Пам’ятати не можна забути. 5 романів про нашу історію
Луцюк Анна
22.04.2020
Колективна та індивідуальна пам’ять формують із нас цілісних людей, фіксують належність до певного народу чи роду. Забуття позбавляє цих зв’язків і розмежовує. Ми багато що витісняємо зі свідомості, але навіть якщо історія не структурована, навіть якщо її не зафіксували і не проговорили, вона однаково кидає тінь на життя і дії. Останні роки в українській літературі піднято цілі пласти подій і згадано десятки постатей, які довгий час були за бортом нашої пам’яті. Здається, ми доросли до відповідальності за минуле, готові згадувати і пам’ятати, як би старанно не забували наші предки, своє і їхнє. Не можна, щоб привиди минулого визначали наше майбутнє, але треба їх знати поіменно. Хтось чи щось (міста, місця, світлини) завжди бережуть те, що ставалося, і рано чи пізно доведеться зчитати та записати, щоб існувати далі. Власне про це наступні книжки, тут чергуються документальні факти й поетичні відступи, голоси вигаданих і реальних персонажів.
Софія Андрухович, «Амадока»
Над романом «Амадока» Софія Андрухович працювала 6 років, попри складну структуру і тему, понад 800 сторінок читаються плавно і швидко. Софія дуже обережно веде читача підземними тунелями, чужими історіями і лабіринтами пам’яті. Подекуди ти боїшся загубитися, як і персонажі, тримаєшся за деталі, чужі спогади. Важливо зафіксувати у пам’яті кожен момент, бо нічого випадкового тут нема. Авторка нанизує метафори і події одна на одну та вдало поєднує три теми, три частини роману у згусток часу, який не рухається лінійно. АТО, Голокост, Сталінські репресії — взаємопов’язані трагедії, що лишають по собі видимі і невидимі шрами на обличчях міст і людей.
Амадока – «найбільше озеро Европи, якого немає» – збирає біля своїх уявних берегів головних героїв із різних періодів української історії. Згадуване ще у працях Геродота і позначене на багатьох стародавніх картах на території України, воно безслідно зникло, але ми потребуємо відтворювати історію, яка зберігається у різних людей як частини розбитого горнятка. Навіть коли вдасться склеїти докупи, воно протікатиме, чи може є любов, яка здатна склеїти і залатати тріщини й ущелини?
Петро Яценко, «Магнетизм»
«Коли ти виїжджаєш з міста в останньому потягу, місто зникає за тобою», перетворюється на стару картину, забувається. Гайка виїхала з Донецька влітку 2014-го. Вона робить прикраси у стилі стімпанк, зчитує історії, доторкнувшись до металу, і знає, що говорить куля, перш ніж вцілити.
Всі відчувають пам’ять, що лишається на поверхнях міста, але чути по-справжньому не можуть. Історія тисне і нависає однаково над тими, хто вибирає свідомо чи несвідомо забуття, і тими, хто готовий пам’ятати. Гайка опиняється в Києві, який то приймає її, то відштовхує, халепи чергуються зі щасливими випадками. У тексті є трохи спогадів із дев’яностих і вони перегукуються зі спогадами зі згаданих нижче романів Оксани Луцишиної і Павла Коробчука, бо, виявляється, несуттєво в якому українському містечку ти був на початку Незалежності, у той час всі ми вчилися виживати.
У новому місці до героїні заговорили будинки. Інколи місця розкажуть набагато більше, ніж підручники чи люди, було б кому слухати. «Тільки чи зможе хтось почути її історію?»
Оксана Луцишина, «Іван і Феба»
Життя у провінційному Ужгороді, тусовки у Львові, Революція на граніті в Києві і виклики тодішнього часу — у романі Оксани Луцишиної «Іван і Феба» відтворені важливі моменти недавньої історії. Як і в попередній книжці, головний герой від чогось втікає, але тут втеча від проблем є втечею від самого себе. Іван не з тих, хто готовий боротися, зазвичай він мовчки погоджується із несправедливістю і пливе за течією. Любові, яка його рятуватиме, тут немає, всі учасники книжки ніби поруч, в одному просторі, але розмежовані власними секретами, натомість персонажі з «Амадоки» набагато ближчі між собою, вони діляться фрагментами своїх історій і весь час знаходяться поруч, навіть якщо розділені часовими, культурними чи світоглядними кордонами.
Одна з ключових тез у романі про те, що життя не можна відкладати на потім, бо воно з часом згіркне як парфуми «Красная Москва». І висновок нереалізованої поетки Феби, що від віршів часто більше користі, ніж від паперових сосисок, приготованих для чоловіка, нагадує, що жити треба із пристрастю, в унісон зі своїми мріями і потребами.
Павло Коробчук, «Ключові клапани»
Це книжка про чотирьох друзів із музичної школи і досвіди, які їм прийшлося здобувати останні 27 років. Героям випало дорослішати одночасно з Україною, визначатися: чи вони зануряться у революції і війну, чи обійдуть їх. Але 90-х, з постійними відключеннями світла, вимушеними поїздками на заробітки, святковими стравами з єдиного доступного інгредієнту — картоплі, уникнути не вдалося нікому, і Павло дуже точно змальовує цей період. Основні події відбуваються в Білій Церкві, але не важливо, яке місто автор обрав тлом, кожен, хто пам’ятає цей період, впізнає своє. Роздовбаність життів і доріг поєднувалася з хаосом довкола.
Свобода звалилася раптово — нею захлиналися, губилися у наркотиках і комп’ютерних іграх, переступали межі і не завжди знаходили зворотній шлях. Основний мотив — це рух по спіралі, герої повторюють долі своїх батьків, такі ж розгублені і розхристані на зламі часу. Але це покоління, на відміну від попереднього, вже хоче пізнавати світ, а не прибирати його.
Таня Малярчук, «Забуття»
Людське життя — корм для часу-кита, він заковтує, перемелює, і більшість безслідно зникає. Героїня (письменниця і наша сучасниця) досліджує втрачену пам’ять і намагається відшукати себе, пробує згадати забуте, яке сталося не з нею і сотню років назад. Роман складається із двох частин: історія жінки й історія В’ячеслава Липинського, з яким вона якимось чином переплетена у спіралі часу: вони народилися в один день з різницею у сотню років і були в містечках одне одного.
Виявляється, цього цілком достатньо, щоб зрозуміти людину і відчути відповідальність, витягнути із забуття на сторінки художньої книжки, де стерто межі між вигадками і фактами. Читач вірить у їхнє реальне знайомство: архівів, старих газет і відвідання місць, де жив Липинський, достатньо, щоб оживити його і свою історії.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно