«Я сьома сама…»
18.11.2014
Прочитавши кілька перших сторінок у поетичній збірці «373» Маріанни Кіяновської, відчув, що ця книжка – не літературна. Точніше, перед читачем не лише простір естетики (метафор, зримих чи метафізичних образів, звукописання, загадкового розчинення в мові), а й особливий релігійний світ. Радше, це збірка релігійних і почасти містичних одкровень поетки, яка шукає себе у Всесвіті Бога. Іще одне потвердження у просторі літератури того факту, що часом літератури замало, аби вижити.
Митцеві дано по-особливому відчувати час і простір. Душа митця відгукується на світовий біль, а найбільші катаклізми – від нездатності чути, від почуття вселенської самотності. І ось тоді, на вершині скелі людської самотності, у захмарній височині відкривається щось таке, чого людина ніколи раніше не помічала. Людське серце починає відкривати себе Богові. Але наскільки важким є момент такої зустрічі.
У М. Кіяновської в одному вірші з’являється мотив амнезії, коли людина шкодує, що вона не камінь.
Кожне, щоб втратити, треба спочатку знайти,
А щоб не втратити, треба забути назавше.
Просто позбутися. Камінь – він просто лежить.
Він заволав би без слова, потрапивши в пастку.
Дай мені в долю непам’ять – непам’ять як частку
Того, що вічно триває, коротше, ніж мить (С. 9).
Камінь не відає часу, але також і не відає роздвоєності між складним філософським біномом: мати і бути.
Крім дитини і Бога, я знаю, що втрачено все,
Що мені не давало любити. Між «бути» і «мати» –
Амальгама і те, що на споді. Спитає, спасе,
Від спокуси врятує… Мій Господи, вірую тричі (С. 15).
Суб’єкт лірики М. Кіяновської у просторі бути. Але як нестерпно важко перебувати у просторі, який у принципі не призначений людині. Людина згрішила, прагнучи пізнати себе. Самість – результат гріха. Самість породжує величезну самотність, якій часом людина не може дати ради. І ось тоді, коли здається, що все втрачено, коли земля перетворюється на розпечений пісок, раптом самість вчувається у порожнечу космосу, і ця порожнеча наповнюється особливим звучанням. Десь у тому знеособленому просторі космічного мовчання є Бог. Таке враження виникає, коли переживаєш філософські притчі й поетичні молитви М. Кіяновської. Її символічна нумерологія поліморфна і до кінця незбагненна: 3+7 (10) + 3 = 13 (тринадцятий апостол), 3+7 = 7+3 = 10 = 1+0 = 1 (буття, яке протистоїть небуттю, порожнечі, ніщоті). Уже в цифровій назві збірки зашифровано кілька стратегій прочитання, себто розуміння художнього мислення. Проте наявний тут і елемент гри: тільки в М. Кіяновської це особлива гра. Не та, в яку грають люди, а та, яка часом може грати людьми.
Я мав дивне відчуття на самому початку, коли прочитав перші вірші «Бог мене наздогнав…», «Звідки, Господи, світло Твоє?..», «Ти у небі й землі…», «Боже благий, що мовчиш…». У чомусь ці вірші видалися менш оригінальними. Можливо, через виразну релігійність, через поетичний голос, який усе більше дистанціюється від світу метафоричної поезії і переходить у релігійну метафізику. Такі трансформації не новина в літературі. Скільки дивних симбіозів між поетичним та релігійним у творчості польських письменників періоду Молодої Польщі чи у пізніші періоди.
Але «373» – книжка не одновимірна. Вона завершується віршем, у якому відчувається антоничевий мотив сонця, образ сонцесвіту, язичницького сонцепоклонництва, за яким – любов до світу, в якому все породжується з сонця і все згорає в сонячному вогні, аби знову воскреснути. Не раз відчував, що в доволі християнському вірші виринають суто язичницькі образи. Вони промовляють і в ілюстраціях до книжки – скажімо, в образі руки з виразними лініями життя, розуму, серця, за якими сховано «листя трави».
*
А отже, художній світ М. Кіяновської у збірці «373» – особливий. Щось має відбуватися у поетичній душі, аби авторка наважилася так сильно оприявнити свої вірші-молитви, вірші-розмови, вірщі-рефлексії… з Богом. Література не може врятувати людину у час великого потрясіння. Має бути щось позалітературне. І таким постає релігійний досвід. Досвід шукання Бога.
Дмитро Дроздовський
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно