«Найважливіше – наприкінці»: роман про сімейне життя, яке ніколи не буває ідеальним
Крисюк Тетяна
13.12.2019
«Ніщо не є достоту таким, яким здається»
Сімейне життя – це лабіринт, яким блукають двійко людей. Вони мають різний характер, темперамент, можливо, погляди на життя. Але є дещо, що їх об’єднує, – бажання дійти до виходу разом. Або просто дійти до виходу. Герої нового роману Галини Вдовиченко «Найважливіше – наприкінці» тридцять п’ять років блукали своїм лабіринтом життя.
До виходу дійшла тільки Галина. Дійшла і збагнула, що за стільки років спільного подружнього життя так і не зрозуміла, яким був її чоловік.
Літо – маленьке життя
Перша частина роману, попри досить романтичну назву, із першої сторінки занурює читачів у вир сімейного життя двох втомлених людей.
Віктор втоплений хворобою і власною безпорадністю. Галина – відчаєм чоловіка, який після інсульту не зміг призвичаїтися до нового життя. Як і кожна жінка, вона хоче, аби чоловік розумів її та підтримував. Вона ж так старається, аби він не почувався самотнім і покинутим. Однак Віктор відгороджується від неї. Не тому, що він злий або невдячний – його пригнічує власна безпорадність і розуміння того, що тепер усе буде по-іншому. Галина й сама це розуміє, але верх беруть емоції. І в їхнє останнє літо вона не встигає збагнути, як сильно болить Віктору. Людині, яка пройшла Афганістан, але яку прикував до ліжка інсульт.
«Залежність від близької людини, усвідомлення, що й вона повністю залежить від тебе, відчуття влади над нею та її влади над тобою, добровільний обов’язок і дієве співпереживання, прощення кривди, навмисної чи невільної, вдивляння у нього і в себе, віднайдення несподіваного між ними обома, про що раніше не було нагоди дізнатися, бо обставини були інакші. Усе сплелося міцною мотузкою. Не розірвеш».
Синє море, жовтий пісок
Другий розділ роману – це своєрідна замальовка-спогад із минулого життя головної героїні.
Галина пригадує сімейну поїздку до Криму. Тоді всі вони були разом і всі були щасливі. Смажили молюсків, готували вареники з абрикосами, купалися у зігрітому сонцем морі, теревенили допізна про все на світі. Відтоді так багато змінилося. І в їхній сім’ї, і в країні.
Спогад про тарханкутські канікули – розмірений, спокійний і теплий. Він помітно контрастує з першим і третім розділами роману. Але саме завдяки йому читач розуміє, що життя Галини та Віктора не було ідеальним, але й не було поганим.
«Із морем прощаються в шторм, море сердиться, рве берег. Виповнює своїм соленим духом весь простір довкруж. Стоять мовчки, намагаються запам’ятати цю картину, ці запахи, звуки і це щемке відчуття: коли побачимося знову?».
Чуєш, мартини кричать?
Третій розділ роману – найскладніший. Галина намагається зібрати себе до купи. Самотність стає для неї великим тягарем. Тридцять п’ять років подружнього життя перетворюються на болісні спогади. Спогади, від яких неможливо позбутися. Єдиний варіант – перебрати їх, посортувати і рухатися далі. Бо життя триває, і з цим нічого не вдієш.
Копирсаючись у минулому, Галина з подивом для себе усвідомлює, що знала чоловіка не так добре, як їй здавалося. Вона помічала, яким невдячним і неуважним він може бути. Але його підтримку, терплячість, доброзичливість сприймала як належне. Усвідомлення своїх помилок гнітить жінку. Бо немає нічого гіршого у житті, аніж знати, що ти нічого, абсолютно нічого вже не можеш змінити.
І хто знає, як би закінчилася ця історія, якби не Пінзель. У романах Галини Вдовиченко «Пів`яблука» та «Інші пів`яблука» він завжди «з’являвся» дуже вчасно. Так сталося і цього разу. Чи не магія?
Роман «Найважливіше – наприкінці» – це історія про життя однієї пари, яка тридцять п’ять років блукала лабіринтом життя, так і не пізнавши одне одного до кінця. Тож не втратьте свій шанс – прислухайтеся до тих, кого любите, вже сьогодні, аби опісля ні про що не шкодувати.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно