Вміння бачити: рецензія на збірку оповідань Валерія Пузіка
13.01.2021
Дієслово «бачити» фігурує вже у самій назві збірки оповідань молодого одеського письменника Валерія Пузіка — «Я бачив його живим, мертвим і знову живим».
Олександр Ірванець, Україна Молода
Цю книжку нещодавно випустило у світ «Видавництво Старого Лева», і вона вже потроху знаходить свого читача серед тієї частини інтелектуальної публіки, яка преферує не солодкаве фентезі чи пафосні оповіді з уяви, а прозу життєву, сьогоднішню, актуальну тематикою і способом викладення. Та спершу — кілька слів про автора.
Валерій Пузік живе і працює в Одесі. Відомий як художник (і вельми цікавий!), прозаїк (ця збірка — друга його книжка) і співавтор кіноповісті «Наші котики».
У своєму інтерв’ю агенції «Кримські Новини» Валерій зізнається: «Емоцію можна передати малюнком, ним же можна зафіксувати стан дійсності або певне ставлення до речей. Робота з реальністю — це, звісно, фотографія і документальне кіно. Література ж допомагає мені розповісти про ті речі, які навряд чи вийде розкрити візуальним способом».
Але після прочитання його прози все ж залишається в уяві чимало візуальних (чи — візуалізованих?) образів. Такий закон письма, літератури. Пишеш образно — творитимеш образи. І вони мають візуальне вирішення, бодай в уяві читача.
Пузікова проза справді маскулінна, мужчинська. І вона переконлива в різних часових поясах — у дорослому, сьогоднішньому житті, і в ретроспекціях у бік дитинства, яке теж не було райдужним і безхмарним. Там, у Теліжинцях над річкою Іквою, Валерій Пузік будує свою Йокнапатофу, з її етикою та міфологією. (Якщо що, то Йокнапатофа — це уявна країна у Фолкнера, можете погуглити).
І в тій країні дитинства в героя були пригоди, часом безневинні, а часом і страшні, й болючі. Трохи містики теж не шкодить стриманому й навіть місцями похмурому стилеві Пузіка, а часом він збивається і на сентиментальні, поетичні ноти. Але подекуди текст робиться доволі грузьким і туманно-заплутаним, хоча, можливо, це теж частина стилю.
А в часових реаліях допомагають орієнтуватися побутові деталі: дитинство героя проходило в часи, коли на 70 копійок можна було купити два морозива. Дитинство і підлітковий період у персонажа Пузіка вимальовані найбільш яскраво й ніжно, якщо «ніжність» тут доречне слово.
Пузік пише один суцільний текст — це робиться зрозуміло після ознайомлення з обома його збірками прози. (До речі, «Моноліт» уже називали романом в оповіданнях, тож автор просто пише продовження.) Його історія — історія молодого чоловіка, мужчини, самця чоловічого роду. Роздумливого й витривалого.
Постійними деталями прози Пузіка є ранні побудки героїв (героя?), піший шлях кудись до найближчого транспорту, а далі — поїздка — на війну, на будівництво бензозаправки під цвинтарем, чи на заробітки до столиці держави-агресора.
Пузік вочевидь уміє переживати дискомфорт і вміє його описувати, увесь той бруд тілесний і духовний, ту відразу й відчай, що внутрішньо переповнюють істоту персонажа.
А страждань на долю героя (отого, усередненого молодого самця-інтелектуала) випало чимало, — починаючи від жорстоких бійок у дитинстві зі шкільним садистом-хуліганом і аж до принизливого обшуку в гуртожитку для трудових мігрантів на Каширському шосе у Москві. Можливо тому герой Пузіка багато курить і вдихає життя на повні груди, аж інколи закашлюючись.
Усе ж після досить похмурого, такого аж ніби трохи «сталкерівського» «Моноліта», в якого його основна метафора означена в найпершому з оповідань: бетонний фундамент-моноліт, яким заливають частину цвинтаря під майбутню автозаправку, — збірка «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» усе ж виглядає більш просвітленою і сказати б, оптимістичною.
Попри присутність і військової теми, і теми заробітків, є у цій збірці ще й психоделічне «Причастя буйвола», і такий наскрізний гімн батьківству — починаючи від образу батька з дитинства, і закінчуючи поетичним листом до сина, — цей текст завершує збірку.
Підбиваючи підсумки, можна сказати, що в українську прозу прийшов дуже перспективний автор, орієнтований на читача, котрий не бридиться буденності, котрий готовий бачити навколишній світ таким, яким він є насправді. Автор, який має серйозний багаж, чи то по новомодному — «бекграунд», інтелектуальний, емоційний. Він пише, бо має писати, має зафіксувати оце життя, котре його оточує. І він чекає на прочитання.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно