«Bloomberg» про книжку Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора»
Шиманська Анна
16.06.2020
Вже у липні українські книгарні поповнить книжка польського журналіста Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора» у перекладі Андрія Бондаря. На її сторінках – історії п’ятьох диктаторів, розказані їхніми кухарями, а саме Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро і Пол Пота. Поки ми чекаємо на новинку, відшукали для вас відгук видання «Bloomberg» про цю книжку.
Автор матеріалу – Howard Chua-Eoan, переклала – Анна Шиманська.
***
Якщо за обіднім столом сидить деспот, як зробити його щасливим? Журналіст віднайшов шістьох кухарів, які працювали на колишніх диктаторів, та дослідив їхні робочі, а часом навіть любовні, стосунки.
У закинутій цегляній халупі Отонде Одера готує невелике застілля. Коли він приправляє філе риби, то свідомо пересолює, адже саме так подобалось його колишньому керівнику. Це був Іді Амін, диктатор Уґанди з 1971 до 1979 року, який ніби-то споживав кров та печінку своїх ворогів. Одера був його шеф-кухарем.
Зараз у свої 80 років Одера живе в Кісуму, третьому за величиною місті Кенії, у відносній бідності, що частково нагадує про його дні в сусідній Уґанді. Амін був добрим до нього: він майже втричі підвищив заробітну плату Одери, що зрівнялась з найкращими готелями Кампали, подарував йому «Мерседес», часто обдаровував готівкою, а ще підібрав трьох із його чотирьох дружин. Більшість із цього зникло ще до повалення влади Аміна.
Одера є одним із шести кухарів, яких польський журналіст та письменник Вітольд Шабловський відшукав для своєї книги «Як нагодувати диктатора» – оригінального кулінарного путівника, що має водночас комічний та фолкнеріанський характер, із судовими інтригами та зрадами, які зринають настільки раптово, що книга також могла б називатися «На кухні з Макіавеллі». Півдесятка підданих подавали страви вождям і, вгамовуючи їхні кулінарні бажання та голод, ймовірно, впливали на долю націй.
Вітольд Шабловский їде до Багдаду, щоб знайти Абу Алі, кухаря Саддама Хусейна, та дізнатись рецепт улюбленої страви диктатора (яка називалась «злодійським рибним супом» та ніби-то була фірмовою стравою розбійників у рідному місті Саддама – Тікриті). Він також чує деталі сімейних історій про вбивства: у пориві гніву старший син Саддама Удай одного разу взяв металевий прут та вдарив ним по голові одного з улюбленців свого батька – чоловіка, який найняв Алі на роботу, – та вбив його. Саддам плакав.
Шабловский віднайшов двох шеф-кухарів Фіделя Кастро, які пішли різними шляхами: перший, Ерасмо Ернандес, зараз керує успішним рестораном у Гавані, а другий – чоловік, який зветься просто Флорес, втратив розум та блукає спогадами про Ель-Команданте, і ніхто не знає, правду чи вигадки він говорить.
В Албанії автор зустрічається з чоловіком, який готував для Енвера Ходжі та його дружини й політичного союзника Неджміє. Шеф-кухар хоче, щоб його називали «пан К.», бо він втомився пояснювати, чим заробляв собі на життя. Зрештою, сучасним албанцям не приємно згадувати про чотири десятиліття Ходжі при владі та про незліченну кількість людей, яких він розстріляв або відправив у тюремні табори.
А також тут є Тітка Муун з Камбоджі. Шабловський дражнить усміхнену особистість, слідуючи за її історією від кухаря в джунглях для повстанської армії Пол Пота до дружини посла країни в Китаї. Її стосунки з тираном, який перетворив Камбоджу на «поля смерті» із 2,5 мільйонами загиблих, направляють історію. У розповіді Шабловського, Тітка Муун не лише готує для чоловіка, що мав прізвисько Брат Пук (означає «матрац», яке він отримав через те, що намагався все пом’якшити), вона ще й закохана у нього.
Попередня книга автора «Танечні ведмеді» – це розповідь про людей з колишніх диктаторських країн, які ностальгують за життям під тиранією. І ця тема продовжується в новій книзі. Навіть божевільний Флорес, покинутий у бідності, що прийшла з кубинською революцією, показує: якби Кастро «сьогодні прийшов сюди і сказав: Флорес, мені потрібна твоя рука, я відрізав би руку і віддав її йому». У тій чи іншій мірі всі кухарі з книги «Як нагодувати диктатора» зберігають певну вірність тирану, якого вони годували, хоча більшість визнає, що їхньому життю завжди загрожували небезпеки та змови. (Одері довелося тікати в Кенію, коли його зрадив друг; Тітка Муун перебувала в Китаї, коли її ім'я потрапило до списку чисток).
Коли Шабловський обговорює з Одерою звинувачення в канібалізмі Аміна, той починає плакати. «Ні. Ніколи цього не було, – каже Одера. – Я ніколи не бачив м'яса незнайомого походження чи того, яке не купував сам». Описуючи сльози, що капають з обличчя Одера, Шабловський пише: «Він дивиться на мене так, ніби хоче переконатися, чи я йому вірю. Ніби він не може собі уявити, що чоловік, якого він годував так, як матір годує дитину, і за гарним настроєм та благополуччям якого він доглядав довгі роки, міг їсти печінку іншої людської істоти». Моральна неоднозначність цієї книги полягає в одночасному захопленні нею та жаху від читання.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно