0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Мистецтво невиправданих сподівань
Random
Норвегія – країна, що багато в чому значно випереджає Україну. За Індексом розвитку людського потенціалу (HDI) вона посідає перше місце у світі, стабільно належить до першої десятки країн і за іншими знаковими рейтингами. Проте жодні рейтинги не роблять життя щасливим, тож, хоч це й парадоксально, серед мешканців Європи саме норвежці найчастіше зводять порахунки з життям. У романі Кетіля Бйорнстада, написаному про час, коли норвезького економічного дива ще не сталося, є й ідеальні умови для розвитку, і суїцидальні рішення.
 
Ігор Котик, ЛітАкцент
 
 
«До музики» – перша частина трилогії письменника, у доробку якого близько тридцяти книжок різних жанрів. Досі Кетіль Бйорнстад в Україні, мабуть, більше був відомий як піаніст, композитор, автор низки альбомів на межі класичної музики та джазу, головною темою яких є водна стихія.
 
У центрі роману «До музики» – кілька юних піаністів, їхні батьки й учителі музики. Та навряд чи музична тема є основною в цьому романі, вона – радше тло, на якому відбуваються психологічні перипетії. Кохання, страх, ненависть, турбота, байдужість, сімейний деспотизм, секс (зокрема, й одностатевий), відчай, самогубство, смерть – усе це тут є. Проблематика книжки виходить за межі естетики, тут ідеться передовсім про становлення особистости, про стосунки батьків і дітей, про відповідальність за себе й за ближніх, про свободу й залежність.
 
Тричастинна композиція роману висвітлює події трьох доленосних виступів юних талантів. Усі вони, виступи, – невдалі, та переживаються по-різному, з різними наслідками. Аксель робитиме наступні спроби, бо іншого шляху для себе не бачить. Аня теж мала би продовжувати пошук до музичних вершин, якби не надмірне бажання виправдати сподівання ближніх. А Ребекка ж, навпаки, відмовляється виправдовувати сподівання ближніх і докладати зусиль до становлення на шлях сольної кар’єри й нітрохи від того не страждає. «Музика надто важлива для мене, не хочу, щоб вона стала мені тортурами», – пояснює своє рішення дівчина. От і скажіть, хто з них чинить правильно. Той, хто йде до кінця, може прийти до нього надто швидко – коли шлях ще й не почався.
 
Персонажів у романі небагато, їх конфігурація становить продуману систему. Психологічні портрети сімей головного героя та його коханої – протилежні одне одному. В одній сім’ї авторитарні відносини, в іншій – ліберальні. Акселів тато більш ніж м’який, – він майже не цікавиться справами своїх дітей, а коли довідується, що син покинув школу (платну), то висловлює йому свою повагу й раптом бачить у ньому гідного співрозмовника. Тато Ані й тато Акселя зовсім не схожі між собою: Анин – усе вирішує сам. У минулому і в одній, і в другій сім’ї на певному етапі явно забракло почуття любови (любови чоловіка до вагітної жінки, любови матері до новонародженої дитини), наслідки цього будуть далекосяжними. Трагедії в цих сім’ях стаються на протилежних полюсах композиції.
 
Тут час ввести нового героя. Це Катріне – Акселева сестра. Вона не музикант. Те, чим жила її мама, їй ніколи цікавим не було. Народилася Катріне невчасно, хоча то не її вина. Вона з тих, хто пориваються втекти з дому – як її предки жіночої статі, як мама Ані. Думаєте, їй потрібна свобода? Кому потрібна свобода, якщо немає залежности. Свободою Катріне сита по самі вуха, тож тепер вона шукає, хто розбавив би її самотність. Неважливо, хто це буде – хлопець, дівчина, старий мистецтвознавець. Коли чує, що Аня запрошує її брата до себе, вона плаче з ревнощів. Загалом із дівчатами легше зійтися, та й розійтися легше. Це її перспектива. Вдома ж вона нікому не потрібна.
 
 
Про вчителів музики теж потрібно сказати кілька речень. Сельма – видатна піаністка, свого часу вона обірвала успішну сольну кар’єру, закохавшись у дивакуватого філософа. Таємнича сама, вона володіє ключами до музичних скарбів і ділиться секретами з вибраними. Нею захоплюються, але дехто говорить і про те, що її натхненні заняття – прагнення реалізувати свій потенціал через учнів, із якими вона нібито фліртує, компенсація за власну нереалізованість як піаністки.
 
Протилежність Сельмі – Сюннестведт. Не досить того, що чоловік, то ще й старий, із поганими звичками. Маргінальний персонаж, кілька разів забрідає на сторінки роману. Молиться за результати конкурсного відбору свого учня Акселя, у той час, як сам Аксель уявляє свій виступ як присвяту трьом жінкам (якщо ви випадково подумали про Сельму, то не помилилися). Між іншим, молитва старого не допомогла. Та згодом Сюннестведт протягне руку допомоги своєму колишньому учневі, з позапростору, таким чином компенсувавши певною мірою те, чого не зміг зробити для Акселя батько.
 
Говорячи про цей твір, неможливо абстрагуватися від Бйорнстада-піаніста. Напевно, автобіографічним цей роман назвати не можна, але його можна розглядати як відповідь на питання, чому Бйорнстад-піаніст став таким, яким він став. У віці своїх теперішніх юнацьких персонажів він був дуже успішним виконавцем класичної музики, неодноразово перемагав у конкурсах молодих піаністів. Його відхід від класичної музики зрозуміти неважко, якщо проаналізувати описані в романі ситуації з Ребеккою та Анею. По-перше, надто велику ціну доводиться інколи платити за сольні виступи, надто травматичним є цей досвід. По-друге, класична традиція відірвана від сучасности (музиканти, що зберігають вірність цій традиції, порівнюються у романі з сектою). По-третє, обряди, якими облаштована практика академічних виступів на великій сцені, просякнуті фальшивими жестами, гарною міною при поганій грі.
 
 
Зацікавлених відсилаю до розділу «Святкова вечірка на Бюґдьой», в якому описано, як друзі вітають Ребекку з успішним виступом, хоча всі розуміють, що ніякий він не успішний: “Нарешті я бачу в глибині фойє Ребекку, видно, що їй ці урочистості вже стоять кісткою в горлі. Вона відкорковує шампанське. Їй хочеться напитися, а доводиться потискати руки, цілуватися й обійматися, дякувати, вислуховувати нещирі похвали, розуміючи, що – у ліпшому випадку – її хвалять, бо не розуміють, що насправді нема за що хвалити”.
 
І це добре, скажу я вам, що так сталося – що Кетіль Бйорнстад не став академічним піаністом. Бо хто б тоді записав з півсотні альбомів і став одним із чільних представників скандинавського джазу, поруч з Яном Ґарбареком, Арильдом Андерсеном, перед Ейвіндом Орсетом, Есбйорном Свенсоном, Тордом Ґуставсеном, Буґґе Вессельтофтом? З тої півсотні, між іншим, добрий десяток записано на студії ECM-records. Кого б тоді я слухав, аби відчути холодні морські потоки серед скель? Чи хтось зобразив би у музиці море так проникливо, як це зроблено на альбомі «Sea II»? Хто би ще так рельєфно і тонко нагадував про силу м’якого і слабкість твердого, про свободу, якої прагнуть, і свободу, яку відкидають, про красу, вічну й жаску, і про мистецтво, рутинне й сектанське? І про те, чому не варто виправдовувати сподівань.
 
Вам може бути цікаво
Недільні читання. Уривок із книги Арундаті Рой «Міністерство граничного щастя»
6 книг Старого Лева – серед фіналістів Премії Міста літератури ЮНЕСКО
Оксана Лущевська – про ековідповідальність та захист тварин
Літературна екзотика: 4 книги сучасних індійських письменників, на які варто звернути увагу
Золотий носоріг
Відкрита скайп-зустріч з Оксаною Лущевською «З любов`ю – до тварин» у Києві
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати