«Скляний ковпак» самотності від Сильвії Плат
Власенко Наталя
27.02.2018
У США письменниця Сильвія Плат є визначною постаттю – її єдиний роман визнаний класикою американської літератури. З виходом українського перекладу книги «Під скляним ковпаком» у «Видавництві Старого Лева» прийшла і наша черга дізнатися більше і про саму авторку, і про її прозову творчість.
«В романі, значною мірою автобіографічному, описано досвід молодої жінки, яка намагається подолати великий депресивний розлад (так фахівці ретроспективно класифікують її захворювання). Книжка побачила світ 1963 року, через десять років по часі дії та за кілька тижнів до самогубства Плат», – читаємо в анотації.
На мій погляд, ця книга зовсім не про депресію чи самогубство, точніше – більше, ніж просто про депресію. Вона скоріше про свободу вибору й неможливість його зробити, про страх ступити крок уліво чи вправо та бодай щось змінити. Про страх, що виникає через брак розуміння себе, розуміння інших людей, через відсутність якої-небудь мотивації, і, як наслідок, про великий душевний розлад та порожнечу всередині.
Головна героїня роману, Естер Грінвуд, – класичний приклад дівчини-перфекціоністки, відмінниці, яка прагне все зробити правильно та отримати визнання. Естер живе в Америці 50-х років, коли доля жінок була досить передбачуваною: навчання, робота, шлюб, народження дитини – все послідовно. Від жінки очікували бути доброю матір’ю та господинею. Кар’єра – можливо, але які перспективи? Бути вчителькою? Писати? Стати (як матір) стенографісткою? Поводитися так, щоб виправдати очікування інших людей? Цього Естер бажала найменше, і з юнацькою принциповістю не хотіла виходити заміж.
«…Я спробувала уявити себе Константиновою дружиною. Як це було б?Було б так, що я мушу прокидатися о сьомій, і готувати йому яєчню з беконом і тостами, і варити каву, і метушитися туди-сюди в нічній сорочці, і накручувати волосся на папільйотки, і мити посуд, і застеляти ліжко, коли він ітиме на роботу, а коли він повертатиметься після захопливого насиченого дня, він сподіватиметься на ситну вечерю, і мій вечір минатиме за миттям ще більшої гори посуду, аж доки я впаду в ліжко вщент виснаженою.Таке життя здавалось мені страшним і безглуздо змарнованим як на дівчину, яка п’ятнадцять років поспіль училася на тверде «відмінно», але я знала, що шлюб не буває інакшим: мати Бадді Вілларда з ранку до ночі куховарила й прибирала, а вона була дружиною університетського викладача й сама колись викладала в приватній школі…»
Естер не вміє вписуватися у той світ, в якому вона живе. Вона не хоче грати за стандартними правилами, прагне проявити себе, звернути на себе увагу, досягти чогось… але не виходить. Естер ніби сама себе не розуміє, не в змозі розкрити свій потенціал; її думки переповнені стереотипами всуміш із хибними уявленнями про навколишній світ. У результаті дівчина губиться, втрачає зв’язок із соціумом, вважає себе чужою.
Спочатку все йшло ніби чудово, навіть неймовірно чудово: Естер разом з ще 11-ма дівчатами була запрошена в Нью-Йорк на стажування до модного журналу. Для багатьох це було великою мрією, і, задавалося б, героїня мала б радіти такій нагоді. Але вже в самому Нью-Йорку Естер відчуває себе пригнічено:
«…погляньте лишень, які дива трапляються в цій країні, казали б люди. Дівчина дев’ятнадцять років живе собі в якомусь забутому містечку, в таких злиднях, що й журналу собі не купить, аж раптом виборює стипендію в коледжі, здобуває нагороди там і сям – і от уже рулює Нью-Йорком, наче власним автом. Щоправда, я не рулювала нічим, навіть собою. Я просто пхалася з готелю на роботу, потім на вечірки, потім у готель, потім на роботу, наче заціпенілий тролейбус. Мабуть, я мала відчувати захват, як решта дівчат, але видобути з себе реакції не вдавалось. Я почувалася геть вкляклою, геть порожньою – певно, так почувається центр торнадо, мляво повзучи кудись у хаотичному вихорі».
У Естер стається зрив тоді, коли все починає йти не за планом: її стажування виявляється невдалим, вона не проходить відбір до літньої літературної школи (хоча Естер була певна, що її візьмуть!). Дівчина залишається з матір’ю, оточена сусідами, які слідкують за кожним її кроком. Спершу Естер вирішує взятися до написання роману. «Тоді я постановила, що до кінця літа напишу роман. Який зцілить багатьох». Але, просидівши кілька годин за машинкою, вона змогла написати лише кілька рядків.
«…я зрозуміла, в чому біда. Мені бракувало досвіду. Як писати про життя, якщо в мене ніколи не було стосунків, або дитини, або я не бачила як хтось помирає?… Я вирішила відкласти роман до часів, коли побуваю в Європі й матиму коханця».
Матір, намагаючись чимось зайняти доньку, пропонує навчитись стенографії, але вже з першого уроку Естер розуміє, що не хоче цим займатись. Дівчина вигадує та перебирає різні ідеї, будує плани, що «перестрибували один одного в моїй голові, мов дурні кроленята»: відкласти коледж й піти на рік ученицею гончаря; поїхати працювати офіціанткою в Німеччину; дочитати «Фіннеганові поминки» й написати дипломну… Зрештою виявляється, що Естер немає сил та наснаги на жодну справу, вона перестає читати, спати, поступово втрачає цікавість до життя.
На що їй вистачає наснаги та фантазії, так це на пошуки все нових способів самогубства: перерізати вени у ванній; втопитись у морі; винайняти кімнатку в котеджі й перерізати вени там. Але жодна зі спроб самогубства не виявилась успішною (якщо так можна висловитись). Жодна, окрім останньої, через яку Естер надовго потрапляє до лікарні. Та чи зможуть лікарі щось змінити?
«…я сподівалася, що ближче до виписки почуватимусь упевненою й обізнаною в усьому, що мало випасти мені далі, – адже мене було «проаналізовано». Але замість відповідей були самі знаки питання…».
Після прочитання роману питань залишається багато. Чи змінилось щось всередині Естер Грінвуд? Чи вона змогла стати сильнішою, чи зміниться її поведінка? І, головне, чи існує цей «скляний ковпак», ковпак вакууму, самотності, чи це лише вигадка самої героїні та спосіб захисту він дійсності? Роман, який спонукає до глибоких роздумів.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно