Нове вино в старі міхи: «Як я руйнувала імперію» Зірки Мензатюк
15.12.2014
Валентина Вздульська, Казкарка
Антиколоніальна повість для дітей «Як я руйнувала імперію» переносить читача в радянську Україну 1988-1989 років. Головна героїня Яринка приїздить на літо до баби з невиразного Києва у колоритне буковинське село.
Спершу канікули для дівчини не виходять за межі шаблону: купання на річці, теревені з найкращою подругою про моду і хлопців, нічні витівки, нові друзі й вороги, перше кохання… Утім у повітрі вже розлито передчуття незворотних змін: СРСР доживає останні роки. Скромне буковинське село, а разом з ним і юна героїня з друзями й родиною поступово опиняються в центрі локальної «міні-революції» і вносять свою лепту у справу руйнування імперії.
Один факт у зв’язку з цим текстом є незаперечним: «Як я руйнувала імперію» аж ніяк не залишиться в Україні без уваги. Так чи інак книжка Мензатюк (з напрочуд вдалою назвою) є знаковою, адже це чи не перший в сучасній українській дитячій літературі антиколоніальний текст про розвал Союзу. Потреба історичних текстів для дітей з рефлексіями щодо тоталітарного минулого та історичної травми є сьогодні незаперечною: ця ніша майже порожня.
Щодо рештидумки дуже різнитимуться. Слід припустити, що цільова аудиторія, діти й підлітки 9-12 років у більшості читатимуть текст із задоволенням. Тут є динаміка, інтрига, гумор з лагідним привітом «Тореодорам з Васюківки», такий актуальний для цього віку бунтівний настрій, перипетії історичного масштабу, героїчні вчинки, кохання і втрати… Авторка вправно оперує класичними складовими успішного масліту, вмикаючи емпатію, змушуючи читача радіти й сумувати разом з героями. Для письменниці це рішучий крок уперед від повільного та хворого «на інтригу» «Ангела Золоте Волосся».
Утім, блискуча тема та гострий, динамічний сюжет аж ніяк не виправдовують браку в тексті здорового критичного погляду та рятівної іронії. За надмірний національний пафос та ура-патріотизм в повісті стає часом просто незручно. Так само прикро за справді невмирущу в укрдитліті ідеологізацію села, саме тоді, коли юним читачам так потрібні урбаністичні тексти. Голосна патетика та досить спрощена, чорно-біла картина світу замість вдумливості, реалістичності та психологізму – це рецепт радянської «піонерської» літератури, лишень перефарбований у нові кольори. Чого повісті бракує, так це відмови від ідеологізації на користь достовірності: побачити реального героя-підлітка та передати його автентичний голос, вкласти в його уста не цитату з Сосюри, а його правдиву емоцію, висловлену живою мовою. Ніхто не наливає молоде вино в старі міхи: якщо хочемо нової дитячої літератури, мусимо шукати нову поетику.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно