Перекладач Андрій Маслюх про «Ноктюрни» Кадзуо Ішіґуро
Маслюх Андрій
20.02.2021
Нещодавно українською побачила світ нова книга Нобелівського лауреата Кадзуо Ішіґуро «Ноктюрни. П’ять історій про музику та смеркання» — збірка з п’яти оповідань, вишуканих, динамічних, пов’язаних між собою одним із основних персонажів — музикою. Переклав книгу Андрій Маслюх, і ось що перекладач пише про «Ноктюрни»:
***
Якщо говорити про перекладені за кілька останніх років книжки, то мені якось щастило на гучні дебюти: «Самотність простих чисел» — перший роман Паоло Джордано (й одразу — найпрестижніша італійська премія Strega), «Бог Дрібниць» — перший роман Арундаті Рой (і відразу — Man Booker Prize), «Лінкольн у бардо» — дебют Джорджа Сондерса, визнаного майстра короткої форми, як романіста (ще один Booker). «Ноктюрни» Кадзуо Ішіґуро — це теж дебют, але, порівняно з Сондерсом, обернений: перша збірка оповідань після шести романів, «п’ять історій про музику та смеркання».
В якомусь інтерв’ю автор говорив, що задумав цю збірку цілісною, мало не такою собі музичною п’єсою у п’яти частинах. Починається усе з Італії: молодий музикант із Польщі, Ян, випадково зустрічає на площі Сан-Марко у Венеції кумира своєї матері — американського співака Тоні Ґарднера, і ось вони вже пливуть у гондолі під вікна палаццо, де зупинився Ґарднер з дружиною, щоб заспівати тій серенаду — «усе як належиться, на венеційський манір». Дорогою назад Ян дізнається, що це остання спільна мандрівка подружжя перед розлученням. У другому оповіданні, «За будь-якої погоди» — воно таке трохи трагікомічне, сміх крізь сльози, направду, — ми вже в Лондоні, де головному героєві доводиться «перетворитися» на собаку, щоб виправити вчинену помилку. Третє, «Молверн-Гіллз», переносить нас у Герефордшир — мальовничий горбистий край на заході Англії, куди приїхав на літо молодий музикант з Лондона; там він допомагає своїй сестрі у сімейному кафе, пише нові пісні, а ще — знайомиться з парою швейцарських туристів, які, виявляється, теж музиканти і дають йому чимало поживи для роздумів. Перекладаючи четверте оповідання — власне, «Ноктюрн», — я добряче насміявся. У ньому знову з’являється персонаж з першого оповідання — дружина Тоні Ґарднера, Лінді. У фешенебельному готелі в Беверлі-Гіллз вона оговтується після пластичної операції, зустрічає там «невизнаного генія», саксофоніста, який теж щойно переніс таку ж операцію, і починаються пригоди, внаслідок яких статуетка, якою мають наступного дня нагородити «Найкращого музиканта року», опиняється у… смаженій індичці. У п’ятому оповіданні коло замикається і ми повертаємося до Італії: тут молодий і дуже обдарований віолончеліст зі Східної Європи зустрічає американку середнього віку, яка називає себе віртуозом і дає йому уроки, хоч сама не торкалася до інструмента вже з чверть століття, не менше.
Об’єднують ці оповідання не лише теми музики і смеркання в найрізноманітніших сенсах цього слова (до речі, багато подій тут відбувається у темну пору доби, і навряд чи це просто збіг). Ще їх пронизує наскрізь така собі гіркувата і водночас солодка меланхолія. Для багатьох персонажів «Ноктюрнів» музика — це високий і великою мірою недосяжний ідеал, і зіткнення з реальним життям дається їм нелегко. Один із них каже про це так: «…сам же я йду вгору такими інтервалами, які начебто й зіграти неможливо, а потім тримаю ту солодку, неймовірно ніжну, високу сі-бемоль... Як на мене, там є відтінки, вираження пристрасних прагнень і жалю, яких вам чути раніше ще не доводилося».
Думаю, кожен, хто перекладає Ішіґуро, певної миті ловить себе на тому, що перекладати письменника, який пише такою відточеною, естетично досконалою мовою, де немає жодного зайвого речення, жодного зайвого слова, — це справжня насолода. Я — не виняток. Сподіваюся, належно оцінять цю книжку і читачі.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно