«Експрес до Ґаліції». Уривок з роману Богдана Коломійчука
Коломійчук Богдан
27.09.2020
«Експрес до Ґаліції» — новий детективний роман Богдана Коломійчука, в якому на читача чекають заплутані справи та небезпечні розслідування.
Весна 1906 року. Під час відпустки у Швейцарії комісар львівської поліції Адам Вістович несподівано втягується у небезпечну шпигунську гру, в якій на карту поставлено не лише людські життя, але й долі імперій. Розшифрувавши секретний документ, Вістович дізнається занадто багато, як на звичайного детектива з далекого австрійського Львова. У цей же час з клініки в курортному Бадені зникає дивний російський пацієнт, якого розшукують розвідки одразу кількох країн, а у Венеції стається вбивство непримітного перекладача з німецької. Вістовичу доведеться з’ясувати, як пов’язані ці події і чому сліди, здавалося б, непов’язаних справ ведуть до Львова.
Книга лише нещодавно вийшла друком у «Видавництві Старого Лева». Якщо досі не читали цю новинку – тоді ловіть уривок з роману, і нехай він надихне вас на читання всього роману.
***
ІІІ
Берн
10 квітня 1906 року
О восьмій тридцять ранку дещо огрядний добродій високого зросту, вбраний у темно-сірий плащ і чорний мелонік, неспішним, майже прогулянковим кроком звернув з Ратгаузґассе і через вузький безіменний пасаж вийшов на простору й шумну Крамґассе. Тут він рушив ще повільніше, мовби насолоджуючись людською метушнею довкола себе: армією клерків з товстими портфелями й порепаними папками в руках, котрі мчали кудись на службу, ледь не на ходу встрибуючи та вистрибуючи з трамваїв, міських екіпажів та поодиноких таксі, торговців, що якраз відчиняли свої крамниці, доверху набиті сувенірами, шоколадом, швейцарськими ножами та флягами, одягом, зброєю, екзотичним чаєм, сушеними фруктами, тютюном і винами. Крамниці поділялися на верхні й нижні. Верхні займали звичні місця на першому поверсі в будинках, над рівнем вулиці і на рівні очей перехожих. Нижні — знаходилися під ними, у підвалах, куди часто провадили карколомні сходи. Вхід до них здавався радше входом до погребу. Звісна річ, товар нагорі був дорожчим, а торговці багатшими, тому підземний світ здавався їхнім кривим відображенням. Місто потроху наповнювали туристи: чоловіки, вдягнуті здебільшого в короткі зручні куртки, легкі світлі капелюхи та вузькі штани, заправлені на армійський манер у похідні чоботи, жінки — в пальта з тонкого сукна, накинуті поверх щільних суконь, схожі на ті, що використовують для верхової їзди. Капелюшки невеличкі, якраз такі, щоб можна було заховати під ними туго зв’язане волосся. Туристів сюди зазвичай привозить ранішній поїзд із Парижа або Марселя. У місті вони затримуються заледве на кілька годин, швидко снідають в тутешніх кав’ярнях, купують сувеніри і вирушають далі, в ближні Бернські Альпи, щоб нарешті розважитись і відіспатись після виснажливої дороги.
Біля Церінґера* чоловік зупинився, зняв рукавиці й заховав їх до кишені плаща. Потім дістав з нагрудної кишені срібний портсигар і закурив. Уся його постать випромінювала спокій та умиротворення, на противагу войовничому ведмедеві у бойовому обладунку, що стояв над ним на задніх лапах, тримаючи передніми щит і спис.
Помилувавшись трохи нескінченною перспективою Крамґассе, чоловік повернувся у протилежний бік, де височіла Годинникова вежа**, якраз у той момент, коли на ній пробило три чверті до дев’ятої. Що ж, тепер слід було поспішати… Чоловік видихнув залишки диму з легень і, квапно загасивши недопалок, пожбурив його до сміттєвої урни.
За десять хвилин швидкої ходи він опинився на Мюнстерґассе, перед триповерховим будинком, що належав банку «Hottinguer». Затримавшись на хвилину перед масивними дверима, ніби для того, щоб прибрати якнайповажнішого виду, чоловік врешті зайшов досередини.
Попри ранню годину, у вестибюлі вже очікувало з десяток клієнтів. Всі вони в одну мить перевели погляд на прибулого, понуро відповіли на його привітання й одразу ж втратили до нього інтерес. Одні знову втупилися поглядом у ранкову газету, інші — в простір перед собою.
Атмосфера панувала тут важка й гнітюча.
Чоловік, однак, не збирався приєднуватись до їхнього товариства. Йому було призначено на дев’яту, він прийшов без запізнення, отож мав цілковите право проігнорувати це товариство.
— Вішак — ліворуч від вас, — вдруге відірвавшись від сторінок «Tages-Anzeiger»***, промовив до нього вусань у твідовому костюмі. — Ви в черзі вже одинадцятий або дванадцятий, тож знімайте плащ і чекайте. Раніше за нас усе одно туди не потрапите…
Він кивнув головою у бік темно-коричневих дверей з табличкою «Empfang»****.
— Не думаю, — коротко відповів прибулий.
— Якщо ви у кредитних справах, то мені повірите, — сердито буркнув «твідовий костюм», — я тут щопонеділка, і жоден розумник ще не переступив через мою голову.
Чоловік ще вирішував, як відповісти на цю грубість, коли ж прочинилися зовсім інші двері, з-за яких визирнув молодий банківський клерк у жилеті й нарукавниках поверх білої сорочки.
— Пане Вістович? — звернувся він до прибулого.
Той ствердно кивнув у відповідь.
— Прошу, заходьте, — запросив його клерк і прочинив двері ширше, мовби побоюючись, що кремезний гість інакше не пройде.
Знервований читач «Tages-Anzeiger» метнув сповнений ненависті погляд спершу на клерка, потім знову на Вістовича, а далі згорнув газету, ніби з остраху, що ненароком спопелить її своїм розгніваним поглядом, якщо буде дочитувати.
Клерк зачинив двері за новим клієнтом, узяв його плащ, капелюх і рукавиці.
— Прошу вибачення, сьогодні прийом наших позичальників, тому, як це завжди буває в такі дні, настрій у вестибюлі, мов у розстрільній камері, — проговорив він.
Вістович усміхнувся.
— Запевняю вас, що добродій за дверима — бездоганний взірець ґречності й добрих манер, порівнюючи з тими людьми, з якими я зазвичай маю справу, — сказав він.
— Ви також працюєте в банку? — поцікавився клерк.
— Ні, в кримінальній поліції.
Відповідь чомусь справила на клерка несподівано сильне враження. Він завмер і якийсь час не міг підібрати слів, дивлячись на Вістовича, як на статую, що несподівано ожила й побажала йому доброго ранку.
— Пан Освальд Пульманн чекає на вас, — молодий чоловік врешті прийшов до тями. Після цього наблизився до інших дверей, обережно постукав і, зачувши приглушене «Так», відчинив їх перед гостем.
— Ага, пан Адам Вістович! Правильно? — чоловік за масивним письмовим столом підвівся назустріч прибулому і простягнув руку для привітання через гору паперів, брульйонів і якихось відкритих довідників. Пульманн мав дещо комічну зовнішність: лису голову, маленькі поросячі очка за скельцями окулярів у дротяній оправі, рожеві щоки, гострий ніс і червоні, як у дівчини, вологі губи.
Вістович кивнув, удруге за сьогодні підтверджуючи свою особу.
— Прошу сідати, — Пульманн вказав на стілець. — Як довго ви в Берні? — знову запитав банкір, вишукуючи щось серед своїх паперів.
— Лише два дні, — відповів гість.
— Раджу вам лишитися на довше. Наше місто має чим здивувати навіть гостей із чарівної Австрії… Я, знаєте, родом із Базеля, але, приїхавши одного разу сюди, одразу вирішив залишитися тут назавжди… Хтозна, може, й ви, пане Вістовичу, підете моїм шляхом і переїдете, — банкір засміявся і глянув на гостя поверх окулярів.
— Тільки якщо хвилюватимусь за свої гроші, — віджартувався той.
— О, ні! Запевняю вас, такої причини ви не матимете, — Пульманн промовив це вже без жодних жартів. — Ага, ось і потрібна папка…
Банкір відкрив її, щоб дістати звідти кілька документів. Якусь хвилину чоловік зосереджено їх перечитував.
— Що ж, пане Вістовичу, — продовжив він, — перед тим як ми підпишемо договір, ще раз нагадаймо собі кілька важливих пунктів. Отже, ваш депозитний вклад становить сорок тисяч німецьких марок. Від конвертації в австрійські крони або швейцарські франки ви відмовилися… Що ж, рішення вважаю правильним. Річний відсоток буде менший, зате не доведеться платити комісію за цю операцію…
Він знову кинув на Вістовича короткий погляд з-над окулярів, а тоді продовжив:
— Угода наша діятиме п’ять років і, в разі відсутності взаємних претензій, буде продовжена автоматично на такий самий період… Відсотки з вашого вкладення ми виплачуватимемо щоквартально через австрійський банк у Лемберзі…
Банкір узяв до рук увесь стос паперу, з якого складався контракт.
— Решту, якщо бажаєте, перечитайте самі. Можете не поспішати, — сказав він, простягаючи угоду клієнту.
Клієнт узяв папери до рук і заглибився в пронумеровані пункти сухого банківського тексту. Десь за чверть години він повідомив банкіру, що заперечень не має і з усім згоден.
— Чудово! — з ледь помітним полегшенням відповів Пульманн. — Тоді підписуємо, і справу зроблено.
Уже ставлячи свій підпис чорним соковитим атраментом унизу сторінки, клієнт випадково глянув на титул папки, що наступною опинилася в руках банкіра. Погляд його затримався там, либонь, на десяту частину секунди, допоки Пульманн не відклав її вбік. Втім, комісар готовий був присягнути, що помітив на ній добре знайоме йому ім’я. Підписавши свій контракт, він передав його банкіру й спостерігав якусь мить, як той дмухає на чорнило, аби воно швидше висохло.
— Ну от, — врешті промовив Пульманн, — тепер можете підписати і свій екземпляр.
Він простягнув йому ідентичний примірник, де також уже стояла банківська печатка.
— А скажіть, пане Пульманне, — ніби знічев’я промовив гість, — чи багато у вас клієнтів-австрійців?
— О, так, звісно, — відповів той, — саме тому ми тісно співпрацюємо з Банком Австрії.
— А чи багато з них із Ґаліції?
— Думаю, кілька десятків я б нарахував.
Вістович небавом підписав свій екземпляр і так само, як хвилину тому Пульманн, подув трохи на чорнило.
Після цього знову запитав:
— А чи є ще хтось з Лемберга, крім мене?
Прозвучало це геть невинно. Невинніше, мабуть, ніж запитання босоногого хлопчака, який розпитує діда-єгера про його пригоди на полюванні. Втім, банкір несподівано спохмурнів.
— Пробачте, пане Вістовичу, але я не можу вдаватися в такі деталі, — категорично заявив він. — Навіть таку інформацію про наших клієнтів ми старанно приховуємо.
Гість добре бачив, що насправді це була вистава для самого ж Вістовича. Пульманн щиро хотів продемонструвати, як добре він виконує свої обов’язки і як дбає про анонімність вкладників. Найпевніше — повідомити, скільки львів’ян тримають свої гроші в швейцарському «Hottinguer» не було б жодним порушенням, але чоловік не наполягав. Він згорнув свій контракт і заховав до внутрішньої кишені піджака. Після цього попрощався з банкіром та, обмінявшись з ним побажаннями гарного дня, вийшов з кабінету.
За дверима його зустрів той самий молодий клерк, який одразу ж подав йому верхній одяг.
— На котру годину призначено сьогодні панові Альфреду Редлю? — несподівано запитав Вістович, уважно вдивившись тому в обличчя.
— На четверту дня… — розгублено відповів той.
Клерк не встиг подумати, навіщо його про це запитували і як цей чоловік дізнався, що інший клієнт з Лемберга також прибуде сьогодні, коли той подякував, приязно всміхнувся і вийшов у вестибюль. Тут він знову проігнорував сердитий погляд вусаня у твідовому костюмі, глибше насадив на голову мелоніка й рушив до дверей.
Ідучи по вулиці, відчув, як неприємно почало нити трохи нижче грудей. Так відбувалося щоразу, коли десь поруч змією звивалася небезпека. Від ранкового піднесення не залишилося й сліду… Комісар львівської кримінальної поліції Адам Вістович тепер почувався препаскудно.
З одного боку, не було жодної загрози в тому, що вони з полковником Редлем користувалися послугами одного банку. Та ще й такого, що знаходиться за півтори тисячі миль від Лемберга. А з іншого… […]
* Фонтан Церінґера (нім. Zähringerbrunnen) — один з найстаріших фонтанів Берна, присвячений засновнику міста — Бертольдові фон Церінґеру. Фонтан відомий також як «Ведмежий» (нім. Bärenbrunnen) — оскільки фігура над ним зображає ведмедя-лицаря в обладунку.
** Годинникова вежа (нім. Zytglogge) — найвідоміша вежа в історичній частині Берна, на якій встановлено давній астрономічний годинник.
*** «Tages-Anzeiger» — швейцарська німецькомовна газета, що вихо-дить з 1893 року.
**** Empfang (нім.) — прийом.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно