5 фактів (і ще трошки) про Ірину Шувалову
27.01.2021
В Ірини Шувалової вийшла чергова збірка з промовистою назвою «каміньсадліс». Її текстами треба прогулюватися повільно, щоб зауважити всі деталі і сенси. Щоразу, повертаючись у щільний віршопростір Ірини, можна натрапити на щось нове. Поки ми тримаємо соціальну дистанцію і зустрічаємось одне з одним в онлайні, добрі розмови стали ще ціннішими. Під час однієї з таких письменниця розповіла про свій каміньсадліс і відчуття дому, важливі речі і ролі, про життя у чужих голосах та країнах.
Автор фото Jean-Luc Benazet.
Про переїзди і дім
Вперше я виїхала за кордон, коли мені було заледве місяць: після вибуху в Чорнобилі мама та я залишили Київ і жили якийсь час у далеких родичів у Рязані, в Росії. Я цього, звісно, зовсім не пам’ятаю. Тільки часто думаю про те, як це було – прийняти до себе, в немалу родину, в небагатий дім, незнайому молоду жінку з новонародженою дитиною: дати їм прихисток, не побоятися клопоту. Коли мені було п’ятнадцять, я вперше самостійно жила за межами України, в США, за річною програмою шкільного обміну. В Штати я знову повернулася десятиріччя потому, аби писати там магістерку в Дартмутському коледжі, завдяки підтримці стипендіальної програми Фулбрайта. Потім були три роки в докторантурі в Англії і рік роботи в Китаї. А поза тим усім, останні десять років я часто й подовгу бувала в Греції, звідки родом мій другий чоловік. Тому коректною відповіддю на питання як часто я переїздила, мабуть, буде: багато разів. А ще точніше так: з дому я виїхала, а іншого дому відтоді якось не облаштувала, і наразі мене ця бездомність дуже втомлює.
Про важливі речі
Для мене дуже важливий простір дому (отого, який я вже майже десять років постійно монтую й демонтую, то тут – то там). Тому й предмети, з яких складається, якими обростає дім, для мене теж важать багато. Дім – це значною мірою я. Тому витворення на новому місці дому – це й проєкт реконструкції себе. Інакше, раптом, перелетівши через океан, з’ясуєш, що стала кимось іншим?
Отже предмети. Це книжки – особливо улюблені альбоми: Ендрю Вайєт, Едвард Гоппер, Йозеф Судек, Антонелло да Мессіна. Картини: смішний маленький портрет Сосекі Нацуме з виставки японського мистецтва в лондонському музеї, офорт із портретом Генрі Девіда Торо, привезений з берегів Волдена. Якісь уламки пам’яті – квитки, мапи, камінці, мушлі, листівки. Мій маленький дерев’яний Будда, статуетки лисиць зі святилища Інарі, фантастична кудлата і рогата маска на ім’я Дмитро, привезена з Румунії. Улюблені колоди таро. Скринька (майже скриня) з ароматичними паличками. Винесений колись мені до ніг морем срібний браслет.
Можете уявити собі, як безладно й у яких муках я з цим усім переїжджаю. Але більшу частину мого життя мені навіть не думалося, що я зможу колись мати так близько біля себе ці прекрасні речі, бувати в фантастичних (небувалих) місцях – звідси, мабуть, і ця потреба триматися того, що – завжди здається – може от-от розсипатися.
Колись, коли я виросту й наберуся розуму, то возитиму з собою тільки своє дитя і своїх котів.
Про оточення і входження у «літтусовку»
Ніхто мене не формував, але й формуватися не заважав теж – а це не менш важливо. У моїй родині творчими речами ніхто не займався й мистецтвом особливо не цікавився. Бабуся й дідусь мали по три класи освіти. Їхні батьки були здебільшого неписьменними. Моя мама першою в родині дістала вищу освіту на вечірньому відділенні вузу, працюючи паралельно на заводі. Причетність до культури обмежувалася маминою любов’ю ходити в театр та читати (наприклад, детективи та історичні романи). Завдяки їй, у нас удома була типова радянська бібліотека – з тими заледве десь роздобутими, виміняними на талони від зданої макулатури книжками. Я виросла на Дюма й Феніморі Купері, але цього мені швидко забракло. Бібліотеки відкрили для мене цілий паралельний всесвіт. Виразно пам’ятаю, як у якомусь дуже ніжному віці притягла додому товсту томину Цвєтаєвої: читала, не відриваючися, як хтось читав би комікс – я не уявляла, що можна ТАК (писати-бачити-думати-говорити).
Далі почалося хаотичне, голодне, некероване читання/поглинання всього, що тільки траплялося під руку. Писання (бо я ж почала віршувати дуже рано – власне, ще писати не навчившися) під кого тільки не: «під Цвєтаєву», «під Драча» (не покажу ніколи й нікому!). Мама (неймовірна моя мама) вечорами, на роботі, набирала мої нескінченні опуси на комп’ютері, складала в такі білі картонні течки з зав’язочками й написом «Справа №» на обкладинці. Далі була любов до Лорки (яка відтоді лише поглибшала). Любов до Бродського (як же без цього). Неймовірний – на все життя – Мандельштам. Вже чітко намацавши свій поетичний голос, знаходила тих, хто був близьким, хто міг живити: Тракля, Целяна, Теда Г’юза, якого потім багато перекладатиму. Перевідкривала шкільною програмою «відбиті» імена: живого, гнучкого, органічного Шевченка.
