Ті, що без імен й облич, звучать гучніше у прозі
Кравцова Оксана
21.08.2019
Якось мені думалось про людей мистецтва – тих, кому коряться колір, звук, слово й не лише. Хто вони? Помислила про таке: це ті, для яких власний витвір – продовження дихання; фрагменти записаних снів; безліч недоспаних ночей; тремтіння рук; розпач, коли все йде шкереберть; блаженні усмішки, коли задумане вдається. Це ті, чиї серця після отримання результату на секунду призупиняються, легені вдихають глибше, а повільні видихи приносять спокій.
Творець надихає й надихається, бо знає, що мистецтву властиві взаємопроникнення й перетікання,
а головна мета – передати чесну емоцію.
Не знаю особистісних особливостей створення книги «Іншалла, Мадонно, іншалла» боснійським і хорватським письменником Міленком Єрґовичем, однак зауважу, що слово – цілком його інструмент. Автор, узявши за основу шістнадцять боснійських севдалінок й три їм суголосних далматинських пісні, створив дев’ятнадцять прозових «реміксів», кожен із яких – колажна замальовка, що демонструє окрему історію з величезною чуттєвою палітрою.
Перша інспірація – «Ґурбет». Так іменували Мустафу. Його оминали. Не син свого батька, сторонній, якому залишалося плекати свій трояндовий квітник, сповіщаючи містянам про прихід осені, і потай кохати Зумру.
Оповідка «Йилдуз» про Абдулрахмана Шишка. Чоловік прийшов із поля бою з усвідомленням вчинку, що перевернув його життя; знайшов ту, з якою пов’язувала війна. Народили дочок. Серед них – Йилдуза, яка не відчувала болю фізичного, але наситилася душевним, коли не стало того, хто «повернувся додому, та все ж помер од війни».
«Теспіх». Ідеться про Вєролюба Бакрача – прапорщика, який воліє бавити внуків замість очолювати загін солдатів. Югославія розпадається… Щоб діти не гинули, на війну йдуть батьки. Вєролюб не прагне цього, глибоко переживає смерть дружини, стаючи посміховиськом серед колег, «бо немає гіршого способу підірвати бойовий дух військових підрозділів, аніж сльози…». Він проста людина, яка свідома того, що життєва вервиця тане.
«Запис» – про прагнення втекти від долі. Карлос Ґардель – музикант, пісні якого здебільшого мали в основі танґо, вірив, що буде створено таке, «останній такт якого означатиме й останній удар людського серця». Отримує передбачення, що змушує заручитися підтримкою Моріца Албахарі й поїхати у Боснію в надії, що чудодійний запис допоможе. Чи зможе він уникнути напророченого?
«Халал». Розповідь про Салко, навернення якого до віри суперечило переконанням батька, що з гордістю носив значок Тіто. Він той, на кого не вистачило любові; той, чиє невинне дихання могло злякати навіть державного ката.
«Асаґ». Історія нездійсненного кохання між Марою з Іветичів та ґазією. Про найстрашнішу з усіх любовей, коли асаґ (меч) забирає в лицаря та його дами можливість доторку. Хоча в цій оповідці – радше про честь роду.
«Зулум». Брат Яків Дурмо з францисканського монастиря поступово зникає з літописних записів, бо закохався в «Рейханину красу, якої ніколи не бачив».
«Алкатмер». Повстає половина Боснії й уся Герцеґовина. З поваги до ходжі або через плату за те, що бунти їх оминають, люд забирає у свої сім’ї християнчат. Але що ж може відбутися, якщо ясний погляд Мілошевого брата протиставити каламутному взору сина Беґзади…
«Місир». Як би почувалася людина, якби їй снилися чужі сни? Для чого в цьому прозовому фрагменті фінський ніж із позначками за кожне забране життя? Читач дізнається поступово.
«Йид». Саламон Барух збирав зразки арабської каліграфії. Один із них стосувався Абу Юсуфа, чия історія звітрюється помахом руки Сави Турудії-Костича.
«Іджтихад». Алаґа Ідрізович закінчує співочу кар’єру. Учора клали йому лавровий вінець на голову, сьогодні зняли й кинули додолу. Співає прощальні пісні. Червона хустка замість краватки, наче кров, що витекла «крізь два розстебнуті ґудзики на сорочці». І буде той, хто має більше сили співати «Джулзулейху».
«Акрап». У цій оповідці трішки суголосного зі «Стариганом із крилами» Ґабріеля Ґарсії Маркеса, однак акцентовано на людській вірі й тому, як вона може призвести до розколу сім’ї на Акраповичів та Ангеловичів.
«Теман». Про жаль від неможливості здійснити красиве арабське вітання (доторк до підборіддя, вуст і чола) двом – Фаті Атлаґич і гяурському воєводі, які обрали честь.
«Дерт». Про музиканта, його гіркоту й пісню, яка розповідає, «що за тугу сутінки приносять».
«Мектеб». Омеру пророкували або роль героя, або роль розбійника. Для першого забракло «пітьми всередині», для другого – «вправності й жадоби». У результаті він умостився посеред білого світу, прикувавши думки й погляди всіх зусібіч.
«Ятриб». У центрі – Радослав Котроман. Якось він не дає доспівати фатальну пісню, згодом картає себе, бо це могло спричинитися до того, що ті, які «були не з покоління весіль і не потребували підтвердження свого кохання ні від церкви, ні від держави», не здобули земного щастя.
«Ґасул». Сюжетні перипетії розгортаються між двома друзями та дівчиною. До чого може призвести кохання, яке спонукає говорити про таке: «Я увійду в ґазульхану, а там пануватиме її запах […] І не питатиму, хто її обмивав, хто її голе тіло водою голубив, як мені не довелося голубити руками. Розіллюся, як та вода, мій Енвере, навіть до полудня не дотриваю».
«Мейташ». «Не оповість ця історія…» про багато кого. Але точно розкаже про холод людського страху, який передається на клітинному рівні.
«Лепант». Якіша Матутін, Дабіша та П’єтро Доменіко Санктіс – троє різних, але з однаковою долею. А ще про юродиву Дану, яка єдина може щиро дякувати за ніщо.
Усі ці історії виросли з музики. Чому ж митець їх створив? Мабуть, тому, що ті, які не мають облич, а інколи й імен, вартують оповіді.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно