Розмова авторки з уявним читачем така ж ясна й світла, як її, журналістки і дослідниці, жіноча краса. До цього додайте ерудицію, володіння всіма можливими лексичними способами зацікавлення, гумор, іронію насмішкуватість до самої себе і до найближчих людей, непафосність спілкування і небуденність замислу: осягнути книгу як об'єкт людських потреб. Все вдалося. Парандовський у спідниці розворушив читацький загал -- на мою скромну думку і підрахунок проданих примірників.

І що цікаво: кожен прочитаний розділ повертає читача до свого дошкільно-шкільного-дорослого досвіду, викликає збурення чуттів до часом заяложених книжок, що перейшли сотні чи й тисячі рук, доки не потрапили до тебе -- "П'ятнадцятилітній капітан", "Вершник без голови", "Капітан зірвиголова", "Острів скарбів", "Голова професора Доуеля", "Гіперболоїд інженера Гаріна", "Юність Гоголя", "Лісова красуня"... Бачите, який шарварок був у голові юної читачки? І нічого, доросла й до Маркеса, й до Еко. Головне -- ніколи не переставала читати.

Хто ще не брався за "Книжку для читання" -- не оминіть, не лякайтеся застороги, що вона вимагатиме від вас квестування. Захочете -- дошукаєтеся, хто ж то є ті особи в літературі, про яких згадує Юстина Соболевська. Але якщо ви досвідчений читач, то знайдете й багато славних знайомих імен і потішитеся -- і ми, Химко, люди...

Та мене гризе приватний внутрішній хробак щодо КНИГИ і КНИЖКИ. Знаю, мені зараз напишуть, що словник подає обидві форми. І все ж КНИГА звучить вагоміше. Це як РІКА і РІЧКА. Збірку Ліни Костенко я б назвала "РІКОЮ Геракліта", не РІЧКОЮ, але вже пізно))) Тому емоційно насичене з дрібками гумору звертання Юстини Соболевської до нас, читачів, хочеться назвати КНИГОЮ про читання.

Чомусь наші наукові голови вважають, що складнощі синтаксису й лексики породжують складні й глибокі думки, яких так прагне навколишній люд. Насправді -- і це аксіома стилістики -- складну думку можна висловити простими засобами. Що й доводить Юстина Соболевська, тому її читати ненапряжно, бо все розумієш, думка підтримується логікою викладу, а нанизування епізодів-розділів виводить читача на широкий шлях його потреби вдосконалити свої знання про літературу, зазирнути в колись прочитане, струснути себе емоційно, аби не заскорузнути в поточних справах. Ви можете заперечити, що "Про книжку" -- не наукова розвідка в її каноні, тому мої претензії до наших науковців не дотичні. Та я думала про те, що якби навчені й захищені науковими статусами навчилися промовляти із нами популярно, а не з-за кафедри, то з'явилась би маса книг -- від медицини до космонавтики. І вони були б цікаві не фахівцям, що на цьому собаку з'їли, а допитливим читачам. Бо це все -- пізнання світу і людини в ньому.

Що ми знаємо про українського читача? Всього потроху. Чуємо ламентації про зникнення цього виду людини мудрої, звинувачуємо безсердечну владу, скиглимо про брак нобелівських лавреатів... А що втнула Соболевська? Книгу про різних читачів -- від знаменитих до пересічних, змалювала їхню поведінку, інколи кепську, інколи кумедну, увела книгу в обіг повсякденного спілкування-читання, виявила свої смаки й уподобання, не принизивши іншого вибору...

Легкість читання Юстини Соболевської не свідчення того, що там написано про все легке, адже питання умовного двобою між електронною книгою і книгою на папері та з ілюстраціями не належить до легких))) Та що це я взялася вас переконувати? Просто беріть і читайте... Можливо, ваші міркування додадуть ще чогось, що пройшло повз мою увагу.