Звернення до світу на Ти: «Поезія Келії» Костянтина Москальця
10.01.2018
Збірку можна означити як вибране Костянтина Москальця, адже більшість творів у ній не нові. Книжка є цілісною, бо має прозору і виважену структуру, і твори зі збірок 1979-го та 1980–1990-х років відіграють у ній інакшу роль, ніж та, яка дісталася їм у минулому столітті. Окрім того, художнє оформлення Івана Драгана робить книжку схожою на художній альбом. Уміщений у «Поезії Келії» живопис в одному випадку просто ілюструє вірші, в другому – має із текстами спільні образи, в третьому – є багаторазовим відлунням. Часом малюнки вибудовують абсолютно нові історії. Водночас твори в книжці дуже різні. Власне, розмаїття форм, образів, інтонацій приваблює найбільше. Різним частинам книжки властивий свій темп розгортання подій, а отже, вони спонукають і до різного читання.
Юлія Ємець-Доброносова, Критика. Чільне зображення - фрагмент картини Івана Драгана.
Композиція книжки має особливу динаміку, що поєднує різні ритми. Вірші, що їх ширше коло читачів знає як пісні, вдало губляться серед поетичного (формального й образного) розмаїття, властивого і поетичним, і прозовим творам Москальця. Радше навіть ці тексти не губляться, а ніби ховаються. Для тих, хто знає Москальця більше за його власними піснями і піснями на його вірші, вони будуть такими собі знайомцями серед багатьох химерних незнайомців – інших текстів.
У книжці чотири частини, які представляють три збірки («Думи», «Songe du vieil pelerine», «Нічні пастухи буття») і «Поезії поза збірками». Найкоротша, остання частина схожа на постскриптум із трьома крапками наприкінці. Більшість віршів тут мають присвяти конкретним особам чи святам, і вони є найтеплішими у збірці. Завершується книжка чотирма переспівами з давньояпонської поезії.
Поезію об’єднує мотив самовіднаходження і самотворення, які не позбавляють Я уважности до світу в усіх його проявах. Автор може бути відвертим, турботливим у ставленні до світу, але й різким до колізій життя міста, соціюму, людського існування та себе самого (поеми «Для вечорів» і «Катарсис»). Москальцеві часто йдеться про зв’язок між проявленням себе та проявленням світу і химерну гармонію між цими процесами («Історія троянди і снігів», «Повторний час», «Періоди», «Владарка мовчань», «Вісім тьмяних сонетів»). Вірші його часто наративні, увага до змін пір року в них – неуникна. Багато звернень до конкретного (чи конкретної) Ти, рідних, живих чи втрачених друзів. Є звернення і до Творця («Нічого не знаю»). Помірна самоіронія в «Поезії Келії» також є. Автор може змушувати замислитися над простими щоденними речами, бути спостережливим до себе і всього довкола, дивувати експериментами у формі, викликати усмішку і навіть лякати описом драматизму пошуків себе в самому собі. Те, що до збірки увійшло декілька поем, не обтяжує видання, а додає драматизму і навіть дрібку епічности. А тим часом у сонетах, також уміщених до книжки, панує ліричне.
Найбільшою є частина «Songe du vieil pelerine», в якій є чимало експериментів із формою, цикл неофолькових і водночас іронічних «Тирад», поеми «Ренесанс» і «Для троянди». Кожен текст тут є свідченням відкриття можливостей поезії і загалом можливостей пізнання світу в слові. Мінімалістична пунктуація, відсутність знаків пунктуації чи вільне поводження з ними – окрема важлива особливість Москальцевих поезій.
Парадокс «Поезії Келії» в тому, що наскрізним її мотивом є комунікація зі світом у розмаїтті його проявів. Поезія ніби запускає звернення до світу на Ти і можливість говорити до Когось. Так Келія стає запереченням самотности. «Поезія Келії» стає книжкою про світ, у якому мова є запорукою самовіднаходження себе у світі, а усвідомлення можливости досвіду існування в інших тілах – запорукою комунікації («Нічого не знаю», «Пробудження», «Молитви до чужого», «Медитація»). Саме тому смисловою кульмінацією можна визнати «Поему ріки» і «Для троянди». Саме в цих творах автор найближче підходить до парадоксу самотности та її розмикання.
Москалець розміщує по текстах натяки на коло свого читання й авторів, які йому є особливо дорогими. Але такі натяки можуть водночас і не бути ключами до поезій. Такою, наприклад, є згадка про концепт-метафору пастуха буття Мартина Гайдеґера. Хоча насправді інтонації екзистенціяльної філософії наявні в більшості творів «Поезії Келії». Дійсність і можливість існування тут зустрічаємо на багатьох сторінках, речі щедро проявляють свої сутності, виразно проступає напруга на лінії буття й існування. Тут відіграють важливу роль роботи Драгана: різні квіти й рослини не просто супроводжують, а й активно діють, дають ключ до розуміння чогось у собі самому або навпаки – перетворять щось, ніби знане, на таємницю («Карта стара світанкова», «Ти втретє цього літа зацвітеш», «Іриси», «Крокуси»). Квітка для Москальця – це часто важливий жест життя, найкращий варіянт того, про що можна сказати словами мови, яка є найкращим домом чи найкращою Келією.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно