Болонья. День перший
Міхаліцина Катерина
01.04.2014
23.03 – розплющили очі й вибралися на той самий балкончик. Ахнули, всі одночасно, а потім кожен по черзі: невисокі будиночки, всі з віконницями, коричневими чи зеленими, і вікнами без фіранок – просимо дуже, зазирайте, якщо цікаво. Ніби люди поза ними настільки безпечні й відкриті, що їм по-доброму байдуже до зовнішнього спостерігача. І це – не поза, а стан свідомості… Довкола будинків рясніє зелень. Просто під нашими вікнами величезний фікус. Трохи далі – кілька сосон, доцвітає магнолія, розпускається сакура. Маленькі тераски. Мокрі плетені столики та стільці, велосипеди на ланцюжках – як дворові песики…
Позітхали замилОвано, влаштували собі розкішний сніданок (таких у готелі не буває)і за кавою говорили про те, що добре було б, оздобивши стенд, чкурнути до Ріміні й хоч крає ока глянути на море. Тим паче, що й «офіційний» привід знайшовся – у Ріміні мешкає художниця Олена Рубановська, тканинні книги якої приїхали з нами на виставку. Це називалося: ми остаточно прокинулися. Себто, окрилені думкою про море, взяли в руки ноги, а також по кілька торбинок із робочо-стендовими матеріалами і подалися на Via Mondo, 4₃ до пані Мирослави, де на нас уже чекали раніше доправлені книжки для виставки.
Клацнула хвіртка. У нашому дворику зашуміли сосни, в сусідньому – пальми. Ми піднялися на міст, і сонце лагідно гріло нам спини.
Пані Мирослава пригостила нас кавою і литовським хлібом з маслом (сніданків забагато не буває), розпитала про виставку і про плани, похвалила книжки і взяла кілька, щоб показати українській громаді в Модені, куди саме збиралася на службу Божу. А ще – познайомила із Софійкою, студенткою з України, однією з організаторів Євромайдану в Болоньї. Перекинулися словом про те і се. О, сказала Софійка, до Ріміні тут справді всього година їзди, місто гарне, хоч море в цю пору ще холодне… І крильця у нас за плечима затріпотіли…
Мирослава викликала таксі, повідомила водієві, куди нас завезти. Він, чесний італійський хлопака, який ні бельмеса не петрав англійською, добре покружляв, перш ніж доправив нас до 30 павільйону. Заходимо. І впираємося носами у великі білі літери на червоному тлі: BOOKS FROM RUSSIA. А довкола щось постукує/побрязкує, посвистують протяги, сіріють голі стіни, і птах-сирин з цупкого картону мляво похитується на перекладині... Бррррр)))
Ми мужньо дійшли до свого стенду № 29 D, розклалися і під чуйним керівництвом Мар’яни взялися за роботу: розгортали рулони з картою України та птахом (цього разу не сирином, а в капелюсі) і дівчинкою Дорою (за що особлива подяка Аґрафкам), і ліпили їх на панельки. Ніжно й обережно. Але настрибалися добряче. Стирили в сусідів стільця, бо в нас їх чомусь було лише 2, і зиркнули на годинник. По шістнадцятій! Ех, накрилося наше море… Тепер би хоч поїсти зі смаком. Наприклад, запашну піцу, справжню, італійську. Няммм!
Ага, розмріялися. Проминувши зачинений стейк-хауз і піцерію, зрозумівши, що заповітна літерка М (себто Макдональдз, себто їжа) все віддаляється і віддаляється, а ліворуч уже вдруге майнув напис Zona Militare, ми подалися назад до виставки. До відправної точки. До вагончика з чимось на кшталт гамбургерів по 5 євро за штуку…
І до кінцевої кількох автобусів, між іншим. Пані Мирослава казала, що на її вулицю йде номер 39. А звідти до наших апартаментів уже рукою подати. Та от зацвяшка: Анджела, наша господиня-італійка, на мигах показала, що з дому до виставки теж рукою подати. То навіщо платити більше?
І тут почалося. Карти в нас не було. Тільки назви двох вулиць: Мондо та Сабатуччі. Ну, ще маленька роздруківочка з вулицями цього району і стрілочкою, що вказує напрямок руху на виставку. Англійською в околі ніхто не ляля. Ні поліцейські, ні студенти, ні просто перехожі. Поді-туда-не-знаю-куда, одним словом. 39-го автобуса все не було. Врешті хлопчина, що продавав квитки, сказав їхати 28 до центру, а потім 21 до Сабатуччі. Скочили в 28 і в переліку зупинок знайшли ту, яка збігалася за назвою з однією з вулиць на Іванковій роздруківці. Третю за рахунком. Вийшли там (прошу врахувати, що відстань між зупинками метрів 100-150, не більше), трохи попетляли і за 10 хвилин були в квартирці. Ех…
На 20.00 домовилися про зустріч з Софійкою та її друзями в центрі міста біля статуї Нептуна. Софійка запевнила, що тут нам уже точно не вдасться зблудити: ту статую роботи флорентійського скульптора на прізвисько Джамболонья знають усі. Ми повірили. І рушили в місто. Але мали одну велику прикрість: у двокімнатній квартирі, де було не так уже й багато речей, пропав Івасів закордонний паспорт, який напередодні там точно був. Стовідсотково був. Тому йшли з важким серцем. Дуже важким. Аж тут – смс від господині: ой, скузі, діа Джованні, твій паспорт у мене… Ми мало не стрибали з радості, як троє болонських слоників.
І так, на зустріч ми спізнилися майже на годину. Проте…
У старовинному місті нас зустріла Porta San Donato – одна з десяти брам (приблизно 13 ст), яку ще називають Porta Zomboni і яка «закриває» університетській район міста – до речі, лише тут увечері було людно: хтось пив пиво, хтось сидів/лежав просто на бруківці, всі студенти, веселі й прип’янкуваті. Дві дивовижні вежі – Азінеллі (рівна, 97,2 метрів заввишки)й Гарізенда (похила й недобудована), на які буквально наштовхуєшся по виході з вузької вулички. Нескінченні портики – криті галереї зі склепінчастими стелями, бежевими або оздобленими візерунками та ліпниною (кажуть, загальна їх протяжність – близько 32 км, але ми того не перевіряли). А ще стрункі храми, втиснуті між великих палаццо. Деревця на камінних фронтонах. Напівзітерті фрески. Ліпні хрести, що ніби провалюються під землю… Книгарня-ресторан, де на 3 поверхах зосередилися 3 великі задоволення: італійські страви, вино, купа-купезна книг. Забігайлівка на Via Zomboni, де, купивши келих вина за 3-5 євро, можна добряче навечерятися всілякою дрібнотою (я от нарешті відвела душу, наївшись пармезану та ас’яго і закусивши мандаринами – такими духмяними і терпкими, що пальці пахли їхнім соком аж до наступного ранку).
І чудові хлопці/дівчата, які дочекалися таки нас, попри пізню годину й холод, які показали нам усю ту красу, які вчаться, працюють, влаштовують Євромайдан/розповідають про Україну, і не збираються залишатися в Болоньї, не зважаючи на всі свої досягнення, а хочуть повернутися сюди і будувати своє майбутнє тут… Софійко, Андрію, Женю, дівчатка – про вас можна написати не один окремий, теплий і веселий пост!!!
Ми попрощалися біля самої нашої хвіртки вже геть поночі. А назавтра, о 10 годині, розпочиналася виставка…
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно