«Маламандер». Уривок із пригодницької книги Томаса Тейлора
Тейлор Томас
13.01.2021
«Маламандер» — перша книжка в серії «Легенди Морського Аду» британського дитячого письменника та ілюстратора Томаса Тейлора.
Хоча головному герою історії Герберту Лемону лише одинадцять років, він уже працює у столі знахідок готелю «Ґранд Наутілус». Одного разу перед ним постає особливе завдання: повернути не загублену річ — а дівчинку, яка вдерлася до його комірчини. Батьки Вайолет зникли дванадцять років тому, коли вона була ще немовлям. Герберт і Вайолет беруться відшукати хоч якісь зачіпки... що приводять їх до легенди про моторошного маламандера. Чи дійсно міфічний і страшний маламандер повернувся до Морського Аду?.. Дізнаєтеся у книзі, а ми ж поки пропонуємо почитати вам фрагмент з цієї фентезійної історії.
***
Розділ 7
Книжкова амбулаторія Аду
Щойно ми подалися звивистими вуличками Аду, як почало сніжити. Тільки не думайте, якщо це морський курорт взимку, то надворі сипле лапатий сніжок, як у сніговій кулі. Тут сніг схожий на рій крижаних бджіл, що жалять очі й норовлять залетіти в ніс.
— Тут завжди так зимно? — питає Вайолет, перекрикуючи вітер.
Я знизую плечима, чого їй, мабуть, не видно через моє мішкувате пальто. І це не зовсім моє пальто — як і Вайолет, я позичив його в столі знахідок. Звісно, я поставив відмітку у книзі записів.
Ми позапихали в кишені по гарячому камінчику з моєї пічки.
— Тут недалеко, — кричу я у відповідь, і ми починаємо підніматися вузенькими східцями, що ведуть углиб міста.
— Мені не видно, чи за нами стежать, — гукає Вайолет і озирається, — по такій погоді.
Я теж озираюся, і на мить мені здається, що там хтось є. Ми зупиняємось, мружачись від снігу. То чиясь тінь щойно припала до дверей? Кілька людей поспішають кудись проти вітру.
— Дурниці, — кажу я, мало не переконуючи себе.
— Ми так ще параноїками станемо.
Але я не перестаю позирати на готельну вежу, що досі видніється над дахами позаду нас. Цікаво, камералуна леді Кракен працює також і від денного світла?
Ми виходимо на площу, в самому центрі якої стоїть бронзова статуя дельфіна. Перейшовши площу, опиняємося перед великою вітриною, залитою теплим світлом. Звідти на нас косо поглядає щось страшне. Це — русалка-мавпа, така ж потворна, як малюнок на листівці. Вона сидить на великому, облущеному цирковому постаменті і вишкіряється на нас з-за старовинної чорної друкарської машинки.
— Вона справжня? — питає Вайолет.
— Ну… — я стенаю плечима. — Є справжня, а є справді справжня, чи не так?
— Книжкова амбулаторія Аду, — читає Вайолет намальовані літери на вітрині. Та не встигає вона ще щось сказати, як роздається ДЗЕНЬ — і двері крамниці відчиняються.
Високий вродливий чоловік з чорним, помережаним сивиною волоссям виходить з крамниці і піднімає комір свого піджака. Побачивши нас, він зупиняється, якусь мить зволікаючи. Здається, що чоловік от-от заговорить, та він лише злегка киває і йде площею геть.
— Це власник? — питає Вайолет. — У нього такий… книжковий вигляд.
— Не зовсім, — кажу. — Це Себастьян Вугорс. Ти, мабуть, чула про нього. Він — письменник і трохи місцева знаменитість. Але, як на мене, він надто високої про себе думки.
— Ти ж не наговорюєш на моїх гостей, правда, Гербі? — каже добре знайомий голос зі шотландським акцентом. Жінка з кучерявим рудим волоссям та в зеленій сукні визирає з-за дверей, кутаючись у шаль.
— Пробачте, місіс Ганнівер. Ми якраз до вас ішли, — кажу я і помічаю, як Вайолет досі якось дивно поглядає услід Себастьяну Вугорсу.
— Ну, тоді хутко заходьте всередину і зачиняйте за собою двері, — каже місіс Ганнівер. — Надворі так холодно, як на Нептуні.
Всередині крамниці палахкотить веселий вогник у каміні з чорного мармуру. Ми струшуємо з себе позичені пальта.
— Отож, Гербі Лемон. У моїй амбулаторії щось загубили? А це, мабуть, дівчинка, яка шукає свою згубу?
— Не зовсім, — кажу, простягаючи руки до вогню. — Це Вайолет. Вайолет, знайомся, це Дженні Ганнівер. Вона тут власниця.
Вайолет вітається, але якось відсторонено, вражено роззираючись по крамниці. Пам’ятаю те відчуття, коли я вперше опинився в книжковій амбулаторії Аду і побачив полиці з різнокольоровим кодуванням, що тягнулися від підлоги до самісінької стелі, прогинаючись під вагою найрізноманітніших книжок, поскладаних, схоже, без будь-якого порядку. Я також пам’ятаю книжку, яку тоді отримав, але це вже інша історія…
— О, Вайолет, — каже Дженні Ганнівер. — Бачу, ти сподобалась Ервіну.
Я дивлюся вниз, і справді — біля ніг Вайолет звивається амбулаторний кіт Ервін. Місіс Ганнівер бере цю купку сніжно-білого пуху з двома блакитно-крижаними очима собі на руки.
— Добрий знак. Котам завжди видніше.
— Що видніше? — питає Вайолет, погладжуючи кота по голівці.
Місіс Ганнівер лише всміхається.
— Вайолет хоче у вас дещо запитати, — кажу я, бо запала незручна мовчанка. — Чи, точніше, показати.
— А, так. — Вайолет запихає руку під светр і знімає через голову стрічку. — Ось це.
І вона простягає свою картку з русалкою-мавпою.
— То ти вже була тут раніше, — каже Дженні, вертячи листівку в руці.
Вайолет знизує плечима.
— Можливо. Мій тато письменник, тож, може, ви його знаєте? Його звуть Пітер Парма.
— Пітер? — Дженні кліпає. — Постривай, тебе звуть Вайолет Парма?
Вайолет киває.
— Ви… ви мене знаєте?
— Чи я тебе знаю? Не зовсім, але одного разу я тримала тебе на руках, коли ти була ще немовлям. Багато років тому.
— То, виходить, ви знаєте моїх батьків? — голос Вайолет підвищується від хвилювання. — А мою маму? Ви знали мою маму?
— Я її бачила; а це не одне і те ж. Твої батьки, як і багато хто, питали поради в моєї русалки-мавпи. А невдовзі після цього вони зникли безвісти.
Дженні розглядає листівку.
— Я так розумію, їм виписали рецепт на цю книжку?
— Мабуть, — кажу я. — Можете по коду сказати, що то за книжка?
— По коду? Ні, і не мрій, — місіс Ганнівер супиться. — Книжки постійно переміщуються, про що ти, Гербі, мав би вже знати.
— Постривайте, — Вайолет піднімає руку. — Я не розумію, як це місце працює. Схоже на крамницю, але звучить, ніби це щось інше. То що це таке? Бібліотека?
— Єдина і неповторна книжкова амбулаторія, — каже місіс Ганнівер, простягаючи назад листівку. — У бібліотеці ти береш яку хочеш книжку, тоді як у книгарні ти її купуєш. Але тут книжка обирає тебе сама.
— З допомогою… — Вайолет досі почувається невпевнено, — русалки-мавпи? Цієї штуки?
І вона показує на гротескну істоту, що сидить у вітрині. Її луската нижня частина тіла і згорблена волохата спина ззаду справляють химерне враження.
— А чом би тобі самій не дізнатися? — відповідає Дженні Ганнівер.
Розділ 8
У якому виписують книжку
— Але в мене немає грошей, — каже Вайолет.
Вона тепер стоїть спиною до вітрини. З-за своєї друкарської машинки на неї дивиться русалка-мавпа.
У лівій руці вона стискає високий, поточений міллю убогий циліндр, який простягає так, ніби просить милостині.
— Маєш, — кажу. — Пам’ятаєш? З готельного номера твоїх батьків?
Вайолет засовує руку в кишеню і витягає звідти іноземну монету, яку знайшла на шафі.
— Вона завиграшки могла належати тобі, — стенаю плечима.
— Але скільки це коштує? — допитується Вайолет.
Дженні Ганнівер усміхається.
— О, це вже цілком від тебе залежить. Люди, буває, по вінця напаковують циліндр грішми, перш ніж мавпа до них озветься. Тоді як іншим достатньо лиш торкнутися циліндра. Вкинь свою монетку, Вайолет. Це єдиний спосіб дізнатися.
Вайолет витягує руку і кидає монетку в циліндр. Та ледь чутно приземляється десь на дні. Нічого не відбувається. Та не встигли ми рота розтулити, як щось заворушилось.
Русалка-мавпа починає дрижати. До нас долинають звуки хрипіння та клацання, ніби пружина привела в рух заржавілі шестірні. Її ліва рука піднімається все вище і вище, поки не натягає собі на голову циліндр. Затим чутно брязкання, ніби щось — точно монета — провалюється у прихова- ний механізм. Очі істоти спалахують. Звідкілясь роздається пронизливий крик, аж Вайолет від несподіванки підстрибує. З вух істоти клубочиться пара чи то дим, поки вона піднімається на своєму закрученому риб’ячому хвості, що переливається. Русалка-мавпа поволі піднімає іншу руку, аж поки та не зависає над друкарською машинкою. Зі страшним скрипом вона витягує свій довгий, кістлявий вказівний палець. А затим береться друкувати.
— Що вона робить? — Вайолет намагається перекричати жахливі, пронизливі звуки клацання.
Але Дженні Ганнівер лише киває в бік друкарської машинки.
А тоді русалка-мавпа так само раптово з гуркотом затихає. Її права рука відсмикується від клавіш друкарської машинки, а ліва знову простягає циліндр. Її очі гаснуть, а в крамницю повертається тиша, і тільки ледь вловимий ядучий димок у повітрі свідчить про те, що тут щось сталося. Тоді друкарська машинка видає ДЗЕНЬ, і з неї вилітає картка, яка падає до ніг Вайолет. Вона її піднімає.
— І це, Вайолет Парма, твій рецепт, — каже Джен- ні Ганнівер. — Це — книжка, яку для тебе обрала русалка-мавпа. Можливо, ти хотіла чи сподівалась отримати щось інше, але дуже ймовірно, що це саме та книжка, яка тобі зараз потрібна.
Вайолет повертається до нас. Листівка в її руці точно така ж, як у неї на шиї, — зображення русалки-мавпи з одного боку і ряд літер та чисел з іншого:
4-2-С-Пу-78
— Що це означає? — запитує вона. — Це код?
— Гербі? — Дженні весело на мене поглядає. — Ти пам’ятаєш, як розшифрувати русалку-мавпу?
Я чухаю потилицю під кашкетом.
— Ем, та напевно. Перше число — це поверх, на який нам слід піднятися?
Місіс Ганнівер всміхається і показує на сходи, які заледве видно вглибині крамниці.
— Дзвоніть, якщо потрібна буде допомога, — каже вона і повертається до купи книжок, що чекають сортування на ближньому столику.
— Ходімо, — кажу я Вайолет. — Нам сюди!
— А що означають інші символи? — питає Вайолет, коли ми піднімаємось на четвертий поверх.
Ми тут самі, довкола тиша, тільки чути, як скрипить старий паркет і завиває за вікнами вітер. Попереду нас три кімнати, що йдуть одна за одною, усі до стелі забиті книжками, як і решта крамниці.
— Два — означає друга кімната, — кажу я, показуючи дорогу.
— А «С» тоді? — питає Вайолет, коли ми туди доходимо. — Означає… Схід?
— Так, — кажу. — А в цьому містечку легко орієнтуватись — море завжди в одному напрямку. Тож це східна стіна. Яка наступна частина коду?
— Тут пише «Пу».
— «Пу» — означає пурпурний, — пояснюю. — Бачиш, усі полиці різного кольору. Пурпурна полиця згори передостання.
Я беру бібліотечну драбину і кріплю її до рейки на стелі.
— Ось, Вайолет. Це твоя книжка — розважайся.
Вона лізе нагору.
— Остання цифра коду — сімдесят вісім, — гукає Вайолет згори.
— Це власне сама книжка, — гукаю у відповідь. — Просто полічи їх зліва направо. Якщо дійдеш до кінця, недорахувавши до сімдесяти восьми, продовжуй рахувати книги у зворотному напрямку…
— Добре, — мовить Вайолет, рахуючи собі під ніс і постукуючи пальчиком по корінцю кожної книжки. А тоді: — Здається, я її знайшла.
Вайолет ковзає вниз драбиною і акуратно приземляється. У руці вона тримає тоненьку бірюзову книжечку у твердій палітурці, стареньку з виду і без паперової обкладинки. На палітурці вицвілими бронзовими літерами витиснуто заголовок.
Схоже, останній, хто її читав, замість закладки використовував шматок висохлої водорості.
— То вона моя? — питає Вайолет, вочевидь досі не до кінця впевнена. — Моя книжка?
— Схоже, навіть дуже твоя, — озивається чоловічий голос, і ми мало не підстрибуємо від переляку. Зі сусідньої кімнати вигулькує тінь, і у дверях з’являється Себастьян Вугорс. Він проводить рукою по своїй густій шевелюрі, і кілька напіврозталих сніжинок спадають додолу. — До слова, це дуже цікавий вибір.І він бере книжку.
— «Маламандер», — зачитує заголовок, — автор капітан К. Погодьтесь, це так таємниче, коли автор намагається приховати своє справжнє «я»? Та, схоже, русалка-мавпа вирішила повідати тобі, Вайолет, історію про нашу знамениту місцеву легенду […]
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно