чим більше я набуваю досвіду, тим важливішим мені здається елемент фортуни.
 
Я дотепер не втратив того наївного ентузіазму, з яким дивився на першу в житті операцію на аневризмі. Я відчуваю себе середньовічним лицарем, що сідлає коня, вирушаючи на пошуки казкового чудовиська.
 
За всі роки роботи з мікроскопом він став продовженням мого тіла. Застосовуючи його, маю враження, що це я сам вповзаю в голову пацієнта, а мікроінструменти – це кінчики моїх пальців.
 
Через кровотечу не видно нічого, і ти маєш оперувати, покладаючись на інтуїцію, як пілот, що загубився в хмарах, поки не знайдеш, звідки кровить.
 
Я дивлюся в операційний мікроскоп, просуваючись крізь білу м’яку речовину мозку в пошуках пухлини. Саму ідею того, що мій відсмоктувач рухається поміж думками, емоціями та мисленням і що пам’ять, мрії і почуття складаються з желе, досить важко сприйняти.
 
Лікарі часто люблять казати про медицину як про «мистецтво і науку». Я вважаю ці розмови скоріше претензійними і кажу, що займаюся ремеслом.
 
У тілі пацієнта 
 
Хотілось би думати, що якщо постійно бачиш багато страждання і болю, то все це, можливо, омине тебе самого, але, на жаль, це не так.
 
Часами ми обговорюємо з колегами-нейрохірургами, що б ми, ті, хто не має жодних ілюзій з приводу ефективності лікування, робили, якби у нас була виявлена злоякісна пухлина мозку. Я зазвичай відповідаю, що в мене буде достатньо сили вкоротити собі віку, але ніколи не знаєш, як поведешся в ситуації, доки вона не настане.
 
Поволі старіючи, я більше не можу заперечувати факт, що створений з тої самої плоті й крові, як і мої пацієнти.
 
Як і більшості людей, мені властиво уникати думок про власну смерть, але я сподіваюсь на швидкий кінець від інфаркту або інсульту, бажано уві сні.
 
 
Коли єдине, що лишається, – довіритися
 
Коли ми потрапляємо з хворобою до лікарні, зі страхом за власну долю, в очікуванні ризикованої операції, ми мусимо як мінімум довіряти своїм лікарям, інакше життя було б нестерпним.
 
Не дивно, що ми намагаємось подолати свій страх, наділяючи наших лікарів надприродними якостями. Якщо операція пройшла успішно, то хірург – герой, якщо ж ні – злочинець.
 
Просто немислимо припустити, що хірург, який вас оперуватиме, не має достатньо професіоналізму, набагато легше просто сліпо довіритись йому.
 
Хворі та їхні родини втрачають почуття реальності і починають думати, що процес лікування може тривати вічно, кінець ніколи не настане, смерть можна постійно відкладати.
 
Вдячні пацієнти мають бути забудькуватими
 
Мені не подобається мати розмови з хворими в день операції. Я не хочу зайвий раз бачити їхні емоції та переляк і не хочу, щоб вони побачили, що я також переживаю.
 
Я не люблю повідомляти хворих про те, що їх операція скасовується в останній момент – так само, як ненавиджу казати хворим, що у них рак і вони помруть.
 
Я ненавиджу повідомляти пацієнтам і їхнім родичам погані новини в умовах, коли всі тебе чують, відмежовані тільки тонкою перегородкою.
 
Це так важко – сказати своєму пацієнту, що вже нічого більше не можна зробити, надії нема і надійшов час помирати.
 
Коли я вимушений повідомити страшні речі, я ніколи не знаю наперед, якою буде реакція. Хворі мені після цього не телефонують, аби сказати: «Містере Марш, мені дуже сподобалось, в який спосіб ви сказали мені, що я помру» або «Містере Марш, ви – козел».
 
Ви можете сказати, що операція пройшла успішно, бо хворого виписали з лікарні, та якщо б ви побачили цих пацієнтів через декілька років – а я часто маю таку нагоду – ви б зрозуміли, що операція була величезною помилкою.
 
 
Легше оперувати пацієнта, якому сказали, що операція страшенно складна і ніяких гарантій немає, відчуваєш бодай не таку жахливу відповідальність за результат.
 
Всі пацієнти дуже вдячні одразу після операції, але, якщо прояви вдячності тривають, це значить, що вони не одужали і вважають, що ми їм ще будемо потрібні.
 
Найкращий наш успіх – це коли хворі повертаються додому, до свого життя і більше ніколи нас не потребують.
 
 
Вам може бути цікаво
3 книги про комунікацію з дітьми
Що буде, якщо ви скажете так або ні, – уривок з книжки «Велика магія» Елізабет Ґілберт
Комплект з двох книжок "Книга мого роду"
Найновіші книжки про їжу 2018-2019 років
Даруємо знижку на книжку тижня: «Велика магія» Елізабет Ґілберт!
Недільні читання. Уривок із книги Арундаті Рой «Міністерство граничного щастя»
stary_lev Стежити
дописів читачів