«Довірливі розмови»: за лаштунками зради
Бабкін Сергій
19.03.2018
«Довірливі розмови» — цикл сповідей-пошуків тридцятишестирічної шведки Анни. Інґмар Берґман не має на меті відтворити зраду крок за кроком. Його ціль важча та важливіша, бо поставлено задачу оживити демонічні почуття, що виринають, коли приходить час зізнатися у скоєному. Тож героїні доводиться почергово розповісти про подружню невірність спершу священнослужителю, а далі чоловіку та матері.
Попри нібито однозначність ситуації та провину Анни, протягом дії неможливо зі стовідсотковою впевненістю стати на сторону котрогось із героїв. Цілком логічно, що відразу ж починаєш співпереживати зрадженому, аж раптом на тлі сюжету з'ясовуються обставини його аморальних вчинків чи користолюбства. Так, Генрік не цурається вивідувати у дружини відверто еротичні подробиці її гріховної поведінки, спекулює майбутнім спільних дітей та темою власної нервової недуги. Хоча й робиться це, здебільшого, задля збереження родини, але насправді вигляд має нудотний і жалюгідний.
Кожне слово, вимовлене співрозмовниками, питання, які вони ставлять одне одному, здаються підслуханими автором, адже діалоги наскільки життєві і ненадумані. Місцями, коли розмова персонажів відбувається вночі, то читання інтимнішає настільки, що репліки прочитуєш ніби пошепки, а слова сприймаються з надривом, протяжливо і сумно. Пікантності ситуації додає і той факт, що три чоловіка, котрих зустрічаємо в сюжеті — священик, чоловік та коханець Анни — є служителями церкви.
Необхідність приховувати зраду, неоплачений борг чи смертельну хворобу, перетворює людину на довічно ув'язненого заручника, замкненого в карцері, де, до того ж, доводиться вести подвійне життя. Ти відриваєшся від реальності, втікаєш від неї, але лише для того, щоб буквально за кілька митей вона повернулася і з новою силою продовжила лихоманити все твоє єство «крижаними докорами совісті, постійним почуттям гріха, провиною перед близькими людьми». Так і Анна в безнадії на прощення і повернення до реальності питається: «Чи існує якийсь прихований лад, якого мені зась побачити?.. Мені пробачать, чи це покарання на все життя?». Темрява і страх скували, бо Анна навіть «у хорошому настрої почувається недобре».
Лише щирі зізнання і глибокі роздуми можуть зарадити, коли опинився в безвиході. Адже будь-який вчинок людини, все, що з нею відбувається, зрештою, перетворюється на слова. Ми всі час до часу потребуємо довірливих розмов: в теплому ліжку перед сном, на захмелілій кухні, на прогулянці в парку чи з незнайомцями в купе потягу.
Скандинавський «рюман»
Можливо, драматургія найбільш придатна форма для розкриття екзистенційної кризи — від Шекспіра до Сартра — формат п'єси дозволяє митцеві позбутися другорядних мотивів і повністю зосередитися на стані тривоги та психологічному дискомфорті головного героя. Звичайно, «Довірливі розмови» не є п'єсою в класичному розумінні, але цей жанр можна назвати «рюманом», як те запропонував ще на початку ХХ ст. Міґель де Унамуно.
Згідно з теорією іспанського філософа, максимальна концентрація уваги до переживань головного героя досягається, коли з тексту зникають розлогі описи пейзажів, деталізація побуту, часові проміжки, в які відбувається лише щось так чи інакше належне до головного лейтмотиву. Від того читання набуває особливої динаміки. Перевагами цього стилю влучно скористався шведський режисер, знеособивши і опосередкувавши майже все і всіх, окрім Анни та, частково, Генріка. Щодо останнього, то про його переживання, реакції та характер читач дізнається із розповідей дружини. Відповідно, образ та почуття Генріка можна вважити викривленими та неповними. Проте цілком позбутися Генріка — справа марна, адже він — контрагент.
Дозволимо собі ще одне невеличке співставлення. За десять років після виходу пропонованої книги по той бік океану інший визнаний метр кіно Вуді Аллен дебютує в театрі п'єсою «Ріверсайд-драйв» — трагікомедією про любов, секс та непостійність почуттів у Нью-Йорку. Але якщо американець підходить до питання подружньої вірності радше іронічно, в грайливій формі, з усвідомленням того, що зради трапляються майже з тою ж частотою, що й законно оформленні шлюби. То Берґман, через почуття власних героїв, вдається до релігійно-філософського осмислення, адже його персонажі змушені жити в суворіші часи в більш консервативному суспільстві. Тут загартовується складна висхідна Анни в пошуках самої себе.
І на завершення ще трішки про формат, обіграний режисером. Оповідь враз переривається, діалог зупиняється на півслові, на сцену м'яко ступає той, хто власне вивів акторів на підмосток і вручив їм репліки. «Стоп!» — гулко плеснувши в долоні, скеровує він. Актори завмирають у нерухомості, сонце застигає у височині, а настінний годинник припиняє відміряти секунди. Інґмар вголос розмірковує про суб'єктивне та об'єктивне, намагається дотиснути персонажів, відсунувши акторів другого плану та декорації ще далі, натомість вивільнивши більше простору для головної героїні та її героїв. Тепер можемо закінчувати.
У «Довірливих розмовах» Інґмару Берґману вдалося реалізувати, умовно кажучи, театрально-синематографічний стиль. Його перо — це і театральна маска, і об'єктив кінокамери одночасно.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно