Голос мисливця або лОви слова
Думанська Оксана
11.02.2015
Мені важко бути об’єктивною з однієї простої причини: не так багато минуло часу з віртуального знайомства із Сергієм Осокою. Спочатку прочитала інтерв'ю, у якому молодий автор виявив високий рівень самокритики, що в наші часи, визнаймо, не так часто трапляється – переважно чуємо скарги. Скарги на те, що рукописи не горять, але й не втілюються. І вже тоді мені здалося, що цьому поетові важливіше відчувати пожадання писати, ніж бачити написане виданим, бо тоді сверблять руки щось виправити ( а вже не виправиш!) або скасувати ( а вже не скасуєш!) Звісно, публікації в інтернеті – зовсім інше, в них можна внести правки або огризнутися на чиїсь безпідставні кпини. Так і було: Сергій виставляв щойно написане, ми ойкали із захоплення чи писали про наголоси, недоцільність слововживання та ін. Зрозуміло було, що ця поезія не минає нашого ока й нашої душі, що навіть коли в нас назрівають критичні зойки, ми все одно не полишаємо поза увагою Осочині твори –верлібри, сонети, переклади… Не знаю, чи часто трапляються випадки, коли не автор шукає видавця, а видавець пише авторові і пропонує свої видавничі послуги. Кому так пощастило – хай озветься. На мою думку, пощастило Осоці, якщо за три тижні розійшлася третя частина накладу, і пощастило видавцеві – він не помилився.
було квітнево холодно було
злітався цвинтар в небо рушниками
баби столи і кошики і мама
акацією дихала в чоло
мене торкала сивими гілками
і ів душу щось тривожне увійшло
З водою і святими празниками
Коли всі кинулися у верлібри (Осока теж довів, що він це вміє), зважаючи на те, що в Європі уже давно відмовилися від класичної форми (не стверджую – читала про це у Винничука), наш полтавець не уникає давніх традицій віршування. І виграє. Не вливає молодого вина в старі міхи, а омолоджує цю ємність новими образами й сенсами.
десь там за пилюгою за городами
де сивий вітер залягає в тінь
колись душа до берега виходила
а їй назустріч без страху і подиву
тонкий мов сніг і дикий мов смородина
виходив жовтий аж медовий кінь
Щоб запобігти заувагам, що СИВИЙ вітер і СИВІ гілки – не такі вже й свіжі епітети і чого тут вихваляти саме ці уривки, зразу відповім: не членуйте образи за шкільною звичкою, сприйміть їх у повноті: сивий вітер залягає в тінь – як стара людина шукає прихистку; акацією дихала в чоло мене торкала сивими гілками – це ж торкання уже потойбічне… Додам, що є й рядки, де згадується сивий деревій, і хто його хоч раз бачив у житті, той знає – він таки сивої барви, і навіть сивий виноград і сива щука. Конотація слова сивий уже значно ширша за барву і означає в контекстах давній або старий. Так, це не дивовижа, а радше традиція, зате дивовижі трапляються в порівняльних зворотах: тонкий мов сніг і диким мов смородина – кінь; а на хребті твоїм як на кленовім мості останні краплі вже як вартові стоять). І коли натрапляєш на такі рядки, то не поспішаєш перегорнути сторінку збірки – подумки промовляєш їх знову. Так смакують щось вишукане й небуденне.
Загалом поет стриманий в застосуванні своїх філологічних знань і літературзнавчих підходів, він нічого не промірює й не визначає, тому його вірші справляють вражіння стихійності, яку на певний час упокорили. Не зодягли вуздечка, не стриножили, не впхнули в корсета, аби засупонити, а надали форми, прийнятної для того, аби помилувАти око і слух. Тому ви так часто натраплятимете на алітераційні чи асонансні особливості поетичного письма і на повтори як спосіб акцентування образу.
Осоці властива така НАРОДНІСТЬ, яка не асоціюється обов'язково з вишиванками й чорнобривцями – він сміливий у використанні народної мови (проз, тудою) і народних уподобань (кого ще так люблять, як коней і корів?). Баби, тітки, діди й дівчата ніби прийшли з минулих часів, але вони інакші, ніж в поезіях шістдесятників: вони й відьмують, й причаровують, й помщаються – одне слово, не лише журяться.
у синім лузі догоріло літо
і сум корів у лузі догорів
отих що вечір молоком засвітять
отих – по шию в музиці – корів
котрі як листя бурі й невагомі
котрі по листю кроком шурхотять
вони спокійні їм давно відомо
чого під осінь тоншає життя
чого лелеки полишили житла
і хатам стало ближче до могил
а в молоці що з ночі сниться дітям
удосвіта прокинуться сніги
На мою думку, ця поезія чи не найкраще підтверджує вже сказане про творчі засади Сергія Осоки, автора, який не просто збирає слова докупи, а влаштовує на них лОви, бо як інакше пояснити ось таке: За СТАН -- бери. За серце – не бери. Не знай того, що СТАНеться між нами…
Інтернет-ресурс «Голос Мисливця», заснований поетом, ознайомить вас і з його прозою – отже, сподіватимемося ще на одну збірку, не менш цікаву за «Небесну падалицю», що побачила світ першого місяця 2015 року у Видавництві Старого Лева.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно