З любов'ю…
Єфремова Анастасія
16.08.2016
Хоч як ми когось любимо чи думаємо, що знаємо,
ми ніколи не дізнаємося, як це – бути ними.
Сюзанн Лафлер
Кожен покладає різні сподівання на книжку: одні прагнуть знайти там порятунок від буденних турбот, інші сприймають читання як ще одну розвагу, хтось намагається відшукати у книзі поради та відповіді. Та, мабуть, ніхто не читає, щоб ятрити собі душу сторінка за сторінкою. З такою книжкою я зустрілася вперше. Насправді, це було б жорстоко радити комусь «З любов’ю, Обрі» молодої американської письменниці Сюзанн Лафлер. Бо це ніби ви радите людині забити кілька цвяшків собі в серце і жити собі спокійно далі. Бо це ніби ви засинаєте з радісним усвідомленням, що маєте щасливу родину, люблячих батьків, а прокидаєтеся самотнім, втративши найцінніше. Бо це ніби справджується найбільший страх – смерть рідних. Та все ж ця книжка з тих, які проковтуєш за день і ще довго не забуваєш.
В Обрі загинули в автокатастрофі тато і сестричка Саванна, мама ж, не витримавши в домі з донькою на одинці, втекла від болісних спогадів і речей, які так багато пам’ятають. Про це йдеться вже в анотації. Однак, читаючи анотацію, по правді не відчуваєш нічого такого… Бо ж скільки ще подібних книжок про втрати. І очікуєш, що от зараз всі будуть вибивати з тебе сльозу і давати поради, як забути все і жити далі. Як добре, що читацька упередженість так само швидко випаровується, як і з’являється. Бо вже на першому листі до Джиллі (уявної подружки Саванни) починає вивертати все в середині. Чи під час гри Обрі з сусідкою Бріджет і її молодшою сестричкою Мейбл… Обрі більше ніколи не зможе пограти з Саванною. Обрі вже багато чого більше не зможе – пригорнутися до тата, відсвяткувати Різдво чи день народження всією родиною, скуштувати татового батату, посваритися і помиритися з Саванною…
Це повість-реабілітація, а не повість-плач. Книжка позбавлена надмірної драматизації, згущування фарб. Достатньо лише кількох слів, кількох замальовок, обірваних кадрів минулого, фотографій, листів, уривків родинних розмов, щоб тебе пройняв біль до самого серця, щоб шлунок судомило, а очі не висихали. З уривків постає історія щасливої родини. «Я запхала шухляду на місце й втупилася в сімейну фотографію на комоді. Вона була зроблена минулого літа, на пікніку на честь дня міста. Саванні шість, мені десять. Я штрикаю її, задля сміху, а вона висить на татовій нозі. Тато обіймає маму, а вона відхиляється назад і спирається на нього. Якби ви хотіли нас усіх розділити, то не змогли б, бо неможливо відірвати когось з фотографії, не розірвавши інших». Та доля вирішила інакше.
Обрі – татова донечка, у мами ж більш тісний зв’язок з Саванною. Обрі + тато, Саванна + мама. Гадаю, вам теж траплялися такі сім’ї. Це важко пояснити раціонально, це можна лише відчути. І саме через це Обрі та її мамі ще важче перебувати вдома удвох. Десь глибоко-глибоко в серці дівчинки оселилося відчуття того, що мама любила Саванну більше. Та ще складніше мамі Ліззі, яка в той день була за кермом. Після аварії вона втекла з дому не від доньки, а від себе. А також від думки про те, що краще б в Обрі залишився тато, замість неї… Тепер вони вдвох (але кожна окремо) тонуть у своїй внутрішній пітьмі.
Обрі захлинається у тій трагедії, що звалилася на її маленькі плечі. Але їй не потрібно, щоб її жаліли чи дивилися на неї, як на ненормальну. Світ дівчинки впав – і цього не зрозуміти нікому. Але жити далі треба. Як і більшість книжок про втрати, «З любов’ю, Обрі» – це, передусім, книжка про підтримку. Якщо є ті, хто здатен самотужки дати раду величезній дірі в серці, то їх небагато. Саме з таких трагедій викарабкатися самому практично неможливо, бо заради чого?.. Навіщо вставати зранку, навіщо йти до школи, навіщо все це, коли найважливішого не повернути? Ніколи. І саме в такі моменти цілковитої безвиході рятівним кругом стають люди. Люди, які змушуватимуть щодня прокидатися, вигадуватимуть купу завдань і клопотів, підніматимуть щораз, як ти падатимеш. Для Обрі, як і для її мами Ліззі, такою людиною стає бабуся – взірець надзвичайної внутрішньої сили і тактовності. Вона, як справжній психолог, знаходить той шлях, що день за днем повертає їй онуку: вигадує для дівчинки щодня нові завдання – від «сходити в душ», «піти до школи» до «поговорити з бабусею». А ще є Бріджет і Маркус, які, як і бабуся, змушують Обрі хотіти рухатися вперед.
До певного моменту для дівчинки автокатастрофа – це лише її біль. Але як почувається та, хто втратила онучку й зятя, хто не знає, де її донька, і мусить щодня допомагати онучці жити? «Коли помер твій дідусь, мені було дуже боляче. Пам’ятаю відчуття, ніби я розбита. Я думала, якщо я розбита, немає сенсу вставати вранці з ліжка. […] А потім я зрозуміла, що важливе зовсім інше». – «Що саме?» – «Є дорогі мені люди, які мене люблять і яким я потрібна. Ніхто з них не замінить дідуся, звісно, але я врешті встала з ліжка». І в той момент Обрі вперше усвідомила, що бабуся також за ними сумує, що тато і Саванна були і її близькі також. Тому значною мірою це повість не про Обрі та не про смерть, а про людей, які опинилися поряд, і про те, що ми самі часом маємо бути для когось тими, хто поряд.
Ключовими елементами повісті стають листи Обрі – до Джиллі, Саванни, тата, мами і навіть до маленького Ісусика – усіх тих, кому вона не встигла чи через певні перепони не змогла щось сказати. Це як «P. S. Я люблю тебе» Сесилії Агерн, тільки тут листи не «з того світу», а навпаки. Як маленька дівчинка може пояснити несправедливість життя, що забрало в неї сім’ю? Листи дозволяють Обрі не тільки висловити невисловлене, а й в найменш болісній формі усвідомити те, що трапилося, та врешті-решт прийняти дійсність і жити далі. Бо тепер у неї є бабуся, Бріджет, Семмі (бійцівська рибка Обрі), бо тепер не тільки вони потрібні їй, але й вона їм.
Читати цю повість направду дуже боляче. Боляче за Обрі та, звісно, за тих, кого ми вже втратили чи ще втратимо. Бо таке життя. Бо, як сказала Обрі, ми всі не більше ніж Божі акваріумні рибки. «Люди плавають, а потім перестають плавати». Але разом з тим історія просякнута щастям, любов’ю, дружбою, добротою, підтримкою та взаєморозумінням. А ще ця книжка – наче чарівний стусан для тих, хто вже давно чекає нагоди подзвонити рідним і сказати, як їх любить. Подзвоніть.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно