Про роман Софії Андрухович: спроба неканонічної рецензії
Думанська Оксана
08.09.2014
Набирає обертів цілком прогнозована зацікавленість свіжим романом молодої письменниці. Літературне життя, виявляється, ще відгукується на новину, попри всі песимістичні прогнози і невдоволення читацькою авдиторією, зорієнтованою здебільшого на легке читво. Тут наповзають в пам’ять формули з недалекого минулого: книга змушує замислитись; автор (ка) порушує складні сучасні проблеми; позитивні й негативні образи ; художні особливості твору.
Якщо препарувати новоявлений роман на цій підставі, то він постане перед вами таким собі варіантом «Інститутки» ( в задумі – «Панночки») – заяложений школярськими примітивними характеристиками. А що? Оповідь від імені Стефи в окремих епізодах так перегукується з Устиними скаргами на знавіснілу панночку; спостережлива проста дівчина оцінює панське буття зі своїх моральних засад; в героїні «з народу» переважає добро християнських заповідей.
«Віддавши» право оповідати одній із героїнь роману, Софія Андрухович не помилилася, бо
якби оповідав хтось знеособлений, то внутрішня боротьба Стефи не виявляла б того трагізму й приреченості, що й стало сутністю її існування: в однакових клопотах про страви, про анемію, про ноцник, про гощення, про кожну побутову дрібницю, яку треба поставити на службу Аделі.
Рівність про людське око («панночка» не цурається товариства служниці на виставах, а от привселюдно може як похвалити, так і дошкулити) – її Стефа усвідомлює змалку, бо хоч і віддали вчитися обох, та одяг їх різнив, аби простолюдинка не забувала свого місця і призначення: бути «службою». Здавалося б, терпець урветься, скільки ж можна витримувати ті примхи?! Та після кожного зриву обурення вигляд беззахисної анемічної Аделі тільки більше утверджував Стефу на думці, що вона не має права на унезалежнення, не має права порушити слово своєму благодійнику в його смертний час.
Софія Андрухович програла б, якби обрала простіший шлях: посилення детективної частки роману над психологічними мотиваціями вчинків головних героїв, куди вторгся Щасливець-Фелікс, хлопчик заплутаної біографії, так би мовити, персонаж другого плану. І він каталізує нестерпність співіснування Стефи й Аделі, бо в кожній із жінок – невтолене й незреалізоване материнство.
Авторка безумовно відчула оцей нерв – однаково осиротілі в ранньому дитинстві жінки так і лишаються сиротами, не народивши дітей. Тому в Стефі стільки непогамовних почуттів до Йосифа, які вона теж виявляє своєрідним служінням: пере й прибирає в його житлі, занедбаному молодою їмостю…
Цікаво вирішує письменниця і взаємини Петра зі Стефою – вони ж обидвоє не з аристократів ( хоча який у біса аристократ по крові заможний лікар-німець – батько Аделі?), але в цих обставинах Петро – пан, якому служниця пере-прасує і куховарить та ще й приносить на роботу обіди. «Він мене не любить», -- вважає Стефа. Проте авторка підводить нас до іншої думки: Петрові просто муляє присутність постійної няньки при дружині, він чоловік самостійний, трудящий, часом смертельно стомлений від тих мармурових гробівців і янголів над ними. А служниця просто культивує в Аделі дитинність і безпомічність, викохує її, як оранжерейну квітку, нездатну витримати найменшого повіву вітру. Це Петрові чуже. Чуже, але й рідне, без чого уже нема сенсу гарувати до запаморочення.
Письменниця щедро розсипала в тексті елементи містики ( вогонь пожер матерів Аделі та Стефи і їх самих; Стефа могла й раніше згоріти з необережності Йосифа, проте «згорає» з любові до нього; смерть ходить поряд, бо ж у Петра замовлення на пишні гробівці), підкинула читачам загадку «Фелікс Австрія», яку потрактовували за ім’я персонажа ті, що не знали про гасло часів святкування ювілею імператора – “Щаслива Австрія». Насправді ж, чи за Австрії, чи за Польщі, чи за іншої влади – у кожного своє приватне щастя-нещастя. То вже, як кажуть, людина мислить , а Бог крислить.
В щасливій Австрії коротко прожили свій вік дві жінки – Аделя і Стефа – на тлі різних подій суспільного життя: від феєричних святкувань до елементарних грабунків, від нервувань з причини пошуків нової сукні до трагічної випадковості, зумовленої жіночими ревнощами.
Роман «Фелікс Австрія» має добре вивірений сюжет і вдало вкомпоновані описи з ознаками неабиякої ретельності в доборі матеріалу; соціальні й побутові перетини мешканців тодішнього австро-угорського міста подано в усьому розмаїтті звичок і традицій; головні й епізодичні персонажі позбавлені схематизму, вони з плоті й крові, і їхні вчинки – то наслідки природної вдачі і житейських обставин, а не вигадки авторки задля догоди читачеві.
Зрештою, кожен читає книгу по-своєму і знаходить у ній своє, навіть написане поміж рядками. Не сумніваюся, що будуть читачі, які оприлюднять інші враження. Але це лиш підтвердить успіх роману – чим більше підтекстів, тим багатший образ.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно