«Дім для Дома»: собача візія життя тих, хто «звідусіль і нізвідки»
Кравцова Оксана
17.08.2017
Оповідає пес… Мабуть, звучить химерно. Власне це й привабило мене до читання цього твору. Колись в університеті нам, студентам філологічного факультету, дали завдання опрацювати роман Ернста Теодора Амадея Гофмана «Життєві погляди кота Мурра». Здавалося, така подача інформації – цілковите безглуздя, яке викликало лише сміх. Проте пізніше стало зрозуміло, що сатира, трагедія, самоіронія, трансльовані від когось незвичного, приваблюють та змушують поглянути на інформаційну складову з іншої точки зору.
Те ж саме з Домом – героєм роману Вікторії Амеліної «Дім для Дома». Саме йому виділена роль того стороннього споглядача, який може розказати те, що часто людям не зовсім під силу. І так, як вміє лише він:
«Будь я людиною, до цього дня дуже би втомився від одної лише необхідності вирішити, якою саме мовою розповісти цю історію – українською чи російською […] Потім, навіть уже вирішивши, я без кінця би перефразовував речення, яке цей вибір пояснює: як краще сказати «українською чи російською» або, може, «російською чи українською»? Ні, я б просто нічого ніколи не розповів. Будь я людиною. Але пес тут може сказати. Тож я скористаюся цим привілеєм».
5+1
Львівська квартира на Лепкого. П’ять жінок і один чоловік: Тамара з дочкою Машею, Мама Оля з донею Марусею, Велика Ба й полковник Іван – сім’я Ціликів, що приїхала в місто у 70-х. Відтоді й до початку дев’яностих, коли починається історія, вони живуть незмінно тут. Інтер’єр помешкання буде звичним для багатьох: стандартні порцелянові риби, сервізи, «телевізор – у серці квартири чи й замість серця». Але найважливішим об’єктом, який забезпечує наскрізну інтригу книги, є скриня. Її вельми прагнуть відкрити. Однак до неї пізніше. У домі можна відчути запах «Червоної Москви», «Улюбленого букета імператриці», «Белой сирени», «Восьмого марта» тощо, але не «Ne m’oubliez pas», «Guerlain». Ними користувалися, мабуть, попередні власники. Може видатися, що немає тут нічого цікавого. Дом не згодний.
Тамара – жінка, що пахне содою, шоколадом й алкоголем, а ще гіркотою та вірою. Мама Оля – спершу вчителька історії, потім продавчиня, зрештою власниця антикварного магазину. Вона пахне материнством. Маша до розлучення батьків жила з ними у Німеччині. Тепер «пахне чеканням». Маруся – сліпа дівчинка, що раніше ходила до сумної школи, де «так і вчать кольори: червоний – болить, як коліно, пісок – кольору теплої шкіри, жовтий – кислий, як лимон, помаранчевий – трохи солодший». Велика Ба пахне нафтою, постійно перебуває в квартирі, з теплотою згадує Баку, усе життя вірно слідує за своїм полковником Іваном. Він родом із села під Харковом.
«Кров його пахне розпачем і війною. Так пахне кров тих, які плачуть біля пам’ятників загиблим. Але ж пам’ятника немає. І на очах полковника ніколи немає сліз. Я думаю, це якийсь трюк, якому навчили радянських льотчиків».
Щиро вірить, що присягу дають один раз. Дід говорить рідною говіркою, усамітнившись на кухні з Домом. Сім’я – зі Сходу. Маломовні, майже не спілкуються між собою. Коли вимикають електроенергію, Ціликам доводиться говорити. Їхній «час же вимірюється суконками в шафі – накопичується й нікуди звідси не йде». Прагнуть бути своїми, відчувати, що вдома. Їхній Дом – парфумер із собачого світу – мовить: «Правду кажучи, на запах не відрізниш, хто, де й ким народився, – слід залишає тільки саме життя». Але, хай йому бультер’єр, хто ж його чує? Єдине, що він може запропонувати господарям, – можливість звірити душу. «Байдужість – ввічливість псів».
Де дім для Дома і не лише?
«Навіть велика країна, у якій народилися всі мої рідні люди – і Господар, і старий полковник, і всі дівчата, навіть маленька Маруся, – ця страшна країна впала й розсипалась, як розсипається часом сіль або мука».
Україна стає незалежною, надії колишнього партизана Ярослава Теодоровича на президентство В’ячеслава Чорновола, постійне відключення світла, рекет, початок двотисячних, Скнилівська трагедія, Помаранчева революція. Мама Оля: «А історії я справді не знаю. Я зовсім заплуталася. То тільки одну історію вивчила, тепер – інша».
Море подій. Як у цьому всьому триматися на плаву? Особливо, якщо 40 років курсуєш із рідними від одного гарнізону до іншого, а потім тебе називають москалем. Проте той-таки «москаль» дід Іван почуває себе українцем і задовго до незалежності бере участь у націоналістичному параді. «Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати – а ті, що прийдуть пізніше, можуть уже й не побачити різниці між правдою та брехнею». Потрібна самоідентифікація, але вона залежить від прийняття себе частиною цілого.
Наприкінці, зрештою, сім’я позбувається речей. «Може Цілики відчули нарешті, що залишаються?». Собаче життя коротке. Чи багато Дом встигне розказати? Хтозна. Варто прочитати, а опісля для розуміння того часу потрібно послухати культову пісню «Вона» гурту «Плач Єремії». До речі, стосовно скрині. Там ховається…
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно