Кокаїн, марихуана чи «нічего острого нєльзя»?
05.02.2020
Павло Загребельний круто зазначив свого часу: «Головне в літературі – написати, але написати так, щоб люди прочитали, поєднати людські серця, примусити їх здригатися». Так от, те, що Фоззі створив українською, читається, читається дуже швидко, серце час від часу тіпається, а душа, «душа… болить за Україну» (завжди!).
Автор рецензії – Олександр Черкас
Роман «Червоні Хащі», який минуло року побачив світ у
«Видавництві Старого Лева», для когось може бути й романом-вихованням. Автор змушує задуматися над вічним філософським питанням «Як віднайти загублений або забутий/вичерпаний роками життєвий сенс?».
Тираж закінчився
«Червоні хащі» – 10 глав із інтригуючими підзаголовками, кожна сповнена подіями останніх років мешканців і мешканок будинку для людей похилого віку з кумедною назвою «СОНЕЧКО», який стоїть посеред лісу на Черкащині, дуже глибоко і далеко від трас. Реальних прототипів у героїв роману немає, лише один дідусь, що заїхав на футбол, був трохи схожий на Брєжнєва. Це єдине, що Фоззі взяв. А справжній головний герой, Йосип – «збірний коктейль» із різних реальних людей.
Спершу зустрічаємо оповідача Ковтуна Богдана Васильовича, колишнього вчителя математики, вдівця, котрий, відчувши прихід «клятого склерозу», продає свій дім і вирушає до будинку престарілих сімейного типу. Обирає він його, наче по фото путівку на море (Очікування: «малювалося тихе, спокійне місце, щоби сонце та ліс, аби пригадувати старі часи і читати в альтанці». Реальність: «занедбаний піонерський табір, у якому тхнуло сечею…»). Хіба цього заслуговує старий, маючи живого сина в Ізраїлі?! У цьому ж будинку пан Ковтун відразу починає проживати нове й не зовсім зрозуміле йому життя. Знайомиться з Йосипом Стареньким, Журбою, Рибою і найкращим у світі собакою Бродягою. Перші троє – його сусіди по палаті № 2, починають із ним гру в мушкетерів. Узагалі стартує просто гра на виживання (старе реаліті «Останній герой» відпочиває!?, бо на переможених чекає тільки смерть, смерть, смерть), у якій кожна доба – то новий, складніший левел, котрий хочеться пройти, бо попереду футбольний чемпіонат. І головне – уболівати лише за наших.
У романі Фоззі активно вживає суржик («Наш паровоз, вперьод лєті», «корова рижая», «єдінствєний мужик с кукушкой в головє», «на тєбя посмотреть – так і пари грів єн не дадуть», «такоє рагу отдайте врагу», «зачіска в стилі «Равйо гуляє Перше травня»); тюремний жаргон («От точно бодяжит борщ, корова рижая, читий порожняк», «ми тут у своїх нє крисім, вмєстє чалімся і причалім тоже вмєстє…», «тут і баби-варовайкі билі, і персонал», «попутал пєтєля»,»магазин забенгазен», «братан, знаєш, как в хату заходіть?»); обсценну лексику («і та любіла, і та хуєла», «чистий Геббельс, хєрь», «блядь», «шо за хєрня») у яскравих діалогах героїв і героїнь, що не лише їх індивідуалізує, а й оживляє текст та ті веселі події, які відбувались із майже малорухливими персонажами й персонажками.
Показовим є жахливий стан медичного обслуговування: щомісяця масажист і приїзд «швидкої» лише за тілом; незамінна лікарка-алкоголічка Новіченкова зі своїми «ошибочними результатами на СПІД» (процедура аналізу просто шокує!). Не до вподоби героям Фоззі й їдальня із традиційною для соцреалізму роздачею з гаслом на червоній тканині «У нас порядок такой – поел, убери за собой» та «пластіковою посудою», бо старим «тєперь нічого острого нєльзя, ні перца, ні ножа».
Амбівалентна завідувачка Зінаїда, вона ж Грузінка, виглядає рабовласницею. Очільниця будинку відбирає у всіх паспорти, пенсійні посвідчення, пенсії до свого сейфу «на сохранєніє». А якщо пожежа?! А може кладе гроші старих на депозит?! На ці питання герої пропонують різні версії відповідей, замість того, щоб нормально доживати свій вік. Постать керівниці – типова, адже скільки таких Грузінок у нашій країні!?
Почасти є й кумедні моменти: бабуся Крива завжди «на связє» з тогочасним президентом Ющенком, Юльою, спікером парламенту; епізод на кладовищі, де у Журби реалізується мрія – старий усе-таки вживає вперше в житті наркотики, ну то й що, що запечену коноплю в печиві й особливого ефекту не видно, за те «серце дріботіло, вуха горіли, по тілу біг піт».
На перший погляд, у романі домінує тема старіння людини та її зустрічі з усіма слабостями, притаманними цьому віку. Але ж, насправді, можна й гіперболізувати. Яскраво й правдиво постають в уяві всі літні люди України, яких покинули/забули діти.
Хтось сприйме це писання як депресивне, але для мене ця книжка більше оптимістична. На фоні тотальних «ейджистських» тенденцій, де модна зафотошоплена інстаграмна молодість, книжка «Червоні хащі» – неочікуваний роман-виклик для сучасного покоління, роман, який змусить поміркувати. Тема, якої торкнувся автор, дуже хвилююча, бо ж сприймаємо життя літніх людей завжди болюче. Сум у тому, що герої Фоззі – майже безсильні, безправні громадяни, котрі мусять подекуди поступатися особистими принципами заради виживання. А жити хочеться кожному й кожній.
Прочитайте! Хоча б для того, щоб задуматися про важливе!
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно