«Магнетизм» Петра Яценка. Уривок з роману
Яценко Петро
08.05.2020
Новий роман Петра Яценка «Магнетизм» — магічна історія про те, як у дивовижний спосіб пов’язані люди й міста: вони притягуються і відштовхуються, можуть із легкістю знищити одні одних, а можуть дати одні одним життя… Головна героїня Марія на прізвисько Гайка тікає з окупованого Донецька останнім потягом до Києва й опиняється сама в чужому великому місті. Ще в дитинстві вона відкрила в собі дивний хист бачити історії людей, записані на металі, а тепер чує мову будинків і знає їхні імена. День за днем перед нею постають нові химерні виклики, але найголовніший із них — чи зможе вона своєю жертвою врятувати рідне місто, серце якого перестало битися? Дізнавайтеся на сторінках книжки, яку віднедавна можна придбати у паперовому та електронному варіантах.
А поки пропонуємо вам почитати уривок з роману.
***
VI
Стара Маргарита
Сонце потрохи сходило. Гайка пригледіла цей закинутий будинок на вуличці неподалік Нижнього валу ще раніше. Вона підійшла до його забитих дошками дверей і поклала руку на брудну клямку. Будинок дихав — ледь чутно. Він був іще живий, хоч і занедбаний: вікна на першому поверсі закриті фанерними щитами, на другому — розбиті; на ґанку росла травичка; на другому поверсі з вікна стирчав молодий клен. Вочевидь, і перекриття були гнилі, і дах дірявий. Такий будинок не міг довго простояти. Але Гайка не планувала надовго тут затримуватися. Вона побачила виламаний прут і діру в зашитому фанерою вікні й, озирнувшись, підтягнулася та полізла всередину. Тротуаром ішло кілька перехожих, вулицею їхали перші автомобілі, але Гайці ніхто не заважав. Вона потрапила до кімнати — в кутках було повно мотлоху й засохлих екскрементів. Запах лайна та вологи. Вона рушила в коридор, що колись належав до чийогось помешкання, побачила краєм ока побиту криву газову плиту — там, де колись була кухня. Вийшла крізь зламані двері на сходовий майданчик, теж захаращений уламками меблів, укритих пилом. Десь нагорі туркотали голуби. Гайка піднялася вище і мимоволі торкнулася рукою кованого поруччя: з нього вже давно віддерли дерев’яну накладку — певно, спалили ще восени.
Гайку ніби пройняв струм: між її долонею та поруччям пробігла іскра. Це могла бути звичайна електрика: десь пробивав електричний кабель. Але вона не поспішала забирати руку — вслухалася у те, що відчула.
Будинок запитав у неї: «Хто ти?». Вона піднесла до поруччя вказівного пальця. Обережно наближала його, поки знов не відчула легкий струм.
«Я Гайка. Шукаю, де би сьогодні переночувати».
«Добре, Гайко. Тут є одне місце для тебе, на другому», — відповів їй дім.
На другому поверсі в одній із кімнат лежало кілька складених коробок, вони утворювали ніби картонний матрац, подобу постелі. Трохи більше коробок лежало на місці, де мала би бути подушка.
Зверху на себе можна було насунути ще дві великі коробки — мав утворитися прямокутний сховок, в якому можна провести ніч. Гайка хмикнула і знову пішла на сходовий майданчик:
«Слухай, може, маєш де зарядити мобільний телефон?»
«Тобі потрібна розетка?»
«Ага».
«Перший поверх, квартира ліворуч, за блакитною шафою».
Гайка знайшла її на кухні, за сервантом, помальованим біло-блакитною олійною фарбою. Розетка працювала.
«А ти хто?» — спитала вона, коли знову вийшла на сходи.
«Я Маргарита. Мене побудували тисяча вісімсот сімдесят дев’ятого. Цього року мене знесуть. Тут побудують інший дім».
«Ти маєш якесь бажання, яке я можу виконати?»
«Мені холодно в поруччя. Навіть улітку холодно».
«Добре, я тобі допоможу, Маргарито. Трохи пізніше віддячу тобі, обіцяю».
Гайка підійшла до картонної постелі, поклала свою торбу під голову і вляглася. «Сподіваюся, тут немає якихось блощиць», — думала, засинаючи. На світанку так добре спиться.
* * *
Есемески билися в заряджений Гайчин телефон, наче оси у вікно кімнати. Три пропущені від Бехи, кілька — з невідомого номера. Коротке повідомлення від господині донецької квартири: «Передзвони».
Агата була небагатослівною: квартиру пограбували, усе винесли. Вікна чомусь розбили. Вломилися в гараж. Машини всередині нема. І кому потрібен цей брухт, хоч і на ходу?.. Але була й хороша новина: платити за оренду не треба. Хіба захочеш, Маріє.
— Що ви будете робити, Агато?
— Не знаю… — і після довгої паузи знову: — Не знаю…
Квартира, де вони з Льошею жили сім років, була для Гайки єдиним домом. Вона не вважала своїм домом хату батьків. Це був їхній дім. А ця двокімнатна «чешка» на Магістральному хоч і не належала їй, але яке, зрештою, це мало значення? Господиня дозволяла все, що завгодно, крім одного: була проти пластикових вікон. А так вони з Льошею купили нову кухню, передпокій, холодильник і пралку. Жарєний поклав нову плитку, вона облаштувала затишний куточок на балконі — з пластиковими ящиками, з яких звисали невибагливі різнобарвні мушкательки, купила плетений столик і два стільці. Усе це ледве там поміщалося, але влітку вони сиділи в тому куточку і відпочивали: Льоша пив пиво, вона — сидр. На подвір’ї гомоніли діти, а в небі квилили серпокрильці.
Гайка подзвонила Бесі.
— Я думав, ти вже все... Сама дала собі раду, — голос Бехи звучав сонно і видавався байдужим.
— Я тебе розбудила?
— Та, учора мотався. Вернувся пізно.
— Вибач. Я подумала і вирішила, що готова бути вішаком для твого товару.
— Наважилася? О, це добре.
— Скільки даси? — на тому боці запала пауза. Було чути, як Беха спустив воду в унітазі.
— П’ятсот за день зйомок. Телефон учора здох, взяв новий. Так би дав більше.
— Навіть не знаю, багато це чи мало за таку роботу.
І — я не буду роздягатися.
— Ти головне вдягатися встигай. Там буде у що.
— Костюми стюардес і медсестер?
— Не тільки.
— Добре, згода. Тільки оплати ще перукарню, я голови не мила від учора. І взагалі — треба красу навести.
— Ти знов без бабла?
— Просрала картку.
— Вітаю. Я подзвоню, іду досипати.
— Добраніч.
Опівдні Гайка почула голоси на першому поверсі.
Вона спустилася і побачила в кімнаті, крізь яку входила, трійцю алкоголіків, що наливали у пластянки темну рідину з пляшки. Пахло пертусином і спиртом. І, звичайно, гівном.
— Доброго дня, шановні! — діловито сказала Гайка.
— Д-доброго, — відповів хтось один, дивлячись, як Гайка хутко просуває свої плечі і стегна у щілину в забитому фанерою вікні.
Телефон у неї заряджений. Зараз вона піде в туалет бістро, причепуриться, Можливо, хтось залишить трохи недоїдків на столі… Якийсь сраний начальник відділу соціального захисту натравив на неї все місто! Усіх комунальників! Стежить за нею і не випускає. А цей старий будинок, та літня пані, не здає її, Гайку, Змієві, бо їй не до того, вона вмирає. Її вже викреслили зі списків, ділянку викуплено, тут скоро заллють усе бетоном і збудують черговий торговельний центр. Чи офіси. Чи фастфуд. Чи дельфінарій. Насправді будинки не так і довго живуть, лише трохи довше від нас. Ми для них як песики: за життя в одного будинку нас буває двоє чи троє.
Гайчин телефон завібрував — знову невідомий номер. Вона замислилася на кілька секунд, а тоді сказала «альо». На тому кінці хтось сопів. Гайка хотіла вже скинути, але почула знайомий голос:
— Альо, Гайко, це я, Ніколай, — він гундосив і говорив трохи хрипко.
— О, привіт, малявка! Давно не чулися. Як у тебе справи?
— Не називай мене малявкою!
— Чого це, як ти менший за мене? І завжди будеш менший.
— Я не малявка! Я пішов з дому!
— Ти серйозно?
— Так, я серйозно! Капець серйозно. Де ти зараз?
— Ніколаю, це точно ти?
— Я, а хто ж іще? Я пішов від мами. Я не можу з нею жити. Вона як та чума. Тільки мене хейтить. Я її колись уб’ю.
— Я зараз їй передзвоню.
— Не додзвонишся. Вона тебе поставила на ігнор.
Бо це вона вкрала твої гроші. Ті десять штук з твоїх трусів і ліфчика.
— Блін, Ніколай… А де ти зараз? Бо я на Подолі. Ти знаєш, де Поділ? Я біля станції метро «Контрактова площа».
— Чекай мене, я приїду хвилин за двадцять.
— Це твій номер?
— Так, я купив картку і телефон.
— Ну даєш, малявка.
— Я не малявка! Чекай мене, я їду до тебе, — короткі гудки.
Ніколай мав при собі джинсовий наплічник і пляшку кока-коли; на його худих плечах висіла теніска, що майже покривала замалі шорти; на ногах — розтоптані сандалії, взуті на сірі шкарпетки з дірками на п’ятах. Вони сіли на лавку в парку перед Гостинним двором.
— Так, шкарпетки ти зараз знімеш і викинеш, — рішуче сказала Гайка.
— О, починається, — Ніколай скривився і сьорбнув кока-коли.
— Не ганьби мене. Якщо пішов від мами до іншої жінки, маєш її слухатися. Я їй усе-таки подзвонила.
— І що?
— Ти мав рацію.
— Так отож. Вона тебе забанила ще в таксі.
— З чого ти взяв, що то мої гроші?
— Вона сама сказала. Що ти дурнувата і все одно їх просреш. А нам вони потрібніші.
— Сучка.
— Ага.
— Вибач, я не мала так казати. Але де я тебе поселю, Ніколаю? З дорослою чужою тьотею? Я живу в такому місці, що... Мама знайде і забере тебе, а мене посадять до в’язниці. Скажуть, що я тебе викрала! Не буває такого! Не тікають діти від своїх батьків, якщо вони не п’ють і не б’ють їх!
— А якщо ненавидять? Люблять, але ненавидять? — Ніколай поліз до наплічника і дістав кухонного ножа. Кінчик леза був грубо стесаний:
— Дивись. Це я обтяв кусачками. Щоби її не вбити з нервів. Я зі всіма ножами на кухні таке зробив. Її сеструха двоюрідна разом з нею ледь мені горлянку не перегризли. Я назад не піду.
— А нащо цей забрав?
— Оборонятися. Всяке може бути.
— Слухай, а ти снідав? Бо я ні… У мене голяк. Але ввечері мені мають заплатити...
— Споки, малявка. Я маю, — немита Ніколаєва мармиза проясніла від усмішки, і він показав Гайці дно свого рюкзака: там товстим шаром лежали сотки та двохсотки впереміш із пом’ятими десятками, п’ятдесятками та п’ятірками. — Я побачив, де мама сховала те бабло.
— Опа! Та ти крутий паца!
— Ага, — задоволений Ніколай аж засяяв.
— То віддай мені, — Гайка простягнула руку до наплічника, але Ніколай його різко відсмикнув.
— А я за що буду жувати?
— Ей, але ж це мої гроші! Твоя мама їх у мене вкрала!
— Це моє бабло, Гайко. Я вкрав їх у мами. Два рази крадене обнулилося. Пішли, поставлю тобі сніданок.
***
Вони з Ніколаєм відкинулися від таць, на яких стояло по кілька мисочок, Гайка колупалася в зубах зубочисткою:
— Слухай, виходить, що ти збираєшся жити зі мною за мої ж гроші? Непогано влаштувався!
— Гайко, я ще трохи малявка, ти правду казала. Мені потрібен хтось дорослий. І я хочу, щоб це була ти. Ти класна. А про гроші я міг тобі взагалі не казати. Я розповів, бо боявся, що ти здаси мене в поліцію.— Думаєш, так не здам?
— Ну ясно! Поки в мене є гроші, а в тебе нема, ти будеш зі мною.
— Ах ти ж...! Я й не думала, що з тебе таке росте! Ото вже здивував! Але мама все одно тебе знайде. Це лише справа часу. І я матиму проблеми. Та й тягати тебе зі собою всюди я не зможу. Я теж тут маю справи, знаєш.
У Гайки задзвонив телефон. Ніколай миттю вискочив з-за столу і схопив Гайку за руку:
— Не бери! — вигукнув він з погрозою, яка одразу ж перетворилася на благання.
— Заспокойся, це мій роботодавець... Бехо? Так, усе в силі. […]
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно