0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Обличчя зі шрамами: «Амадока» Софії Андрухович
Random
13 років тому класик сучасної української літератури Юрій Андрухович написав роман «Таємниця», героєм якого зробив себе самого, обрамивши історію у формат інтерв’ю-сповіді. Це був дуже ризиковий акт — розповідати не про романтичних бунтівників, а про своє інтимне і найважливіше. Та й сам жанр сповідь в Україні має погану репутацію — у ХХ ст. сповідалися катам під час допитів і слідчим НКВС. Тож сплести роман з приватних епізодів означало оприявнити свою справжню історію й зробити її значимою. І треба згадати, що «Таємниця» писалася до того, як в Україні почався бум родинних саг.
 
Тетяна Петренко, Yakaboo 
 
Відтоді наша культура заглибилася в себе. Припинила боятись свого відображення в дзеркалі й тих, кому вона сповідається. Прийняла свої діалекти, своє походження, важливість своїх роздумів і дискурсів. Минув час, і ось тепер вже Софія Андрухович замикає коло. Вона видає епічний 820-сторінковий роман «Амадока», де не буде безликого слухача, який ставить питання. Не буде фігури Великого Іншого, перед якою, як на сповіді чи на допиті, треба випльовувати з себе історії, боячись, що вони нашкодять твоїм близьким. Замість затемненої фігури того, кому треба зізнаватися, в романі Софії Андрухович постає оповідачка забутих і знищених історій. Маленька, непомітна, але всесильна деміургиня Романа.
 
Мотив Шахерезади
 
Богдан отямився після війни на Сході в лікарні. Його тіло пошматоване й пошрамоване, його пам’ять — чистий аркуш. І поки він долає маленькі кроки від лікарняного ліжка до акваріума з рибками в коридорі, на порозі лікарні з’являється Романа і стверджує, що вона його дружина. А далі жінка забирає Богдана додому й розповідає йому історії його життя. Богдан
старанно вчитиме ці історії, хоча й дивуватиметься, що вони не викликають в ньому жодного відгуку. Що він не пригадує мов, якими колись володів. Що ані ліжник баби Уляни, ані скульптури Пінзеля не пробуджують в ньому асоціацій.
 
Та і звідки б їм щось пробуджувати, — скажете ви. Ми ж від початку знаємо, що зв’язок Романи із цим чоловіком непевний. Що вона недоговорює йому правду про їхні стосунки, а натомість дбайливо пришиває вояці детальні спогади про західну родинну сагу і кілька романізованих біографій про людей із геть чужого йому культурного світу. Пришиває українську мову й історію про кохання в часи Голокосту. Розповідає йому, як Шахерезада, казки на ніч, які він наївно приймає і якими переймається. Та на скільки відсотків це казки про нього?
 
І якщо справжня ідентичність Богдана впродовж книжки повільно проявлятиметься, то сама оповідачка тисячі українських казок, Романа, залишатиметься загадкою. Хто вона і навіщо змушує чужинця прийняти всі ці історії як рідні? Ключ до цієї таємниці й належить відшукати в романі.
 
Стадія дзеркала
 
Була собі родина Фрасуляків, — розпочинає Романа розповідати своєму чоловіку його родинну сагу. Одна із дівчат родини, Уляна, закохалася в Пінхаса, сина шохета, тобто єврейського різника. Вона вперше побачила його, коли піддивлялася за діями різника. За тим, як той нашіптував тваринам ніжні слова, а тоді вправно вбивав їх. Отак в Улянине життя одночасно увійшли любов і смерть, Ерос і Танатос.
 
Дивний початок як для книжки про масові вбивства євреїв і знищення цілої генерації Розстріляного відродження, чи не так?
 
Шохет якось лагідно пояснить Уляні, що їй не варто спілкуватися з його сином. Що світ так створений: деяким людям не судилося бути разом, бо кожен має триматися свого осередку, релігії, культури, інакше світ похитнеться і з ним станеться щось жахливе. Саме ці слова Уляна згадає в скрутну мить, коли буде знищено більшість євреїв навкруги. Тоді дівчина раптом зрозуміє: це вони з Пінхасом порушили табу й своєю любов’ю прикликали апокаліпсис ХХ століття. І Уляна спокутує їхню провину — повторить один в один побачені в дитинстві дії Пінхасового батька й власноруч здійснить криваве жертвопринесення своїй епосі.
 
В українській літературі попереднього десятиліття було створено чимало родинних саг. Однак цей роман у романі — дещо більше. Це ключ до розгадки постаті самої Романи, який оповідачка непомітно ховає між словами історії. Адже героїня книжки зробить те ж, що й баба Уляна. Вона віддаватиметься любові з чоловіком, з яким не мала би бути разом, з чоловіком з іншого світу, який досі уві сні вигукує російські слова. Романа розповідає своєму новонаверненому чоловіку історію про них двох.
 
 
I just want to fit in
 
Для пошматованого і недбало зшитого Богдана авторка знаходить ідеального батька — пластичного хірурга, який свого часу отримував завдання від НКВС. Він той, хто виправляв лінії людських облич і доль. В коридорі його квартири замість родинних світлин висять фотографії пацієнтів. І це не випадково. В цій кунсткамері замість родинних портретів вся суть «Амадоки». Адже це роман про серію пластичних операцій на рівні історії й культури. Це книжка про те, як національні риси й особливості ставали на заваді і їх потрібно було відрізати й маскувати. До початку української незалежності більшість людей так добре переправила свої риси й діалектні призвуки, що повірила в однорідність навкруги.
 
«Амадоку» (та й нам усім) пасує фраза з «Американського психопата»: ми просто хотіли вписатися. Не виділятися. Злитися з прийнятним світом, незалежно від того, що за світ це був — світ масового вирізання євреїв, світ знищення української інтелігенції, світ радянської однорідності. Те саме, до речі, зробить і сама Романа — захоче вписатися. Вигадає фейкову сторінку в соцмережах, прийде з красивою, але підробною історією на телебачення. Сіра мишка з холодного архіву, може, вона теж просто хотіла вписатися в цей публічний світ з тисячами лайків під фото й словами підтримки від незнайомих людей.
 
Так, ця тема стосується не лише української історичної травми. Пластична хірургія досі дає надію виправити свої риси. Не тільки лінію носа чи розріз очей. Професор Хіґґінс з відомої п’єси Бернарда Шоу «Пігмаліон» теж створив собі симпатичного монстра. Виправив мовлення квіткарки так, щоб вона могла вдавати з себе аристократку. А для скількох людей англійська, французька та німецька мови без зрадницького акценту є надією на інше життя? Надією почати все з чистого аркуша в Новому світі? Ми, які живемо начебто в постколоніальний час, відчуваємо свою меншовартість перед вихідцями із сучасних імперій. Хочемо не відрізнятися, бути канонічно гарними й успішними. Байдуже де і якою ціною. Хочемо не виділятися. Бути ще однією цеглинкою в стіні.
 
Озеро Амадока
 
Озеро Амадока — міфічна водойма із середньовічних мап і текстів Геродота. Воно розташовувалося десь між Волинню й Поділлям, але безслідно зникло.
 
Таким озером в цьому романі постає Україна як така. Перекроєна сотні разів ножем історії, куди із неї зникло вавилонське змішання євреїв, поляків, українців, які існували собі в Австро-Угорській імперії? Де ділося це ідеальне співіснування, за яким, як за затонулою Атлантидою, так тужить половина сучасної української літератури? А де ділася ціла генерація Розстріляного відродження? Повноводне озеро української культури зі своїми геніями. Воно і справді було саме таким до репресій і розстрілів? Софія Андрухович покаже нам достатньо деталей і шрамів, які ми пропустили на обличчі цієї генерації. Бо річ у тім, що ми нічого насправді не знаємо про історію. Ми знаємо романтизовані й демонізовані міфи.
 
Кожна історія з плином часу спрощується, тяжіє до злиття з міфом, який побутує на цій території. Дослідникам фольклору це добре відомо. Якихось десять років — і реальна історія нещасливої пари, яка відбувається в невеликому містечку, втрачає всі свої неідеальні риси. Забувається родинне насилля, алкоголь, брудні деталі. І ось ще при живих свідках неідеальна любовна історія перетворюється на зразкову міську легенду. На інваріант «Ромео і Джульєтти».
 
Це і є озеро Амадока Андрухович. Не знаючи нічого про нього справжнього, ми приймаємо міфи. Будь-яка минула плідна епоха перетворюється на золоту добу, будь-яка затоплена територія — на Атлантиду. І неясно, що робити з тими, хто намагається вислизнути з обіймів міфу. Як от Сковорода, ще один з героїв «Амадоки», який старанно не давав світові себе зловити. Або як ще один персонаж цього епічного роману, Віктор Петров (Домонтович) — такий собі Сковорода ХХ століття.
 
 
Fake story
 
Підважуйте новини, — казали нам, — остерігайтесь фейків, не говоріть із ботами, перевіряйте джерела. Інакше одного дня прийде вона, яка назве вас своєю найріднішою людиною і розкаже вам вашу історію. Покаже мапи озера Амадока, наповнить вашу tabula rasa тим, чим тільки забажає. Так, можливо вона це зробить з великої любові. Можливо, вона поверне вам спогади вашої родини, які вона надибала за роки роботи в архіві. Але що коли ні?
 
Романа — ненадійна оповідачка. В її образі також заховано велику пересторогу ХХ століття. Зло банальне. Зло — це звичайні люди. Прості, сіренькі й непомітні. Це ж не погані німці прийшли й винищили половину міста в розказаній Романою сазі про родину Фрасуляків. Це зробили свої — сусіди, які згадали давні образи. Які так і не забули погані бали в школі чи свої заздрощі до сусідського багатства, які хотіли гарно виконувати дану їм роботу з винищення людей.
 
Але Романа не така, — скажете ви. Її родинна сага — українська, її наміри — чисті. Так, можливо, вона веде фейкову сторінку і розповідає сфальсифіковану історію, але вона своя, хороша. Чи ні?
 
Коли читачі наближаються до розгадки Романиної ідентичності, героїня вислизає від нас. Щоб розгадати її мотиви, треба зрозуміти всі розказані нею історії. Включно з історією Віктора Петрова (Домонтовича), контроверсійною постаттю української культури. Такий же непримітний і негероїчний, як і сама Романа, цей чоловік виявився шпигуном і подвійним агентом, вижив у м’ясорубці репресій і розстрілів, пережив війну. Ба більше, міг продовжувати свою працю й одружився з коханою жінкою, вдовою Миколи Зерова, Софією. Ким він був? Паскудним зрадником? Авантюрним шпигуном? Інтелектуалом, який ховався у своїй внутрішній еміграції? Наша оцінка вчинків Домонтовича ніяк не залежить від них і від нього. Вона залежить від нас і нашої ідеології. Від того, з вірою в який міф ми живемо. А ще від способу, в який оповідач історії її розказує.
 
P.S. А якщо наприкінці книжки ви залишитеся наодинці з фрустрацією й без відповіді на головне питання, не поспішайте звинувачувати роман. Це означатиме, що книжка спрацювала. Що тепер ви приміряли на себе пошрамовану шкіру Богдана й залишилися з каскадом історій про Сковороду, Домонтовича, Розстріляне відродження й Пінзеля, які не чекали й, можливо, не планували почути. Що з вами зробили те саме, що і з героєм.
 
А тепер згадайте ім’я головної героїні. Можливо, ключ ховається саме тут.
 
Вам може бути цікаво
«140 децибелів тиші». Уривок із книги
Ілларіон Павлюк: «Головна мета книжки показати, що добро існує»
Футорський Любомир
Ruby для дітей. Магічний вступ до програмування
Коли життя стає музикою, а музика – рікою
Заяць Ірина
stary_lev Стежити
дописів читачів