Я рано забрела в Кабінет молодого автора й надбала там цілий стос книжок «гранословівських» лавреатів, але я завжди була сором’язлива, тому уникала великих компаній й не дуже спішила десь «тусуватися». Досі дивуюся, що курсу десь із третього – поступово, обережно, бочком – таки якось ввійшла в літературне середовище. Хоча, мабуть, так і залишилася в ньому стояти лише однією, і то не дуже впевненою, ногою.
Про життєві ролі
Я не вмію бути не-поетом. Тому з цим простіше. Це не питання вибору. Навіть якби не друкувалася б ніколи, моєї сутності це не змінило би. Дуже, звісно, хотілося б жити в ідеальному світі, де поети поезією заробляють собі на прожиття – і єдина складність, мабуть, тільки в цьому. Мамою мені теж дається бути не дуже тяжко – але це тільки тому, що мені неймовірно пощастило в двох аспектах: по-перше, я маю фантастичну родину, яка допомогла мені виростити Мар’яну, паралельно працюючи, пишучи й здобуваючи енну кількість вищих освіт; по-друге, Мар’яна – прекрасна людина і дорогий мені друг, тож нам добре разом. Викладачкою я то є, то не є, то одним боком, то іншим – не можу сказати, що це постійна складова моєї ідентичності. Як емігрантку я себе не ідентифікую взагалі: моє громадянство українське, моя прописка київська, а мої – навіть тривалі – від’їзди поки що були тимчасовими. Не знаю, як це зміниться в майбутньому, але наразі так. Найскладніше мені останнім часом бути жінкою: з цим я, панове, реально задовбалася. З тим, як воно – носити на собі жіноче тіло в спільнотах, де це тягне за собою цілком конкретні наслідки в тому, як мене сприймають, як до мене говорять, як зі мною можуть повестися незнайомі (а часом і добре знайомі) люди і скільки грошей мені готові платити за мій час і мої професійні компетенції. А от ким мені найлегше бути – то це садівницею: тільки пустіть мене до землі, і я, як курка, гребтимуся в ній день і ніч.
Про поезію і чужі голоси
«каміньсадліс» не є книгою про родинні історії. Мені не хотілося б, аби в ньому помилково вбачали суто роботу з родинним архівом. У цієї книги є дві сторони: одна – це проговорювання історій тих (численних) членів моєї родини, що не лишили по собі іншого сліду в писаному культурному просторі – неписьменних та малописьменних селян, а надто сільських жінок. І то, тут не йдеться про фіксацію конкретних історій: радше про спробу намацати їхні голоси в своєму, їхні досвіди – у своєму досвіді, й їхню пам’ять – у своїй пам’яті, а потому навіть не виокремити їх (бо це неможливо), а просто дати прозвучати тому їхньому-своєму, яке вдалося знайти.
Поезія – це водночас говоріння чужими голосами як своїм, і своїм – так, наче він чужий. Це вміння жити в чужих голосах, як у покинутих шпаківнях.
Але загалом, ця книга – про речі значно більші за такий вузький особистий проєкт, але речі такі, про які неможливо говорити абстрактно, поза межами свого особистого досвіду. Мої родинні історії – це та оптика, за допомогою якої я можу мислити про пам’ять узагалі: як наскрізну – і, мабуть, головну – тему цієї книги. Пам’ять я тут розумію в максимально широкому сенсі, пробуючи копати за межі культурних конструктів – туди, де пам’ять перетворюється на явище біологічне, фізіологічне. Там, де люди пускають в землю коріння – і там, у землі (і з землею), цим корінням сплітаються, як на одній із прекрасних ілюстрацій, зроблених до книги Вікторією Черняхівською.
Про назву книжки «каміньсадліс»
Це новослово для мене пов’язане з низкою питань, які мене зараз дуже переймають на особистому рівні. Це питання про те, як ми населяємо час і маємо з ним справу; про те, які залишаємо відбитки на навколишніх ландшафтах, і про те, як вони маркують нас; про зв’язки з людьми й предметами, з яких виплітається тканина наших життів. Так от: і час, і ландшафт, і зв’язок є вимірами, що присутні в назві книги.
Зв’язок. Що відбувається, коли три окремі слова – «камінь», «сад» і «ліс» – перетворюються на одне? Чи окремішність зростається в цілісність? Чи залишаються на цій цілісності шви? Потім, час. Він у цій назві ходить по колу, як на електронному табло стрічкою пробігає напис-сповіщення: виникає на початку табло, снується через екран, провалюється в кінець рядка, а потому наново вигулькує на початку екрану. Так між каменів проростає зерно, з нього дерева, потім ще дерева – сад; потім сад поступово дичавіє, перетворюється на ліс; ліс іде в землю, перетворюється там знову на камінь. Це простір, ландшафт. Чи є у цій пам’яті місця – місце для нас?
І якщо в цій книзі ще є спроби відповідей на ці питання, то в новіших текстах я, здається, облишила й ці спроби. Зараз мені здається, що навіть позначення, окреслення, ословлення цих питань – це вже надзавдання.
А взагалі, хтось був прочитав назву як «кальвадос» — теж круто 
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно