0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
«Моцарт із Лемберга»: уривок із роману Богдана Коломійчука
У центрі роману «Моцарт із Лемберга» Богдана Коломійчука — молодший син геніального композитора Вольфганга Амадея Моцарта, Франц Ксавер. Попри успадкований талант, Франц не досяг батькової слави, але життя його було сповнене пристрасті, інтриг та пригод. А доля — тісно пов’язана зі Львовом, тодішнім Лембергом.
 
Щоб більше дізнатися про цей роман, читайте уривок з книжки.
 
***
Розділ V
Мсьє Відок
Мюнхен, вересень 1820 року
 
Після концерту публіка не поспішала залишати театр. Люди продовжували обмінюватися враженнями, сидячи на своїх місцях в залі, прогулюючись у театральному фойє, хоча більша частина слухачів усе ж таки вийшла назовні й згромадилася на площі перед Баварською Оперою. Вечір був приємний: призахідне сонце спадало на будівлі й міські дерева м’яким лагідним світлом, а прохолодний осінній вітерець, що прогулювався вулицями, не давав можливості надміру нагріти їх.
 
У театрі щойно закінчився фортеп’янний концерт Моцарта із Лемберга, як називала Франца тутешня преса. Щоправда, не лише тутешня. За останні роки він чимало виступав у Берліні, Варшаві, Данціґу, Парижі та навіть у російських містах, і
всюди газетярі й критики писали, що Галіція може пишатися, адже не кожному краю пощастило гостити в себе нащадка генія. Франц також тішився. У кожному місті до його послуг були найкращі музичні зали, куди приходила найвишуканіша публіка. Фредерік Альтман не збрехав… Раз на півроку Франц отримував від нього листа, в якому той чітко розписував, де й коли той мусить відіграти концерти. Альтман навіть резервував для нього покої в готелях і додавав до свого листа квитки на диліжанси. Все, що залишалося Моцартові з Лемберга, — це зосередитися на музиці та якнайкраще виконувати її перед своєю щоразу новою публікою.
 
Щоправда, критики доволі стримано писали про його композиторський хист. Віддаючи належне його майстерності як піаніста (Франц часто виконував твори Моцарта-батька, фортеп’янні речиталі Сальєрі чи, наприклад, рондо маестро Йоганна Гуммеля), вони зазначали, що публіка чекає дещо більшого від сина неперевершеного генія. Як писала французька «Le Figaro», «…цьому, без сумніву, талановитому галицькому віденцю мало бути просто добрим піаністом чи цікавим композитором. Йому слід бути щонайменше Богом музики, який змусить публіку йому поклонятися. Так, як свого часу поклонялися великому Моцарту…»
 
Франц не зважав на ці ущипливі зауваження критиків. По-перше, тому, що не вважав це справедливою оцінкою своєї творчості. Хто вони, ті писаки? Що вони тямлять у музиці? Чи хтось із них створив бодай одну мелодію?.. По-друге, хвилювання впливали на нього, як недуга: тремтіли руки, думки розліталися і він довго не міг зосередитися за інструментом. Тому Франц просто перебігав очима газетні публікації, не заглиблюючись у зміст.
 
Та зовсім уникнути хвилювання не вдавалося. І причиною неспокою були листи від Жозефіни. Він отримував їх коли-не-коли в різних містах і, прочитавши, виходив з дому й подовгу блукав вулицями. Минуло багато часу, відколи вони бачились востаннє, а листи цієї жінки до нього досі були наповнені теплом та ніжністю: «Щовечора, любий Франце, я молюся за тебе. Молюся й пригадую водночас, які на дотик твої руки, як звучить твій голос і сміх. Я прошу Бога, аби ти якнайшвидше повернувся живим та здоровим до Лемберга. Де на тебе чекає принаймні одне любляче серце…» Та іноді в листах пані Кавалькабо прочитувався розпач: «Я знаю, що винна перед тобою, мій найдорожчий Моцарте. Винна в тому, що не зуміла стримати свого почуття до тебе. Хтозна, як усе б склалося, якби ти ніколи не дізнався про нього. Можливо, ти б забув про мене й віднайшов щастя з іншою жінкою, достойною тебе, а найголовніше — вільною…»
 
Кожна така прогулянка закінчувалася тим, що Франц рішуче збирався вирушати до Галіції вже наступного дня. Проте, повернувшись до готелю, вкотре все як слід зважував. Повертатися, можливо, і є до кого, але нікуди. Відкладених грошей не вистачить на те, щоб придбати помешкання в Лемберзі. Та й належної слави він не здобув. Тієї, яка була б гідна імені Моцарта, і тієї, яка була б гідна Жозефіни… Франц сподівався, що всього от-от вдасться досягнути і продовжував гастролі.
 
Після сьогоднішнього концерту йому страшенно захотіло ся прогулятися Англійським садом*. Тому, якомога швидше залагодивши з конферансьє всі ділові питання, він вийшов з театру через чорний хід і, лишившись непоміченим для публіки, швидким кроком попрямував уперед.
 
За брамою саду опинився на алеї, що тягнулася уздовж Айсбаху**. На його трав’янистих берегах цього затишного вечора було доволі людно. Дітлахи пускали за течією іграшкові кораблики, а дорослі, вмостившись на простирадлах, гостились вином та наїдками. Спостерігаючи за першими і за другими, Франц не стримав усмішки. Йому й самому хотілося всістися десь поміж них і, ковтнувши вина, спостерігати за хвилями Айсбаху. Втома потроху розливалася по його тілу. Однак це була не та отруйна втома, від якої аж судомило. Це була радісна втома, що огортає млосним теплом і передує міцному глибокому сну.
 
Зненацька хтось його гукнув:
 
— Пане Моцарте!..
 
Стрепенувшись усім тілом, Франц озирнувся.
 
До нього наближалося двоє чоловіків. Один був високий і худорлявий, вбраний у дорогий редингот, інший — нижчого зросту, міцної тілобудови, одягнений скромніше. Високий доброзичливо усміхався, а його товариш був насупленим і підозріло дивився перед собою. Франц намагався уявити, що цим людям від нього потрібно.
 
— Пане Моцарте, — повторив високий чоловік і, знявши рукавичку, простягнув йому руку для привітання.
 
Той механічно її потиснув.
 
— Я князь Нікола Естергазі, — назвався незнайомець, — а це мій друг, детектив з Франції, мсьє Ежен Відок…
 
Франц стрепенувся вдруге. З ким йому точно не хотілося говорити після концерту в Мюнхені, то це з поліцейським…
 
І високий чоловік, який назвався Естергазі, продовжив:
 
— Даруйте, що перериваємо вашу прогулянку, пане Моцарте. Проте смію вас запевнити, що справа надзвичайно важлива…
 
Моцарт щосили намагався пригадати, де вже чув його ім’я. Нікола Естергазі… Раптова згадка його обпекла.
 
Аякже! Як він міг забути!
 
Згадка, однак, стосувалася не самого чоловіка, а його племінниці — Каролін. Перед очима Франца постав образ сімнадцятилітньої чорнявки, що незмінно відвідувала його концерти всюди, куди тільки могла дістатися.
 
Точніше, всюди, куди лиш могла переконати вирушити батьків, друзів або, вочевидь, свого дядька. Чи слухала вона його сьогодні в Баварській Опері? Навряд. Інакше підійшла б до нього, як завжди, після концерту і, безцеремонно ухопивши за руку, зазирнула би в очі й промовила щось на зразок «Magnifique! C’était magnifique!..».*** Хоча Францові було добре відомо, що Каролін насправді нудилась під час концертів. Вона хоч і була дівчиною освіченою, не надто розуміла його музику. Однак, на превеликий подив Франца, Каролін вподобала його самого.
 
Моцарт довгий час не міг збагнути, чому одна з найбагатших наречених Баварії та Австрії вибрала його.
 
Ззовні він був непоказним, музику його постійно критикували, порівнюючи з батьковою, гроші він мав, проте жодних великих статків не накопичив. А втім, Каролін не полишала відчайдушних спроб заволодіти його серцем. У своїх гримерках Франц знаходив коштовні подарунки та листівки з її палкими освідченнями, часом навіть віршованими. І дівчина зовсім не зважала, що про неї шепочуться у вищих колах і от-от насмішки стануть зовсім відвертими.
 
Що ж до самого Моцарта, то він бачив перед собою лише вередливе дівчисько, молодше за нього на цілих десять років. Він добре знав, що з таким самим завзяттям, як вона домагається його взаємності, Каролін випрошує в батька коштовності, в матері — нові вбрання, і в них обох — дозволу виїхати на кілька тижнів до Парижа чи Берліна. Тому Франц і почувався лише забаганкою, не доступнішою, ніж яка-небудь золота прикраса, що тільки посилювало дівочий азарт.
 
 
Зрештою, він здогадувався, чому Каролін не з’явилася на його концерт у Мюнхені. Попереднього разу, у Бреслау, вона дізналася адресу його готелю. Франц ледве зайшов до своїх покоїв, як хтось легенько постукав у двері. Він вже встиг зняти сюртука й розв’язував хустинку на шиї, тож мусив поспіхом приводити себе знову до ладу.
 
Постукали знову. Моцарт, не зважаючи на свій вигляд, швидко рушив до дверей і роздратовано їх прочинив. На порозі стояла Каролін. Її вбрання було мокрим від дощу, а бліді губи дрібно тремтіли. Певно, дівчина йшла сюди пішки й добряче змерзла.
 
— Ви? — здивувався Франц. — На Бога, чого ви тут?
 
— Дозвольте зайти, — тремтячим голосом попросила Каролін, — мені дуже зимно.
 
— Це буде непристойно, адже ви… — пробурмотів Моцарт, проте все-таки відступив убік.
 
— Дякую, — перебила його дівчина, заходячи в покої.
 
Францові не лишалося нічого іншого, як зачинити за нею двері, попередньо перевіривши, чи з коридору за ними не спостерігає покоївка. На щастя, в коридорі нікого не було.
 
Каролін зняла мокру накидку, капелюшок і стягла з себе липкі рукавички. Широко розплющеними очима вона дивилася на Франца, мовби вичікуючи. Губи її все ще тремтіли, тому найперше він узяв теплу вовняну ковдру й накинув їй на плечі. Дівчина вдячно усміхнулась і спробувала до нього притулитися, проте Франц її стримав.
 
— Вам не можна тут перебувати, — сказав він. — Що про нас подумають?
 
— Мені байдуже, — видихнула вона.
 
— Це легковажно, Каролін. Я, зрештою, також ціную свою репутацію…
 
Дівчину ці слова, схоже, боляче вразили. Вона трохи відступила від нього, проте погляду не зводила. Франц також дивився просто на неї. Дощ ніби змив з її обличчя всю дитячу примхливість. Натомість воно набуло щирості й жіночності.
 
— Хіба… я… не подобаюся вам? — запитала Каролін.
 
— Ради Бога! Звісно, що подобаєтеся. Ви така красуня!
 
Сказавши це, Франц не збрехав. Каролін мала прекрасні риси: акуратні щічки, карі очі, над якими тягнулися рівненькі темні брови, зґрабний носик і повні чутливі вуста. Тіло її також було прегарним: струнке, тонкостанне, з високими округлими персами.
 
— То чому ви мене відштовхуєте? — зі сльозами мовила вона. — Хіба ви не хотіли б… такої нареченої?
 
Дівчина затулила обличчя руками.
 
— Каролін, це жорстоко, але я… Я не кохаю вас.
 
Вона відвернулася.
 
— Моє серце не вільне, — продовжив він.
 
— То чому вона не поряд із вами? — різко повернувшись до нього, скрикнула дівчина. — Чому не супроводжує вас у подорожах?
 
— Бо не все так просто.
 
— Вона вам відмовила?
 
— Ні.
 
— Ага, здається, я розумію… — на вустах дівчини з’явилася іронічна посмішка. — Вона заміжня, так?
 
Моцарт не відповів.
 
— Вона заміжня і ваша любов гріховна! — закричала Каролін. — І ви смієте говорити мені про пристойність, Франце?
 
Той скипів:
 
— Смію нагадати, дорога панно, що це не я, а ви переслідуєте мене по всій Європі! Це ви щойно увірвалися в мою кімнату і влаштували тут цю виставу…
 
 
— Виставу? — зойкнула дівчина. — Я кохаю вас!
 
Моцарту забракло повітря. Скориставшись його мовчанкою, Каролін продовжила:
 
— Та, якій ви віддали своє серце і яка не схотіла пожертвувати ради вас усім, далеко… Вона ніколи не буде вашою! Вона належить і належатиме своєму чоловікові. А я тут, поруч… — в голосі її почулося схлипування. — Я поруч і належу вам цілковито.
 
— Ради Бога, — видавив з себе Моцарт, — припиніть це.
 
— Припинити що?
 
— Те, що ви… що ви… зараз робите! Мені цього не потрібно.
 
Обличчя Каролін запалало.
 
— Не потрібно? — пошепки повторила вона. — Я прийшла сюди, щоб віддати вам все, що маю, а вам цього не потрібно?..
 
— Каролін, я сказав вам правду. Лише пояснив… — Франц спробував її заспокоїти, проте марно.
 
— То йдіть до біса! — несподівано закричала дівчина і, здерши з плечей ковдру, якою той її накрив, пожбурила в нього з такою силою, що Франц з несподіванки гепнувся на підлогу, кумедно задерши ноги.
 
Дівчина вибігла з кімнати. Кілька секунд, все ще лежачи, Моцарт дослухався, як вона збігає донизу готельними сходами, а тоді підвівся й прочинив вікно. Крізь сіру дощову мжичку він побачив, як Каролін пробігла площею і зникла в алеях міського парку… — …саме тому ми й знайшли вас, — до свідомості Франца долинув голос Естергазі, який щойно завершив свою розповідь, — то що скажете? […]
 
* Англійський сад (нім. Englischer Garten) — міський парк у Мюнхені. Один з найдавніших і найгарніших в Європі.
** Айсбах (нім. Eisbach) — один з найдовших і найширших струмків,що течуть в Англійському саду.
*** «Прекрасно! Це було прекрасно!..» (фр.)
 
Вам може бути цікаво
«140 децибелів тиші». Уривок із книги
Ілларіон Павлюк: «Головна мета книжки показати, що добро існує»
Футорський Любомир
Ruby для дітей. Магічний вступ до програмування
Коли життя стає музикою, а музика – рікою
Заяць Ірина
stary_lev Стежити
дописів читачів