Україна — ЄС: підірвані підвалини чи нові підмурки
Бабкін Сергій
07.11.2018
Впорядкування книг на кшталт збірки есеїв «Нова Європа» дозволяє ґрунтовніше поширити в суспільстві важливі дискусії, встановити потрібні маркери. Хтось спробує заперечити, буцімто в кризових умовах порядок денний актуальніше формувати дописами у Facebook чи топових інтернет-блогах. Ні, бо надруковане на папері не відредагуєш, бо компас поведе навіть там, де відсутній сигнал GPS, бо друковане слово працює без підзарядки, оскільки нею і є.
Останні три десятиріччя в Україні ознаменувалися чітким розмежуванням двох малопроникних одна в межі іншої та, часто принципово непримиримих між собою, площин: офіційної (державної, урядової) та неофіційної (народної, громадянської). Кожен із цих вимірів послуговується характерною риторикою, робить акцент на певних відправних точках, пропонує власні ідеали.
Якщо перші, часто на позір, запевняють, що введення в обіг гривні чи прийняття конституційної реформи є відправною точкою, то для других за неї править або акція «Україна без Кучми», або Революція Гідності 2013-14 рр., тощо. Відповідно, і Європа для цих груп людей теж діаметрально різниться. Для перших — це можливість розкішно витратити кілька десятків тисяч євро впродовж відпустки чи приховати кількадесят мільйонів, тоді як інші там витрачають значно розсудливіше і заробляють у сотні разів менше.
Автори пропонованої збірки зі щирим натхненням та надією говорять про цінності, властиві європейській цивілізації, та потребу їхнього перейняття на вітчизняний соціокультурний ґрунт як запоруку успішного реформування і подальшої євроінтеграції. Та чи йдеться згаданим вище групам наших співвітчизників про цінності як такі? Напевне, кожен із нас сформував власне бачення з приводу цього. Але, говорячи на чистоту і озираючись навколо, особисто в мене складається гнітюче стійке переконання, що навряд чи.
Наше суспільство звикло полемізувати про Європу (чи вужче — про Європейський Союз) або оптимістично, або песимістично. Дуже рідко в діапазоні від вуличних пліток до найвищих державних трибун вдається розчути щось дійсно реалістичне, відповідне до конкретних реалій.
Так, за даними опитування, опублікованого на сайті Центру «Нова Європа» (котрий ініціював однойменне видання), за повноправне членство України в ЄС виступають 30% респондентів, ще 20% відповіли, що нинішній стан справ їх повністю влаштовує, а 14% підтримали б відмову від будь-якого зближення. Склавши між собою відповіді останніх двох груп (разом це 34%), отримуємо картину, за якої майже третина населення виступає однозначно «За» і третина «Проти». Ще 21% опитаних погодилися б на вільну торгівлю без обмежень і 15% вагалися із відповіддю (всі дані наведені станом на травень цього року).
Декотрим із авторів збірки доводиться прикро констатувати, що європейські лідери займають пасивну позицію щодо прямих відповідей на дії Росії на «українському фронті». Підставою для такої пасивності є кілька факторів. Серед них виділимо надмірне (принаймні, фасадне) декларування ліберальних ідей та, як те називає в своєму есеї Оксана Пахльовська, формулу «business as usual», коли склалася ситуація, за якої «у світі, де принципи втратили будь-яку вагу, основним критерієм стає купівля-продаж».
Це про причини пасивності. Тоді ж як наслідки ще гірші. Бо на політичній арені Франції набирає сили Національний Фронт із Марін Ле Пен на чолі, Угорщини — Фідес Віктора Орбана та інші рухи радикальних євроскептиків, виборці яких, розчарувавшись у політиках європейських, шукають нового ідеалу, часто знаходячи його примару на сході, де, за Володимиром Єрмоленком, безцеремонно царствує «російська зоополітика». За такої ситуації, резюмує Дмитро Кулеба: «Він [ЄС] постійно хитатиметься. Це створюватиме шалені ризики для того, щоб... славетні європейські цінності, що ведуть до процвітання та миру, були дискредитовані бездіяльністю та конформізмом». Тотальна стандартизація та прагнення до одностройності усього простору Європейського Союзу спричинили до відсутності політико-ідеологічного дискурсу в кабінетах Брюсселя. До всього іншого, розв'язавши руки часто контроверсійним національним дискурсам.
І на завершення, в кількох тезах, звернімося до окремих ідей Алена Бадью. Політичний мислитель припускає, що політика (в однині) не здатна відбутися як така, адже «це сутнісно діалектичне поняття, тому й існує політика лише у конфлікті з однією чи кількома іншими політиками». Продовжуючи він припускає, що наразі «капітало-парламентаризм» знищив політику Єдиної Європи. Якраз тут і маємо можливість, на практиці увівши «українське питання» до європейської дискусії, повернути множинність політик Нової Європи. Бо, веде далі філософ, «відсутність політики» залишає нас «усередині порожнечі думки й, зрештою, поразки дії».
P.S. Антична скульптура, використана для ілюстрації обкладинки книги, на голові має шолома, отже, потребує захисту, є в небезпеці. Незалежно від того, позиціонуєте себе ви єврооптимістом чи євроскептиком, погодьтеся, що нині наша держава — один із форпостів захисту (в перше чергу, фізичного, збройного) брами Старої Європи. Захисту від кого? Від маргіналів, що поверх суспільних надбань, на ликах тисячолітньої цивілізації балончиком із фарбою неакуратно мазюкає свої пустопорожні гасла.
P.P.S. Буквально в переддень написання цього тексту королева Сполученого Королівства Єлизавета ІІ вперше публічно прокоментувала Brexit. Вона в дусі єврореалістів прагматично нагадала, що «новатори, торговці та інтернаціоналісти з упевненістю дивляться в майбутнє» (дослівно as innovators, traders and internationalists we look with confidence to the future).
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно