0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Обрії смаку в бесідах п(р)одумки
Random
Смак зими у післясвятковому порідзвяному відчуванні набуває особливих контрастних відтінків. Від густого пряного аромату імбиру й кориці, тонких ноток гвоздики й легкої цитрусової хвилі до медово-макового умиротвореного затишшя. Дегустування зими потребує уповільнення. Так, ніби це найвдаліший час для падіння у найглибші сніги свого пізнання, яке незмінно викристалізовується у впізнання найтонших порухів і подихів.
 
Роксолана Жаркова, Zbruc
 
Є книги, що вимагають гострої уважності. Є книги, що потребують невидимого усамітнення. Бувають й такі, до яких мусиш підготуватися, як до свята. Щоби потім запросити книгу та її автора до свого дому. Щоби потім принишкнути і слухати, слухати… Чути і примножувати все вічне і справжнє, усе рухоме і мисляче, бо «недарма ж auctor (автор) – це той, хто примножує, а не творить щось на порожньому місці, пише лише для себе» (с. 7).
 
Читати – це не лише примножувати (разом із автором, за автором, завдяки авторові) знаки і значення, декодувати формули тропіки чи торкатися риторичних фігур. Це не тільки процес поглинання потоку авторської дискурсивности, не тільки імітація відтвореня услід за автором того, що йому близьке й рідне, того, що він оживлює енергетичною швидкістю своєї думки. Укотре переконуюся, що читати – це йти, а читання – то ходіння – по прямій і довкола, рівним протоптаним шляхом, а часом крутим, не позначеним на карті манівцем. Але ж варто пам’ятати, що «пряма лінія найкоротша, пряма дорога – найбезпечніша» (с. 80). Може, тому й кожен істинний митець уникає прямих доріг. Вони йому нецікаві і прісні. Справжня дорога, часто зигзагоподібна, наповнена перешкодами й ваганнями, острахом і невпевненістю, саме вона надихає, саме вона дарує смак(и) і присмак(и).
 
У читача – так само: він має наповнюватися потребою пошуку, він має поборювати постійну свою неготовність, часту лінь чи страх не-дійти-до-кінцевої-точки. Але ж, пригадуєте, «Bis vincit qui se ipsum vincit» («Двічі перемагає – хто себе перемагає» (с. 82). Тому, я спробую перемогти себе і писатиму далі…
 
 
Читач має по-рухатися із доброю книжкою: розім’яти усі серцеві/ сердечні м’язи, повправлятися у гнучкості свого мислення. Таки так, як зауважує Андрій Содомора, «рух відчутний для тіла; по-рух – сфера душі» (с. 46).
 
Тому мені лишається зібратися з рухами і порухами – і в дорогу! Бо читачеві годі засидітися, він повинен іти, адже, «для знахідки потрібен хід; щоб знайти – треба йти» (с. 153).
 
Тому я йду. Зібравши всі свої літературознавчі інструменти в одну кишеню. Йду серед січневих снігів (читайте: серед води, бо сніг – то ж вода, коли сонце пригріє…) і шукаю своїх берегів (як часто ми, дипломовані філологи, звикли розтікатися «мислію по древу», себто писати багато, геть чисто уникаючи своєї сестри-лаконічності, єдиним потоком (під)свідомості затоплюючи все і всіх навколо. А мали би повчитися у класиків наповненої глибини думки, зваженості висловлювань, уникання пустослів’я чи шумовинної балаканини).
 
Йду і відчуваю обійми берега, який не стискає (не-Прокрустовий бо ж!) і «береже воду, щоб не розтікалася» (с.16), і мене береже, тому що плавати в широких водах людей і книжок я тільки вчуся. Отож бо, кожен з нас має вчитися, як «у воду дивитися» (пробачте мою діє-слівну риму) – «прозирати майбутнє: вода про-зора» (с. 30). У чистій воді видно зорі. Це правда! І в чистих не помутнілих книгах – теж їх видно.
 
 
Саме такі книжки дарує нам Андрій Содомора. Дуже справжні і дуже чесні. І дуже живі, як наприклад перша книжка, з якою я мала щастя заприязнитися (саме так, бо, переконана, читач має не просто прочитувати тексти, а подружитися із ними) – «Жива античність».
 
Потім я переживала особливі моменти (в)пізнавальної втіхи (десь тут мені близький Барт своїм розумінням текстів-задоволення і текстів-насолоди), перечитуючи «Наодинці зі словом». Блага самота, коли вона наповнена сенсами, коли вона складає тексти і вибудовує контексти якогось нерукотворного гіпертексту доріг як всеповернень до єдиного джерела.
 
Такі книжки можна охарактеризувати словосполукою «висока полиця». Читач свідомо має бути готовий до саморозкриття власних латентних можливостей само(в)пізнання через самозаглиблення. Невипадково, як пояснює сам Андрій Содомора, «латинський прикметник altus означає високий і глибокий: мореплавець бачить небо не лише над головою, а й таке ж високе – у глибині моря» (с. 57). Тут спрацьовує синтез одразу двох величин виміру, як підсумувала в одному зі своїх віршів Ліна Костенко, «Глибина, вона що ж? – потойбічна сестра висоти».
 
«Бесіди п(р)одумки» – це книжка про голос серед галасу. У добу велемовну і велелюдну (знову ж таки перефразовую вже згадану Ліну Василівну) так хочеться зустрічі з отим впорядкованим Космосом, в якому все вчасно, закономірно, правильно, вірно. Як наприклад, Різдво, як прихід Сина Божого на Землю.
 
 
І ти кажеш тому явленому Космосу «Побудь коло мене». І наче це такі звичні слова, та, здається, все надто глибше, ніж просто «коло мене» і надто вище, ніж просто «побудь». Бо насправді стільки відтінків і смаків у цьому не-банальному «побудь коло мене» – «мовби навколо мене, обгорни мене своєю турботою, своїм теплом» (с. 80).
 
І на перший погляд, це книжка з невеличких, коротких, крилатих думок. А на другий – це ціла історія у кожному такому фрагменті, цілий всесвіт у краплині води. А на третій… Це коли читач щось важливе для себе проказує подумки. І може це своє п(р)одумки залишити собі. Як смак(и) чи після-смак(и). Як дивний обрій, до якого ти, читачу, дійшов. І вочевидь, дійшов ти невипадково і вчасно: і знай, «обрії смаку – під-небіння, обрії зору – під-небесся» (с. 58). 
 
 
Вам може бути цікаво
Чаротворці
Декаданс Гемінґвея, або Переможець не має шансів виграти
Маленька книжка про маленького хлопчика і його тата
Однакові чи різні? Геноміка
Вальдес Марія Елена
Берґна Моніка
stary_lev Стежити
1635 дописів 37505 читачів