Альбіна Ткаченко: «Некнижкові» історії, або Як вчитися толерантності у житті
Ткаченко Альбіна
28.11.2016
Першу частину блогу «Непрості» історії та чому вони можуть навчити» читаймо за цим посиланням
Думати слід хороше і не втомлюватися мріяти й планувати. Та не можна залишатися байдужими до проблем, які виникають у людей довкола. Я не просто написала цілу добірку книжок, де йдеться про дітей з вадами здоров’я чи складними життєвими ситуаціями і про те, як вони долають ці труднощі. Мені складно читати подібні історії, бо переймаюся усім, що написано, але думаю, це потрібно, щоб навчитися і зрозуміти, що людей в подібних обставинах багато.
У мікрорайоні, де навчаюся, розташована лікарня, у якій є гематологічне дитяче відділення. Туди пускають не кожного і заборонено без маски, але двічі на рік представники Парламенту Лідерів нашої гімназії відвідують дітей, які там перебувають, а ми усі до цього готуємося. Як правило, це до Дня святого Миколая та Великодніх свят. Збираємо подарунки, вислухавши перелік дозволених речей. Неможна цукерок, лише певні види фруктів і два види печива. Намагаємося закупити книги, іграшки, розмальовки. Все це складно осягнути — це інше життя, але воно поряд.
Приємно бачити результат наших дрібних зусиль: на фото діти посміхаються. Щоб висмикнути людей з повсякденної байдужості, будь-хто може влаштовувати акції та флешмоби, як у нашій школі. Наприклад, до Дня Миру, Дня Толерантності (ми ходили з бейджами, на яких були висловлювання про толерантність у ставленні до інших), Дня Доброти (велика площа шкільного коридору була постером, де можна було прикріпити заготовлену долоньку з паперу та написати своє розуміння доброти і важливості її у світі).
Якщо людина незряча, не має руки чи ноги, погано рухається чи говорить, це помітно, таких людей називають інвалідами, з обмеженими можливостями, навіть, каліками — жодну назву не сприймаю належно, бо, на мою думку, справжнє каліцтво — жорстока байдужа душа, крижане серце — не завжди помітне і від того ще страшніше.
Серед вже відомих усьому світові людей є ті, хто стали взірцем мужності, сили, цілеспрямованості, чия здатність радіти життю і спонукати до цього інших вражає! Наприклад, відомий усім Нік Вуйчич, серб за походженням, а зараз громадянин США, у якого фактично відсутні руки та ноги. Нік зізнається, що у віці 10 років хотів вчинити самогубство, але завдяки рятівному слову його батька пастора і турботі мами, він обрав інший шлях — повноцінного життя, не бажав, щоб його доглядали, а всього навчився сам, створивши безліч дрібних пристроїв на допомогу собі. Особисто мені дуже подобається кліп на його ж пісню «Something more», який закінчується, думаю, девізом по життю для самого автора, «If you don’t get a miracle…become one» (Якщо з тобою не сталося дива, стань ним).
Найвідоміша модель сучасності з фізичною вадою — Вікторія Модеста, уродженка Латвії, яка в наслідок травми ноги змушена була роками боротися за відновлення свого здоров’я, і врешті, у віці 19 років прийняла рішення ампутувати частину ноги, щоб мати змогу вільно пересуватися. З того часу минуло майже 10 років, і Модеста, вигадуючи дивовижні протези, приваблює публіку, набула слави моделі, акторки та успішної бізнес-леді як власниця дорогого клубу.
Про незрячу фіналістку шоу «Україна має талант» Олену Ковтун з Полтави знають тепер багато хто. А я можу сказати з особливою теплотою, бо це моя землячка і я рада за неї. Добре, що є нині талант-шоу, куди потрапити може кожен охочий. Минулого століття було складно пробиватися. До прикладу, Рей Чарльз — американський співак і композитор різних напрямків і свого власного стилю — соул, осліп ще в дитинстві, та це не завадило йому розвивати свій музичний талант. Його насичене життя вмістило, здається, все: ранні втрати, заробляння великих грошей, захоплення наркотиками і лікування від наркозалежності, коротке перебування у в’язниці... Та за будь-яких обставин завжди його рятувала улюблена музика. На рахунку музиканта і композитора 17 перших премій Греммі, до речі , він — єдиний виконавець, який отримував їх протягом п’яти десятиліть поспіль. Або сучасна легенда Стіві Вандер, американський музикант, співак, композитор і продюсер, теж незрячий, та не буває перепон для талантів, які бажають просуватися вперед. Вандер — автор понад 30 альбомів, лауреат 22 премій Греммі, його ім’я занесене до Зали Слави Рок-н-ролу.
Для мене ж зараз найбільш актуальна тема іншої відомої людини - нещодавно я дізналася, що у моєму районі оселився плавець-паралімпієць Дмитро Виноградець. Я дуже хотіла б познайомитися з чемпіоном, можливо, взяти інтерв’ю. Читала, що Дмитро не любить зайвої уваги до себе, але, сподіваюся, що зрозумів би, як його приклад може підтримати інших. У 17 років Дмитро Виноградець отримав травму спини і почав займатися спортом задля здоров’я, а вже у 23 став рекордсменом Паралімпіади у Пекіні, здобувши 2 золоті, 1 срібну та 1 бронзову. У 2012 в Лондоні він виборов 2 срібні й 1 бронзову медалі. Я пишаюся, що сильна, вольова і успішна людина Дмитро Виноградець — мій земляк.
У школі, де я навчаюся, є дівчинка, яка мені дуже подобається своєю щирістю, життєрадісністю, красою і розумом. Цього року вона - одинадцятикласниця. Я бажаю їй здійснення усіх мрій і планів, особливо що до подальшого навчання. І нітрохи не сумніваюся у її майбутніх великих досягненнях, бо вона відкрита для світу, любить дізнаватися нове, вивчає іноземні мови, а ще має неабияку рішучість та силу волі й духу. Я не знаю жодних подробиць, але дівчина не має більшої частини руки. Велика заслуга самої дівчини і, впевнена, її мами в тому, що люди практично не звертають на це уваги, бо в першу чергу ви задивитеся у її жваві очі, заслухаєтеся приємним голосом, що промовляє в тему. Вона - справжній лідер, заповзята і активна. Справді, все залежить від ставлення самої людини та оточуючих. Коли усі були меншими, однокласники уважно і толерантно ставилися до ситуації, намагалися допомагати — так привчили батьки і вчителі, але самій дівчині допомоги і не хотілося, діяла, наче за формулою «Я все можу сама».
Комплексами іноді страждаємо всі ми, та рідко замислюємося, що вони надумані. А коли знаходишся поруч з такими людьми, починаєш розуміти, що природа чи доля зробила їх несхожими на інших, а значить особливими, щоб показати нам, як мало ми себе знаємо, перевірити нас на людяність чи просто довести безмежність людських можливостей.
Я знаю, що потайки розумна приваблива дівчина в моїй школі мріє про гарний функціональний протез у майбутньому і навчання закордоном, бо скоріш за все, там їй буде комфортніше в усіх питаннях. Коли ж ми зможемо навчити суспільство нашої країни, що все має бути для людини, її зручності, розвитку і можливості насолоджуватися життям? Приймати одне одного щиро і з інтересом! На мою думку, важливо у цьому житті не лише зрозуміти, як це опинитися в ситуації з обмеженими можливостями, а й не залишатися обмеженим.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно