0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Блоги

по:
В період з:
Автор
Людина-парадокс: Борхес стає ближчим
Є такі письменники, при згадці про яких всі одразу роблять розумний вигляд, кивають головами «так-так, чули, знаємо», намагаються пригадати найвідоміший твір автора і натякнути, що «читали-читали». Гессе, Джойс, Павич, Борхес… Коли згадують прізвища цих людей, можете навіть не сумніватися, що йдеться про «інтелектуальну літературу», а значить, літературу не для всіх. Але лякає лиш невідоме. А тому спробуємо розібратися, хто ж такий Хорхе Луїс Борхес, поки «Видавництво Старого Лева» готує до друку два нові переклади його творів українською.
 
Ти, що читаєш ці рядки, чи впевнений ти,
що розумієш мою мову?
 
Хорхе Луїс Борхес
 
- Хорхе Луїс Борхес, одна зі знакових постатей ХХ століття, народився 24 серпня 1899 року в Буенос-Айресі на батьківщині пристрасного танцю танго.
 
- Повне ім’я письменника – Хорхе Франсіско Ісідоро Луїс Борхес Асеведо.
 
- Його батько – Хорхе Гільмеро Борхес – також був письменником. Однак доля не дала йому втілити у життя все задумане. «Із самого мого дитинства, коли батько осліп, – згадував Хорхе Луїс Борхес, – у нас в родині мовчки розумілося, що мені належить реалізувати в літературі те, що обставини не дали здійснити моєму батькові. Це було само по собі зрозуміло (а подібне переконання набагато сильніше, ніж просто висловлене побажання). Очікували, що я буду письменником». Попри сподівання Хорхе Гільмеро, що його син успадкував зір все ж від матері, Хорхе Луїс переніс вісім операцій на очах і до 55 років осліп, як і батько.
 
- Писати і читати Хорхе Луїс навчився у віці 4-х років, у 7-м написав перше оповідання за мотивами «Дон Кіхота» (якого вперше прочитав англійською, оригінал же йому сподобався значно менше), у 9-ть переклав першу книжку – казку Оскара Вайльда «Щасливий принц».
 
- З дитинства хлопчик був оточений батьківськими книжками. Крім того, батько, адвокат і професор психології, часто водив хлопчика до Національної бібліотеки Аргентини – через багато років Борхес стане її директором. 
 
- Борхес мав особливий потяг до тигрів. Ще в дитинстві він любив прогулюватися зоопарком, де найбільше часу проводив біля клітки з тиграми. Крім того, тигри траплялися на багатьох його дитячих малюнках. Згодом саме цими тваринами він наповнить свої твори.
 
 
- Хлопчик, що був дуже розумний й обізнаний як на свій вік, пішов до школи у віці 9-ти років, одразу до 4-го класу. Це позначилося на його стосунках з однолітками й викладачами: перші насміхалися з нього, другі не могли навчити нічого нового.
 
- Певний час Борхес прожив у Швейцарії, де вступив до ліцею Ж. Кальвіна і здобув диплом бакалавра. Найцікавіше те, що цей високоерудований інтелектуал, почесний доктор (honoris causa) кількох провідних університетів світу, більше ніде не навчався. І це був ще не єдиний парадокс у житті Борхеса – сліпого письменника-бібліотекаря-мандрівника, атеїста, що захоплювався містикою, людини, яка поєднала у собі дві мови – іспанську й англійську.
 
- Згодом переїхав до Іспанії, де познайомився з письменниками-авангардистами – і вже поетом 1921 року повернувся в Аргентину. Перший його вірш з’явився у севільському авангардистському журналі «Греція» і мав виразні ознаки наслідування стилю Волта Вітмена. В Буенос-Айресі Борхес заснував власний журнал – «Призма».
 
- Період 20-х років був одним з найактивніших у житті Борхеса:  співпрацював із журналами, почав писати оповідання, видав 7 власних творів.
 
 
- Борхес був одним із провідних представників течії ультраїстів і навіть опублікував в одному з буенос-айроських журналів маніфест «Ультраїзм». Ультраїзм (від лат. ultra – за, понад, за межами; від ісп. ultraismo – крайнощі у поглядах, думках, переконаннях) – це літературний напрям, що виник після Першої світової війни як реакція на стрімку зміну подій і набув поширення в іспаномовній поезії Іспанії та латиноамериканських країн.
 
- У 24 роки на кошти батька видав першу збірку своїх віршів – «Пристрасть до Буенос-Айреса». Опублікувавши три збірки віршів, Борхес береться за малу прозу – і за десять років створює понад 250 творів. Починає працювати над детективними романами.
 
- У 1930 році Борхес мав доленосну зустріч – саме цього року він знайомиться зі свої майбутнім другом й співавтором багатьох творів – 17-річним Адольфо Бйой Касаресом. Серед їхніх спільних робіт такі відомі твори, як літературна містифікація «Хроніки Бустоса Домека» і «Шість головоломок для Дона Ісидро Пароді».
 
 
- Бустос Домек – псевдонім двох авторів, Борхеса і Касареса, під яким вони випустили декілька творів. Домек і Бустос – імена прадідів Бйоя і Борхеса відповідно. «На початку сорокових років ми почали писати разом – вчинок, який до того здавався мені неможливим. Я вигадав сюжет, який здався нам обом таким, що підійде для детективного оповідання. І якось дощовим ранком Бйой сказав мені, що варто спробувати. Я неохоче погодився, і трохи пізніше, того самого ранку, це сталося. Потім з’явився третій, Оноріо Бустос Домек, і взявся керувати нами».
 
 
Борхес і Касарес
 
- З 1937 до 1946 року – «дев’ять дуже нещасливих років» – Борхес пропрацював бібліотекарем в муніципальній бібліотеці. І саме в цей час він створює перші свої шедеври. «Усю свою бібліотечну роботу я виконував за першу годину, а потім тихенько йшов до підвального книгосховища й ті п’ять годин, що лишалися, читав і писав…» Тож не дивно, що ще за життя Борхес сам став героєм книжки, і не просто книжки, а культового постмодерністського твору Умберто Еко – «Ім’я рози», де аргентинського письменника можна впізнати в сліпому бібліотекареві Хорхе де Бургосі.
 
- Борхес став постмодерністом задовго до постмодернізму. Перший його знаковий твір, що відкрив нового, «справжнього» Борхеса, – оповідання «П’єр Менар, автор "Дон Кіхота"» (1939). Твір названий за ім’ям головного героя – вигаданого автора, що поставив собі за мету відтворити через світосприйняття людини XX століття стиль і текст кількох розділів «Дон Кіхота» Сервантеса. Причому йшлося не про механічне переписування роману, а про відтворення кількох сторінок, які б слово в слово збігалися з написаним Міґелем де Сервантесом. Відтак П’єр Менар став метафорою автора-постмодерніста, який тоді ще й не з’явився.
 
- Саме «П’єр Менар» найкраще втілив один із головних творчих принципів Борхеса: твір з моменту його виходу у світ належить читачеві, змінюється під впливом тих сенсів, поглядів і вподобань, яких йому надає читач, і залишається живим завдяки численним зв’язкам із іншими творами у безмежності нових прочитань. Як потім проголосять постмодерністи, нові тексти фактично неможливо створити, оскільки всі вони вже були написані. Тому не письменник пише тексти, а тексти пишуться письменниками зі вже готового корпусу творів.
 
- Послідовниками Борхеса, чия творчість наштовхнула інших не менших відомих письменників-інтелектуалів на власні твори, називають Мішеля Фуко, Орхана Памука, Салмана Рушді.
 
 
- Багато хто вважав несправедливістю той факт, що Борхес так і не отримав Нобелівської премії, в якій йому протягом 25 років систематично «відмовляли». Так, лауреат Нобелівської премії 2010 року, Маріо Варгас Льйоса, зазначив після своєї перемоги: «Мені трохи соромно отримувати Нобелівську премію, враховуючи, що Борхес не отримав її». Основною причиною, через яку Борхес так і не отримав цієї нагороди, називають перешкоди політичного характеру.
 
- Разом з тим Хорхе Луїс Борхес є лауреатом премії Сервантеса – найпрестижнішої літературної премії серед іспаномовних письменників. За творами Борхеса знято понад 30-ть фільмів.
 
Цитати письменника:
 
«Хтось пишається кожною написаною книжкою, я – будь-якою прочитаною».
 
«У дитинстві я дивувався, що літери в закритій книжці не плутаються і за ніч не губляться…»
 
«Кожний по-своєму уявляє рай, мені він з дитячих років уявлявся бібліотекою…»
 
«Я – читач-гедоніст, у книжках я шукаю задоволення».
 
«Закохатися – значить створити релігію, чий Бог може помилятися».
 
«Все, що може трапитися з людиною від народження до смерті, визначає вона сама. Тому всіляке незнання – викрут, усіляка випадкова зустріч – побачення, всяке приниження – каяття, усілякий страх – таємний тріумф, усіляка смерть – самогубство. Ніщо так не тішить, як думка, ніби всі наші нещастя добровільні; ця індивідуальна теологія виявляє у світі прихований порядок і чудово зближує нас із богами».
 
«Ми мертві, якщо нас нічого не зачіпає – ні слово, ані бажання, ані пам’ять. Я знаю, що ще живий».
 
«Кожний назавжди визначений однією-єдиною миттю свого життя – миттю, коли людина зустрічається назавжди сама із собою».
 
Вам може бути цікаво
«До музики» – роман про дві любові юного піаніста
Андрій Бачинський презентує книжку «З Ейнштейном у рюкзаку» у Львові
Даруємо знижку на книжку тижня: «Книжка про сміття»!
Катерина Калитко – переможниця конкурсу Фонду ім. Лесі і Петра Ковалевих
Інжир є метафорою єдності – кожна зернинка має знайти своє місце у ньому, – Мар`яна Савка
Юрко Іздрик: Я перекладаю на слова власні переживання
stary_lev Стежити
дописів читачів